Nauki Społeczno-Humanistyczne Соціально-Гуманітарні Науки Social and Human Sciences

 

Begei, Igor, 2014. „THE INDEPENDENT OF POLAND”. Social and Human Sciences. Polish-Ukrainian scientific journal, 02 (02), pp. 144-159.




Niepodległośc Polski

УДК   329(477+438)

 

Бегей, Ігор,

кандидат політичних наук,

Львівський інститут банківської справи

Університету банківської справи

Національного банку України,

доцент кафедри суспільних дисциплін

 

АНОТАЦІЯ

Стаття присвячена темі співпраці українських та польських соціалістів (соціал-демократів) з метою об'єднання зусиль у справі соціального та національного визволення обох народів. На прикладі політичної діяльності І.Франка, Й.Данилюка, М.Ганкевича, С.Вітика, Т.Меленя увага читача звернена до особливості такої співпраці, неоднозначного й різного її бачення сторонами, непоодиноких випадків нерівноправності  стосунків між ними.

Ключові слова: Русько-українська радикальна партія, Українська соціал-демократична партія Галичини і Буковини, Соціал-демократична партія Австрії, Польська партія соціал-демократична, Східна Галичина, Західна Галичина, «історична Польща», «етнографічна Польща».

 

 

                                                 „Niepodległośc Polski”

 

Begei, Igor,

doktor nauk politycznych,

Lwowskiy Іnstytut bankowości

Uniwersytetu bankowości Narodowego banku Ukrainy, 

adiunkt społecznych szkolnictwa

 

 

Podsumowanie

Artykuł jest poświęcony odnośnie współpracy ukraińskich i polskich socjalistów ( socjal-demokratów) w celu zjednoczenia wysiłków w sprawie społecznego i narodowego wyzwolenia obu narodów. Na przykładzie działalności politycznej I.Franco, I.Danyluk, M.Gankevych, S.Wityk,T.Melen uwagę czytelnika uwagę do cech takiej współpracy, niejednoznacznej i różnego jej wizja stronami wielokrotnych przypadków nierównoprawności i relacji między nimi.

 

Słowa kluczowe: Rusko-ukraińska radykalna partia Ukraińska partia socjaldemokratyczna Galicji i Bukowiny, socjaldemokratyczna partia Austrii, Polska partia socjaldemokratyczna, Galicja Wschodnia, Zachodnia Galicja, „historyczna Polska", "Polska etnograficzna"

 

 

                                        „THE INDEPENDENT OF POLAND”

 

Begei, Igor,

candidate of political Sciences,

Lviv Institute of banking UB NBU,

associate Professor Department of social Sciences

 

 

SUMMARY

The article is devoted to the topic of cooperation between Ukrainian and Polish socialists (social democrats) with the aim of uniting the efforts of social and national liberation of both peoples. For example, political activity. Franco, Janluka, Mankevich, Svecica, Tmeline the reader's attention is drawn to features such cooperation, ambiguous and different vision of the parties repeated cases of inequality and relations between them.

Key words: Russian-Ukrainian radical party, the Ukrainian social-democratic party of Galicia and Bukovina, the Social democratic party of Austria, the Polish party, the social democratic, Eastern Galicia, Western Galicia, "historical Poland", "ethnographic Poland".

 

 

 

        Ідея тісної співпраці українських та польських соціалістів(соціал-демократів) задля соціального та національного визволення обох народів мала чимало прихильників і проповідників в українському лівому середовищі. Серед них були і такі відомі тепер широкому загалу в Україні і в світі як Іван Франко, і знані, переважно у відповідних наукових колах – Йосип Данилюк, Семен Вітик, Микола Ганкевич, Теофіл Мелень…

             Ця проблема розглядалася українськими і польськими науковцями і в минулому, і тепер в широкому або дотичному плані, а також у змалюванні політичних портретів окремих стягів. Запропоноване дослідження актуалізує те, що в ньому вперше тема об'єднання зусиль українських і польських лівих для досягнення зазначеної вище мети ілюструється через призму діяльності одразу кількох його українських ідеологів, порівнюються особливості бачення ними свого процесу, описуються особистий внесок кожного із них в його реалізацію.

Отож, на зламі 70-80-х рр. І.Франко активно співпрацював з польськими соціалістами в робітничій газеті „Praca”(«Праця»). Вона виходила з 1 липня 1878 до 1895 року (завдяки ініціативі і помітним старанням друкаря і видавця Йосипа Данилюка), спочатку  з підзаголовком «двотижневик, присвячений друкарським справам», а з 1 лютого 1879 року – «двотижневик, присвячений справам робітничого класу» [3, с.86].

Певний час Іван Франко був фактичним редактором цієї газети, надрукував  у ній понад 30 передовиць і статей з теорії соціалізму і робітничого руху кореспонденції зі Львова і Дрогобича. Десятиліття потому Каменяр згадував: «В домі Лімановського я познайомився з зецером (складачем. - І.Б.) Данилюком, русином (українцем. - І.Б.), що видавав робітничу газету „Praca”, якої я зробився пильним співробітником [4, с.368].

