Nauki Społeczno-Humanistyczne Соціально-Гуманітарні Науки Social and Human Sciences

 

Begej, Igor, 2014. CLASSIFICATION LEFT IN UKRAINE. Social and Human Sciences. Polish-Ukrainian scientific journal, 03 (03), pp. 92-104.




КЛАСИФІКАЦІЯ ЛІВИЦІ В УКРАЇНІ

 

 

УДК 94(477)n18/20

 

Бегей, Ігор,

кандидат політичних наук,

Львівський інститут банківської справи

Університету банківської справи

Національного банку України,

доцент

 

АНОТАЦІЯ

У науково-популярній і навчальній літературі можна знайти десятки критеріїв, класифікацій партій у минулому й зараз. Найпоширенішим є усталений поділ партій на ліві, праві і центристські залежно від їхнього ставлення до національно-державницьких і соціально-економічних проблем. У запропонованій статті за цими критеріями пропонується класифікація лише лівих партій в Україні з кінця ХІХ ст. і до сьогодення

Ключові слова. Партії, ліві партії, анархічні спілки і партії, комуністичні, соціалістичні, соціал-демократичні парії, українські, неукраїнські (антиукраїнські), нейтральні, україноподібні ліві.

 

 

Classification left in Ukraine 

Begej, Igor,

The Candidate of political science,

Lviv Banking Institute

of Banking University 

of the National Bank of Ukraine,

docent

 

 

SUMMARY

In popular scientific and educational literature it is possible to find ten of criteria, classifications of parties, in the past and presently. Most widespread is a withstand dividing of parties into left, right and centrist depending on their attitude to toward nationally state and socio-economic problems. In the offered article after these criteria classification only of the left parties is offered in Ukraine from the end of ido segodennya

Keys words. Рarties, left parties, anarchic unions and parties, communist, socialistic, social democratic pariahs, Ukrainian, UnUkrainian (anti-ukrainian), neutral, ukrainopodibni left.

 

 

Тема класифікації партій опирається на поважну бібліографію. Її дослідження знайшли своє відображення у багатьох працях вітчизняних і зарубіжних науковців: В. Базів [1], М. Дайдерштад, А. Герріте, Д.Маркус [2], О. Гарань, Майборода та інші [3], Ю. Шведа [4], Г. Касьянов [5], В. Ковальчук [6], А. Колодій [7], В. Литвин [8], С. Рябов [9], В. Якушик [10], М. Дюверже [11].

Названі та інші автори (М. Педерсен, Г. Герзог, С. Маїр, Дж. Сарторі, Дж. Сміт, К. Бейме, Р. Гербут, М. Соболевський, А. Ямруз, Дж. Штейнер) класифікують партії за їхньою величиною великі та малі(маргінальні, петлі, відірвані); за рівнем репрезентабельності – істотні та неістотні; за походженням – парламентські та позапарламентські; за організаційним критерієм – фахові і територіальні, централізовані та децентралізовані,демократичного та недемократичного типу керівництва, одноосібного та колегіального типу керівництва, безпосереднього та опосередкованого членства; за класовим критерієм – робітничі, селянські, дрібнобуржуазні, буржуазні; за характером діяльності – революційні, реформістські, консервативні, реакційні; за ставленням до  політичної системи  - антисистемні та просистемні; за ідеологічним критерієм – ідеологічні та прагматичні…

За класифікацією М. Вебера, партії у своєму розвитку пройшли три етапи: аристократичне угрупування, політичний клуб, масова партія. Якщо приміряти ці етапи до початків українського партійного руху, то вони можуть виглядати так: прихильники духовного проводу, богоугодного володаря (ігумен Феодосії Печерський, Нестор) і князівського єдиновладдя, централізму (митрополит Іларіон )) – Кирило-Мефодіївське товариство, Громада, Народна Рада , Русько –українська радикальна рартія, Українська соціал-демократична партія Галичини і Буковини, Революційна українська партія…

Формування української партійної системи на межі ХІХ і ХХ ст. спричинилося до перших спроб їх класифікації окремими партійними діячами і теоретиками. Чи не першими до поділу партії за різними критеріями вдавалися Д. Антонович, С. Баран, Ю. Бачинський… У контексті зазначеної теми заслуговують на увагу висновки останнього, оперті на ліві класичні критерії  класифікації партій. Схема  «класи - партії» у тлумаченні Ю. Бачинського виглядала такою:

-        пролетаріат (сільські, робітники, халупники, господарі- заробітчани, частина міських робітників) – соціал-демократична  партія;

-        селяни («мужики» - економічно незалежні селяни) – «мужицька партія»;

-        духовенство – «клєрекальна » партія;

-        світська міська інтелігенція – «буржуазна партія».