Зазначимо, що це знайомство відбулося у червні 1978р. під час першого зібрання українських і польських соціалістів, на яке прийшли також український громадський діяч – літератор М. Павлик, польський – поет – Б. Червєнський, єврейський – фармацевт А. Інлендер.  На думку канадського науковця українського походження Джона-Пола (Івана – Павла) Химки, перетворення «Праці» з вузькопрофесійної газети на робітничо-соціалістичну було переважно за заслугою І.Франка та М.Павлика, а перший з них став духовним батьком газети у період її становлення [5, с. 96-97]. До приходу в «Працю» І.Франка, ця газета була малопомітною. ЇЇ автори у своїх дописах зосереджувалися переважно, на умовах життя друкарів Галичини і Європи, потребі освіти і просвіти для робітників, використанні ними своїх конституційних прав [23].

Правда, політичний діяч польського соціалістичного руху кінця 19 – поч. 20 століть І. Дашинський, а за ним і окремі польські науковці, приміром Ю. Козловський, Ф.Тих, вважають це заслугою свого співвітчизника Л.Варинського [5, с.247].   Якийсь час  І.Франко жив у домі Й.Данилюка, зичив у нього гроші. Але на відміну від Франка, той практично до кінця свого життя (помер у 1904 р.), намагався гармонізувати, примирити у галицькому соціалістичному русі українські і польські інтереси.

Окрім газети „Czcionka” («Літера»), „Ogniśko” («Вогнище»), згаданої „Pracy”, він видавав чимало брошур соціалістичного змісту.

Коли, наприкінці 80-х років 19 ст. почали формуватися професійні спілки, польські соціалісти зайняли ключові позиції в їх керівних органах – колегіях. Зокрема, Й.Данилюк очолив колегію друкарів. У 1886, 1888 роках він організовував перші робітничі страйки у Львові.

Високо оцінюючи заслуги Й.Данилюка перед соціалістичним рухом, зібрання львівських робітників 30 травня 1889 р. ухвалило рішення делегувати його на установчий конгрес другого Інтернаціоналу, що відбувся у липні того ж року в Парижі.

Після повернення з Паризького конгресу Й.Данилюк розгорнув активну діяльність з реалізації його рішення про відзначення першотравня як Міжнародного дня солідарності робітників і праці. І вже 1 травня 1890 року під його ж орудою на площі Ринок у Львові зібралися на мітинг чотири тисячі робітників. Промовці, а серед них і Й. Данилюк, вимагали запровадження загального виборчого права, відміни військової повинності, створення конфесійних шкіл, утворення нової робітничої спілки…

Й.Данилюк став одним із засновників створеної 15 листопада 1890 р. – Робітничої партії (з 1892 р. - Галицької соціал-демократичної партії), яка була мішаною польсько-українсько-єврейською партією і задекларувала дотримання «соціал-демократичних принципів».

По суті, це була реалізація положень «Програми польських і русинських соціалістів у Східній Галичині», складеної 1881р. І.Франком, Б.Червєнським і А.Інлендером. Використавши окремі положення «Маніфесту комуністичної партії» К.Маркса і Ф.Енгельса, «Капіталу» К.Маркса і праць Ф.Лассаля, автори програми заявили, що, «організовуючи пролетаріат польський, український і єврейський» вони прагнуть «утворити сильну робітничу партію» [1, арк. 11-25].

Однак, І.Франку при підтримці Михайла Драгоманова, судилося реалізувати інший, знаковий, політичний проект для України. 4-6 жовтня 1890 р. у Львові, він разом із Северином Даниловичем, Євгеном Левицьким, Михайлом Павликом і Романом Яросевичем підписали  програму першої суто української партії – Русько-української радикальної партії, ухваленої її першим з’їздом. У першому пункті програми читаємо: «В справах суспільно-економічних змагаємо до переміни способу продукції, згідно зі здобутками наукового соціалізму, т. є. хочемо колективного устрою праці і колективної власності средств продукційних» [6].

Поруч із вирішенням соціальних проблем, радикали висували на порядок денний і питання національного визволення, відновлення української держави. У межах Австро-Угорщини неодмінною передумовою реалізації цього наміру був поділ Галичини на українську і польську частини. Цю вимогу, починаючи із заяви Головної Руської Ради 1848 р.,  неодноразово висували різні політичні організації  й діячі. У РУРП вже на її першому з'їзді   вона була озвучена В'ячеславом Будзиновським – лідером «групи молодих». Але І.Франко виступив проти внесення в програму партії такого положення. Свою позицію він пояснював тим, що разом з поділом Галичини українці втратять союзника в особі польського селянина у боротьбі з найбільшим соціальним і національним гнобителем – польською шляхтою [7, с.2].

Правда, незабаром І.Франко остаточно переконався у марності і шкідливості такої співпраці для української справи. Вже на четвертому з'їзді РУРП він проголосував за «утворення окремої руської території з руських частей – Галичини і Буковини з як найширшою автономією»(8, с.70). А згодом категорично зазначав: «Ми мусимо протестувати проти відбудування історичної Польщі в якій-будь формі: чи шляхетській, чи навіть демократичній, бо ми знаємо дуже добре, що всяка Польща в давніх границях значить для нас майоризацію, притиск, упослідження і винародовлення» [9, с.58].

Із українських радикалів, а згодом – соціал-демократів найголовніше захищали найтіснішу співпрацю між українськими та польськими соціал-демократами (навіть тоді, коли це було зовсім невигідно першим) Микола Ганкевич, Семен Вітик, Теофіл Мелень…

Фактичним і формальним лідером «інтернаціональної» групи в УСДП Галичини і Буковини був М.Ганкевич. Це колоритна постать в історії і теорії українського та європейського соціал-демократичного руху кінця 19 ст. – першої третини 20 століть. Зародженню, становленню і розвиткові соціал-демократичної ідеї та партії в Україні, він присвятив понад 40 із 62 років свого, обтяженого фізичними недугами та особистими негараздами,  життя. Його жертовна відданість ідеї і вірність встановленому принципові викликає не лише захоплення, а й подив, розчарування… Ще навчаючись на філософському і юридичному факультетах Львівського університету, М.Ганкевич вибрав соціалізм.

            У заснуванні РУРП велика заслуга належить групі радикального українського студентства, де помітне становище посідав М.Ганкевич. Від самого початку існування партії ця група стала ядром тієї лівої частини партійців, які увійшли в історію під назвою «молодих» радикалів. Решта відомі як «старші». Однією зі складових активної діяльності М.Ганкевича у справі розбудови партії була кількарічна і плідна співпраця з її друкованим органом «Народ».

У подальшому він приміряв до себе крісло редактора газети „Robitnyk” – „organ rusko-ukrajinskoi socialno-democratycznoi partii”[10], майже сім років редагував газету «Воля» - «орган української соціальної демократії», згодом її наступницю – «Землю і Волю», був видавцем «Селянина», редактором польських часописів „Głos” та ін.

Від самого початку існування РУРП у ній не було єдності в поглядах «молодих» і «старших» на ідеологічні, політичні та соціально-економічні основи розбудови партії. Особливо загострилися непорозуміння в середині 90-х рр. 19 ст. Вихід зі складної ситуації частина радикалів, переважно з числа «молодих», почала шукати на шляху створення соціал-демократичної партії або перетворення в неї РУРП.

Сімнадцятого вересня 1896 року на довірчих зборах українських робітників у Львові було вирішено заснувати Українську соціал-демократичну партію, видавати її друкований орган (з 1 січня до 1 березня 1897 р. вийшло п’ять чисел „Robitnyka”). У зв’язку з цим, за дорученням зборів, столяр Михайло Бориславський, письменник Іван Франко, правники Микола Ганкевич та Євген Левицький, швець Михайло Котиляк, друкар Юрій Сидорак підготували і видали відповідну відозву („Poklyk do robitnykiw Rusyniw”), у якій заснування УСДП обґрунтовувалось виключно національними інтересами українців [11, с.17].

М.Ганкевич увійшов до складу оргкомітету зі створенням партії, разом з Є.Левицьким виробив проект її програми. В ході дискусії над нею члени оргкомітету розійшлись у розумінні основної мети партії, її ставлення до українських і польських партій, і спочатку І.Франко з М.Павликом, а за ними і Є.Левицький відійшли від творення УСДП. З часом група соціал-демократів вдалася до спроб перетворення РУРП у радикальну партію.

Але, зазнавши невдачі, вони вийшли з її складу і проголосили створення УСДП. Установча конференція партії відбулася 17 вересня 1899 року в Робітничому домі м. Львова. М.Ганкевич став одним із дев'яти її засновників, увійшов у керівний тріумвірат (Ю.Бачинський, І.Возняк), разом з Р.Яросевичем був делегований на 7 Всеавстрійський конгрес соціал-демократії, що відбувся 24-29 вересня 1899 року в м. Брюнні (тепер м. Брно).

На ньому він зробив заяву про право української нації на політичне самовизначення. В ній, зокрема, наголошувалось: «Ми переконані, що інтернаціональна сила пролетаріату тільки тоді розвинеться, коли кожний народ сам рішатиме про свою долю. Ми знаємо, що соціальне і політичне освобожденє обусловлює теж і національну емансипацію. Українські соціал-демократи змагають тому до національної волі своєї нації, щоб з’єднаний і освобожденний народ станув у ряді народів як рівноправний член» [11, с.82]. Ця заява, яку УСДП визнала програмною для себе, відповідала внутрішнім переконанням самого М.Ганкевича, він ніколи не відступився від неї.

У 1899-1901 рр. разом зі своїми товаришами він представляв УСДП на, відповідно, 7 і 8 з'їздах Соціал-демократичної партії Австрії (СДРПА). Влітку 1904-го його було делеговано на черговий конгрес 2 Інтернаціоналу в Амстердамі, на якому він, разом з Т.Меленем відмовився від свого мандата в знак протесту проти невизнання окремішності української делегації [12, с.10].

Ось як описує цей вчинок М.Ганкевича його однопартієць Антін Чернецький через півтора десятиліття: «1904 на Міжнародному Конгресі в Амстердамі У.С.Д.П. заступають тов. Микола Ганкевич і Катерина Голіцинська (з рос. України), тоді вперше виринає справа призначення окремої української делегації. Конгрес відноситься негативно. Делегатови не признано самостійного голосу, так як до того часу право такого голосу мали лише соціалістичні організації державних націй. Мандату нашого делегата одначе зовсім не квестіоновано, а тільки висловлено бажання, щоби він вступив до одної з цих організацій (Австрії або Росії), які мають вже призначений голос. Тов. Микола Ганкевич, не згоджуються з сим, зрікся такого представництва» [13, с.105].

Натомість представники від Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) погодилась брати участь у роботі Конгресу у складі Російської соціал-демократичної робітничої партії(РСДРП). На думку ще одного однопартійця і товариша М. Ганкевича, Володимира Темницького це вчинок наддніпрянських есдеків негативно вплинув на М.Ганкевича і відчужив його від керівників соціалістичного руху під російської України, «А відтак, на наш погляд, ще більше прихилив його до польських соціал-демократів» [12, с.11].

До слова, процес усамостійнення Української соціал-демократичної партії політико-юридичного оформлення аж у 1919 р. у Люцерні на Соціалістичному конгресі, який визнав УСДП як окрему організацію і державність ЗУНР і висловив протест проти окупації Польщею Східної Галичини.   У 1907 р. йому знову було довірено представляти УСДП на конгресі 2 Інтернаціоналу у Штутгарті. М.Ганкевича було обрано делегатом на Стокгольмський конгрес Інтернаціоналу 1917 р., але той не відбувся через перешкоди урядів воюючих держав.

Утворення УСДП уможливило виконання постанови 5 з'їзду Соціал-демократичної партії Галичини і Сілезії (1897 р.) про її реорганізацію з крайової у національну, польську партію під назвою Польська партія соціал-демократична Галичини та Сілезії (ППСД). Однак і після цього в її рядах перебували не лише поляки, а й євреї, українці, серед яких і М.Ганкевич, С.Вітик, Т.Мелень…

Отож, М.Ганкевич одночасно був членом двох партій – УСДП і ППСД, посідав у них чільні місця, заповзято закликав до українсько-польського єднання в ім'я спільного визволення з-під московського ярма. На його сто кроків назустріч полякам ті відповідали йому, може, одним, їхня взаємність, як правило, закінчувалася там, де починалися українські національні інтереси.

Навіть поворухнутись вони (поляки) не хотіли з «кордонів історичної Польщі» до її етнічних меж. Відновити «історичну Польщу» в певній степені їм вдалося в 1918-1921 рр. Спочатку з допомогою французів вони задушили Західно-Українську Народну Республіку, потім скористалися безпорадним становищем Української Народної Республіки і домовились у Варшаві з Петлюрою про кордон на Збручі, а через рік такої ж угоди дійшли з російськими більшовиками в Ризі. Річ Посполита відродилася.

Отже, даремно М.Ганкевич написав книгу «Незалежність Польщі» [14] польською мовою, виголосив сотні палких промов на цю ж тему і цією ж мовою. Однак, віддячилась йому незалежна Польща черговим поділом України у спілці з Москвою, якій не поступалася в справі деукраїнізації на окупованих нею в черговий раз українських землях.

Наголосимо, що це робила не лише шляхетська, націоналістично-шовіністична, а й соціалістична, соціал-демократична Польща. Тут доречно зазначити, що для укорінення польської соціал-демократії в Галичині М.Ганкевич зробив, мабуть, не менше, ніж для української. Зі своїми прихильниками в керівництві партії він уклав з польськими есдеками неофіційну угоду про розподіл сфер впливу: українцям – село, полякам – місто. А відтак, весь промисловий пролетаріат краю, незалежно від національності, було віддано ППСД.

Окрім того, українські робітники, на його думку, мали поповнювати польські робітничі організації. Сам М.Ганкевич проводив, здебільшого польською мовою, активну політично-організаційну роботу в містах, яка об’єктивно сприяла зміцненню серед робітництва позицій ППСД, полонізації українських земель. Зрозуміло, що до цього його зобов’язувала і посада голови львівського міського комітету ППСД (з 1905р.), редактора львівського органу цієї партії газети „Głos”. Здавалось би, що в ППСД принагідно належним чином оцінять заслуги М.Ганкевича. Але…

У 1907 р. відбулись вибори до парламенту Австрії – Державної Ради. Відповідно до виборчого закону всі міські виборчі округи отримали поляки, які, в тому числі соціал-демократи, сприйняли це як належне. Правда, львівський комітет ППСД зробив виняток для свого голови – українця М.Ганкевича і висунув його кандидатом у найгустіше заселеному українцями сьомому виборчому окрузі м.Львова. Проте з цим категорично не погодився виконавчий комітет ППСД у Кракові на чолі з Ігнацієм Дашинським, який кваліфікував балотування М.Ганкевича у Львові як порушення польських національних інтересів! Після складних перемов і компромісів М.Ганкевич висунув й одразу зняв (начебто через хворобу) свою кандидатуру в «українському окрузі» Бережани – Ходорів – Рогатин. Хоча, вірогідніше, що він просто не мав шансів на успіх у цьому не робітничому окрузі і, мабуть, не бажав ускладнювати стосунки з ППСД. Замість очікуваного хліба – камінь.

Але і з цього уроку М.Ганкевич не зробив адекватних висновків… 1 липня 1910 р. був убитий поляками український студент, член товариства «Воля» А.Коцко, який зі своїми товаришами домагався відкриття у Львові українського університету, надання українцям у всіх сферах суспільного і державного життя рівних прав з поляками. У той час, коли українська громадськість, у тому числі практично всі члени УСДП, протестувала проти засилля польського шовінізму, голова УСДП М.Ганкевич у трьох числах редагованого ним „Głosu” виступив з критикою… українського шовінізму!? Ці статті підхопила найбільш реакційна польська преса.

Ось так, з двома партійними квитками, роздвоєністю душі і розуму між рідним українським і бажано дружнім польським народами, незламною вірою в їхню соціал-демократичну і національну єдність, М.Ганкевич півтора десятиліття стояв біля керма УСДП. Його нерозділена любов до ППСД не могла не турбувати українських есдеків. Значна кількість із них  не плекали ілюзій шодо українофільства своїх польських колег, змагали до повного усамостійнення української соціал-демократії.

Поступово в партії сформувалося два табори – «самостійників» (лідери Ю.Бачинський, В.Левинський, В.Старосольський…) та «інтернаціоналістів» на чолі з М.Ганкевичем. Непорозуміння між ними, що тліли впродовж кількох років, уперше відкрито спалахнули н 2 зїзді УСДП, який відбувся у Львові 27-28 січня 1906р.

«Самостійники» запропонували створити українські профспілки, міські комітети УСДП, співпрацювати з іншими українськими партіями, всупереч позиції ППСД СДРПА офіційно визнати новоутворену Єврейську соціал-демократичну партію Галичини. Але більшість делегатів зїзду жодну з цих пропозицій не підтримали. Це спричинилося до політичної тріщини в рядах партії, але ще не її розламу. Він стався через п'ять років після виходу праці Ю.Бачинського «Взаїмні відносини соціал-демократичних партій, української і польської, в Східній Галичині». У ній автор детпльно проаналізував українсько-польські відносини на міжпартійному рівні крізь призму боротьби за робітництво і закликав «скінчити з тою дволичністю, якою ознаменувало себе через партійний гаермафродитизм її офіційних представників п. Ганкевича і п. С. Вітика, скинути з себе те знам'я рабства супроти польської партії…, працювати для українського робітника… в українській партії і через українську партію» [15, с.327].

До слова, навіть Ю. Бачинський долучився до польського просвітництва. Він впорядкував два видання «Dzieje Polski» [16]. Якщо зважити на міцну і довірливу дружбу Ю. Бачинського з М. Ганкевичем, то лише можна здогадуватись про його душевні муки під час написання цих рядків.

Обговорення проблем, порушених у «Взаємних відносинах…», відбулося двічі впродовж 1911 р. - у січні на партійній конференції, а у грудні – на 4 з'їзді УСДП. На ньому і відбувся остаточний розкол партії на «самостійників» і «інтернаціоналістів». Других і надалі, до 5 (об'єднавчого) з'їзду навесні 1914р., очолював М.Ганкевич. У доповіді на ньому він обґрунтував історичну необхідність війни проти Російської імперії для здобуття незалежної «демократичної республіки української». При цьому він продовжував сподіватись на підтримку в цій боротьбі поляків.

Попри свою пропольськість М.Ганкевич до двадцяти років мав авторитет серед значної частини есдеків, про що свідчить неодноразове обрання його головою УСДП. Поважали його й в інших українських партіях та організаціях. Так, 1-2 серпня 1914 р. на нараді лідері Української національно-демократичної партії ( УНДП), Української радикальної партії (УРП) і УСДП у Львові завершилося створення Головної Української Ради (ГУР) , заступником голови якої було обрано М.Ганкевича . Він написав Маніфест ГУР, в якому наголошувалось,що «чим більше буде пораження Росії,тим швидше виб’є година визволення України» [17, c.197]. У травні 1915р. у Відні ГУР реорганізувалася в Загальну Українську раду (ЗУР). М.Ганкевич став її віце-президентом, написав проект статуту цієї організації, за свідченнями очевидців, доклав чимало зусиль у ній.
             Вісімнадцятого жовтня 1918 р. М.Ганкевич став членом Української Національної Ради (УНР) у Львові. Наступного дня на її розгляд він запропонував від імені УСДП резолюцію,яка передбачила утворення «з’єднаної, вільної, самостійної української республіки» з Українським Національним Сеймом, обраним на основі загального виборчого права,гарантії всім народам вільного національного розвитку,здійснення аграрної реформи на користь селян,запровадження 8-годинного робочого дня.

Але головуючий на зборах Ради Є.Петрушевич не допустив до дискусії з цієї пропозиції. Натомість було ухвалено створити Українську державу фактично з ЗУНР,яка виносила на її порядок денний питання про створення соборної Української держави.
            Але з кожним роком,після того, як польський орел розпростав крила над західноукраїнськими землями і почав боляче дзьобати українські тім’я, про заслуги М.Ганкевича перед Україною згадували чимраз рідше,а про його полонофільство – частіше. Майже весь український політичний табір відвернувся від нього. Це глибоко ятрило його чутливе серце. Воно перестало битися 31 липня 1931 р. На Личаківському цвинтарі прощався з ним переважно польський Львів.

Через десятиліття, що минули від того дня,полонофільство великого українолюба Миколи Ганкевича все-таки відгукнулося українофільством у серцях значної частини політично-державної еліти і суспільства Польщі. З кожним роком все більше поляків переконується у правильності висновку М.Ганкевича, що без незалежної України не може бути незалежної Польщі і навпаки, а головною перешкодою і загрозою їхньої державності є Росія. На тлі реальної нинішньої агресії Москви проти України і потенційної – проти Польщі, ці слова знову як ніколи актуальні.

Отже, таки недаремно Микола Ганкевич видав книгу «Незалежність Польщі» польською мовою, виголосив сотні пристрасних промов на цю ж тему і цією ж мовою. На позиціях необхідності національного примирення поляків і українців, найтіснішої їх співпраці лівих партій тривалий час знаходився і Семен Вітик. Як і М.Ганкевич політичну кар’єру він розпочав у Русько-українській радикальній партії, куди вступив за порадою одного з її співзасновників і свого великого краянина Івана Франка. Його було призначено секретарем партії.

Після розколу РУРП Вітик був серед дев’яти співзасновників Української соціал-демократичної партії (УСДП) у Львові сімнадцятого вересня 1899 року [2, акр 1-37],а також активним членом (!)…Польської партії соціал демократичної  (ППСД). Представляв УСДП на всеавстрійських партійних з’їздах, конгресах ІІ Інтернаціоналу. Автор низки праць із теорії та практики українського і польського соціал-демократичних рухів.
     Семен Вітик від УСДП двічі (1907 і 1911 рр.) обирався по виборчому округу №54 Дрогобич-Старий Самбір-Турка до австрійського парламенту – Державної Ради , де захищав національні і соціальні права українців.

У жовтні 1918 року від УСДП увійшов до складу Української Національної Ради – представницького і законодавчого органу(парламенту) ЗУНР – ЗоУНР, член Президії УНРади. У період  Директорії  УНР- голова президії Трудового конгресу України, на якому 22 січня 1919 року було проголошено історичний Акт Злуки. Головою Трудового конгресу С.Вітик став завдяки підтримці наддніпрянських соціал-демократів, що було «маніфестацією єдности українських соціалістів». Тоді ж у січні 1919 року він очолив Міністерство галицьких справ при уряді УНР.

Під впливом радянської політики «українізації» Семен Вітик 1925 року переїхав до столиці УРСР - Харкова,вважаючи,що «обов’язком щирих синів України є всіма засобами допомагати керуючій владі». Тут він вступив до Комуністичної партії (більшовиків) України, обіймав відповідальні посади, 1933 року був заарештований органами Головного політичного управління (ГПУ) та звинувачений у належності до Української визвольної організації (УВО), а також у шпигунстві.

У вересні того ж року засуджений до 10 років виправно-трудових таборів; 2 жовтня 1937-го, після перегляду справи та висунення додаткових безпідставних звинувачень, йому оголошено вирок до найвищої міри покарання – розстрілу. Четвертого липня 1958 року Семен Вітик реабілітований за відсутністю складу злочину, а 20 липня 1990-го – як партійний діяч.

Політичний світогляд Семена Вітика сформувався на платформі австромарксизму як помірного соціал-демократичного руху в напрямі вирішення соціальних і національних питань з допомогою легальної парламентської політичної боротьби.

Політичним поглядам Вітика притаманна мінливість у межах лівих ідеологічних теорій. Це підтверджується його перебуванням у чотирьох партіях: РУРП, УСДП, ППСД, КП(б)У. На відміну  від більшості своїх одно партійців із РУРП і УСДП, він довший час ставив соціальні інтереси над національними. До такого висновку спонукає його членство і активна діяльність у ППСД, підтримку якої він заслужив до австрійського парламенту на виборах 1911 року.

Також сюди можна додати і те, що під час своєї першої парламентської каденції він вступив до всеавстрійської соціал-демократичної фракції, другої – до німецької соціал-демократичної фракції, а в засіданнях Українського (!) парламентського клубу брав участь на правах гостя (!). Українофіл у ньому конкурував із полонофілом. Закликаючи до розширення прав української мови, систематично виступав і писав польською мовою. Водночас він був австрофілом, що особливо проявилося на еміграції після Першої світової війни, на зміну якому прийшло радянофільство. У радянській Україні він сповідував погляди націонал-комуністів.

Мабуть, є підстави стверджувати , що Семен Вітик керувався принципами – «політика – мистецтво можливого» і «мета - виправдовує засоби». Ілюстрацією цього може бути такий факт. У непереборному бажанні забезпечити перевагу своєї «інтернаціоналістської» фракції над «націоналістичною» на IV з’їзді УСДП у грудні 1911 року у Львові він організував прибуття на з’їзд двох десятків «делегатів» від неіснуючих парторганізацій, які в кінцевому підсумку разом зі справжніми ре презентами реальних осередків і прихильниками його лінії забезпечити її перемогу більшістю всього на два голоси [18]. Це спричинило розкол партії.
            Серед однопартійців Вітик мав авторитет умілого організатора внутрішньопартійної роботи. Вона відбивала теоретичні догми партії в цілому та особистісне бачення її життя в тісному переплетенні з польською демократією окремі з яких виявилися хибними. Есдеки не бачили соціальної опори у спольщеному місті, тому вирішили опертися на українське село. Помилково ототожнюючи соціальні та класові інтереси міських і сільських робітників, вони вдалися до доволі штучного поділу селянства на два класи – сільську буржуазію та пролетаріат , який і мав стати їхньою соціальною опорою. А тому віддані польській ППСД міста і кволість українських соціал-демократичних осередків на селі зумовили незначний вплив УСДП на політичне життя галицької і буковинської України.
            Через відсутність грунтової аграрної програми партії Семен Вітик намагався пристосувати вимоги промислового пролетаріату до умов села, а саме: скорочення робочого дня сільськогосподарських працівників, соціальне забезпечення через «каси хорих», організацію соціальних еміграційних закладів, обов’язковий вихідний у неділю для працівників панських помість.

У РУРП він належав до її «молодого»  («націоналістичного») крила, яке поєднувало марксистські переконання з ідеєю політичної незажності України, від часу заснування партій домагалося виключення самостійних постулатів до партійної програми. Водночас не поділяв вимоги своїх товаришів про поділ Галичини на українську і польську як перший крок до відновлення української державності. Згодом, уже в УСДП він разом із групою інших її членів пропагував ідеї соборності українських земель, на практиці долучився до її реалізації під час проголошення і ухвалення Акта Злуки в січні 1919 року.
             Після прийняття цього Акта він енергійно закликав до ліквідації автономного статусу ЗоУНР, створення єдиного уряду «зцентралізованої Української Народної Республіки», виходячи з того, що об’єднаний уряд за тодішніх політичних умов буде соціалістичним.

Намагання поєднати в собі українського і польського соціал-демократа відбилося і в підході до утворення робітничих профспілкових організацій, де його заслуги були визнані і підтримані сучасниками. Вперше питання про організацію українських профспілок було піднято на конференції УСДП  у січні 1906р. Однак із них, Теофіль Мелень, визнавши у своїй доповіді важливість союзу соціал-демократичної партії з профспілками, а запропонував обмежитися заснуванням інституту мужів довір’я в селах, а в містах – культурно-освітніх товариств «Воля» і, як виняток, у повітових центрах – місцевих комітетів УСДП. Свою позицію Т.Мелень аргументвав незрілістю партії та не чисельністю українського пролетаріату [19].

            Попри певні тактичні переваги такої позиції Семена Вітика і його однодумців, у стратегічному вимірі вони гальмували розвиток соціал-демократії і профспілок з українською формою і змістом. На цьому наголошували опозиціонери. Зокрема, їхній лідер В.Левинський, звинувативши Т.Меленя у праці передусім на ППСД, наголосив : «Коли хочемо бути самостійною партією в повному значенні слова, то мусимо заснувати професіональні організації – «на яких партія опирається і черпає з них певні матеріальні засоби [19].

Схожою була тональність виступів представника віденської групи УСДП М.Пасічника, залізничника зі Станіслава Файера. Вони зпропонували заснувати окремі українські профспілки, видавати газети залізничників не лише польською, а й українською мовою [20, c. 36-37]. На початку ХХ століття Вітик став організатором, лідером та ідеологом страйкового руху робітників, але передусім – селян. При цьому соціальним протестам йому вдавалося надавати керованості, мирності і легальності [21].

На тлі навального і жорстокого нищення українства в Польщі її владою політика «українізації» УРСР схилила Семена Вітика до висновку, що «уявити собі інакшу Українську державу» не можна. Водночас він писав і про негативні явища в її житті. Таке «уявлення» виявилося для нього фатально-трагічним [22].

З вершини сьогодення по різному можна оцінювати суспільно-політичні погляди і діяльність героїв цієї статті. Але при цьому варто мати на увазі , що вони були дітьми свого часу і піонерами, інколи жертовними романтиками своєї справи, щиро вірили в розвій демократії і встановлення соціальної справедливості відновлення політичної незалежності України і niepodleglojci Polski, порозуміння між їхніми народами. І через століття потому воно щораз дужче укорінюється у свідомості все більше і більше українців і поляків.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:


I. Архіви:
1. ЦДІА України  у Львові. Ф 146, спр. 37-38, арк. 11-25
ІІ Книги, статті, в наукових журналах та інших виданнях:
2. ЦДІА України у Львові, Ф.146, оп.7, спр 7459, арк..1-3

3.  Bober Ademt. Historja drukarn I stowarzyszen drukarskich we Lwowie. – Lwow,1926.
4. Франко І. Твори – К.: державне видавництво художньої літератури, 1955. - т. 16
5. Химка Д.-П. Зародження польської соціал-демократії та українського радикалізму в Галичині (1860–1890). - К. : Основні цінності, 2002.
6. Програма, Русько-української радикальної партії // Народ.-1890.-15 жовт.-№20
7. Будзинковський В.Ексгумація і новий похорон // Діло. - 1912. - 13 квіт. - ч. 82.
8. Четвертий з’їзд радикальної партії // Радикал.-1896.-5 січ.-№7
9. Франко І. Наш погляд на польське питання // Іван Франко. Публіцистика. Вибрані статті. -К. : Держлітвидав України, 1953.
10. Robitnyk . – 1897.
11. Ганкевич М. З минулого нашої партії (Матеріали до історії У.С.Д.П.) // Календар  «Вперед». - Львів: З друкарні Діла, 1920.
12. Темницький В. Микола Ганкевич. - Львів, 1932
13. Чернецький А.Спомини з мого життя. - К. : Основні цінності, 2001.
14. Hankiewich M. Niepodleglosc  Polski. - Krakow : Zycie , 1910.
15. Бачинський Ю. Взаємні відносини соціал-демократичних партій, української і польської, в Східній Галичині // Наш Голос. - 1910. – 5 груд. - №2.
16. «Dzieje Polski : Ilustrowane//Opracowal Julian Baczynski.- wydanie drugie poprawienie I powieszone. - W Poznaniu. - 1909.
17. Тисяча років української суспільно-політичної думки. - К.: Дніпро, 2001. - т.6.
18. До українських робітників // Вперед. Одноднівка Екзекутивного Комітету УСДП. - 1911. - груд.
19. Друга конференція української соціал-демократичної партії // Воля.-1906. – 1 квітня. – ч. 6-7.

20. Чернецький А. До історії українського професіонального руху//Календар «Вперед».- Львів: З друкарні Діла, 1920.

21. Вітик С.Що далі робити? Відозва в справі великого страйку хлопського. - Львів, 1902.
22. Пилат О.І. Громадсько-політична діяльність Семена Вітика: Автореф. дис. … канд. істор. наук. - Львів, 2008.                                                                  

 

                                                      Інтернет -ресурси:
23.Участь Івана Франка в суспільно-політичному русі Галичини кінця ХІХ – початку ХХст./ lib.if.ua/Frankko/1310568585.html

 

 

REFERENCES:


1. ЦДІА України  у Львові. Ф 146, спр. 37-38, арк. 11-25.
2.  ЦДІА України у Львові, Ф.146, оп.7, спр 7459, арк. 1-3

3.  Bober Ademt. Historja drukarn I stowarzyszen drukarskich we Lwowie. – Lwow,1926.
4. Франко І. Твори – К.: державне видавництво художньої літератури, 1955. - т. 16
5. Химка Д.-П. Зародження польської соціал-демократії та українського радикалізму в Галичині (1860–1890). - К. : Основні цінності, 2002.
6. Програма, Русько-української радикальної партії // Народ.-1890.-15 жовт.-№20
7. Будзинковський В.Ексгумація і новий похорон // Діло. - 1912. - 13 квіт. - ч. 82.
8. Четвертий з’їзд радикальної партії // Радикал.-1896.-5 січ.-№7
9. Франко І. Наш погляд на польське питання // Іван Франко. Публіцистика. Вибрані статті. -К. : Держлітвидав України, 1953. Robitnyk . – 1897.
11. Ганкевич М. З минулого нашої партії (Матеріали до історії У.С.Д.П.) // Календар  «Вперед». - Львів: З друкарні Діла, 1920.
12. Темницький В. Микола Ганкевич. - Львів, 1932
13. Чернецький А.Спомини з мого життя. - К. : Основні цінності, 2001.
14. Hankiewich M. Niepodleglosc  Polski. - Krakow : Zycie , 1910.
15. Бачинський Ю. Взаємні відносини соціал-демократичних партій, української і польської, в Східній Галичині // Наш Голос. - 1910. – 5 груд. - №2.
16. «Dzieje Polski : Ilustrowane//Opracowal Julian Baczynski.- wydanie drugie poprawienie I powieszone. - W Poznaniu. - 1909.
17. Тисяча років української суспільно-політичної думки. - К.: Дніпро, 2001. - т. 6.
18. До українських робітників // Вперед. Одноднівка Екзекутивного Комітету УСДП. - 1911. - груд.
19. Друга конференція української соціал-демократичної партії // Воля.-1906. – 1 квітня. – ч. 6-7.

20. Чернецький А. До історії українського професіонального руху // Календар «Вперед». - Львів: З друкарні Діла, 1920.

21. Вітик С.Що далі робити? Відозва в справі великого страйку хлопського. - Львів, 1902.
22. Пилат О.І. Громадсько-політична діяльність Семена Вітика: Автореф. дис. … канд. істор. наук. - Львів, 2008.                                                                  

23.Участь Івана Франка в суспільно-політичному русі Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст. / lib.if.ua/Frankko/1310568585.html

 



Создан 28 дек 2014