Отже, «тілько є кляс суспільних на Руси, тілько в природній консенквенції повинно бути організацій політичних» [12, с.37],

Для кращого розуміння цього викладу далі слід наголосити, що переважна більшість українських лівих різного забарвлення сто років тому, вважали національне визволення українців обов’язковою передумовою соціального, а ідеї політичної самостійності українського народу партії визначали за одну з головних цілей своїх змагань.

Адже історія України складалася так, що чужинський елемент увійшов у всі без винятку сфери її суспільного і державного життя, в тому числі – партійного. Під словосполученням «чужинський елемент» слід розуміти тих неукраїнців і українців, які не інтегрувалися в історично-політичний і духовно-культурний простір України або вийшли з нього, вороже, зверхньо, байдуже ставилися й ставляться до українських національних цінностей , свідомо нехтуючи ним. Розглядаючи в цьому контексті такі суспільні інститути як партії і громадські організації, найбільше неукраїнства у минулому і тепер побачимо на їх лівому фланзі: анархістські, комуністичні, соціалістичні, соціал-демократичні.

Залежно від ставлення партій до вирішення соціально-економічних і національно-демократичних питань, усталеним є їх поділ на ліві, праві і центристські. Але в політології  досі відсутня внутрішня класифікація партій лівого спрямування в Україні через призму зазначених вище критеріїв. на українські і неукраїнські, нейтральні, україноподібні (псевдоукраїнські, квазіукраїнські). Саме це і визначає актуальність і наукову новизну цієї статті Хоча, якщо брати до уваги «наукові дослідження»  цієї проблеми совєтської доби, це не зовсім так. У них всі ліві партії поділялись, так би мовити, на дві категорії: «правильні» і «неправильні». «Правильні» це ті, діяльність яких схвалював у всьому «правильний» В. Лєнін, а вони беззаперечно визнавали його «правильність» завжди і всюди. «Неправильні»  -це такі, які хоч на йоту, засумнівались у божественності Лєніна і біблійності його праць чи то в Україні, чи то на теренах Совєтського Союзу, чи то за його межами. Або ті, які, скажімо, не визнавали «старшості» російського народу і обов’язкового підпорядкування всіх лівих сил РСДРП (б)- РКП (б) – ВКП(б) – КПРС.

Ось кілька характерних прикладів «наукового» замовчування, ярликування і таврування Московією у питанні класифікації «не таких» лівих.  «УКП була дрібнобуржуазною за своєю класовою суттю і націоналістичною – за ідеологією і політикою… У серпні 1919 р. була перейменуваня на Українську Комуністичну партію (боротьбистів) (УКП (б))… Визнаючи Радянську владу і діючи легально, боротьбисти, разом з тим, обстоювали доктрину так званої «української революції», претендували на політичну гетьманію на Україні, виступали проти Комуністичної партії та її складової частини – КП(б)У, проти інтернаціональної єдності України з Росією» [13, с.15].

Наступна «об’єктивна»  класифікація «неправильних» лівих партій в Україні. «Поновила свою діяльність і дрібнобуржуазна Українська соціал-демокритична партія (УСДРП)… На початку квітня відбувся установчий з’їзд Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР)… Крім цих основних, на Україні виникли й інші націоналістичні партії: Українська партія самостійників – соціалістів…» [13, с.24]. У цій цитаті йдеться про  1917 р. А зараз про 1922 р. «Збочення як КПСГ (Комуністична партія Східної Галичини – авт.) так і  у КРПП (Комуністична робітнича партія Польщі – авт.) обумовлені недосвідченістю і недостатньою теоретичною підготовкою комуністів … Становище ускладнювалося і тим, що в обох партіях повільно долалися помилкові погляди частини комуністів з аграрного і національного питань». [13, с.110-111]. Правда автор обмежується лише констацією «помилковості» таких поглядів, не вдається до будь-якої аргументації такого висновку. Мабуть, їхня хибність лише у тому, що не завжди вкладалися в прокрустове ложе ленінської аграрно-національної політики і тих «справжніх ленінців», які правили у Кремлі на час написання цих та схожих рядків, статей, монографій, дисертацій… Варто зазначити, що цитовані статті вийшли збірником не у 1939 р. чи 1979 р., а вже у 1989 р. [13], лише за два роки до розпаду СРСР і КПРС. З вершини минулої чверті століття пропонується класифікація лівих сил в Україні залежно від їхнього ставлення до Української державності і українства.

.

Отож, українська лівиця в Україні – це:

  1. Сукупність сучасних і демократичних ідей, сформованих в українському суспільстві від княжо-королівської доби на грунті споконвічних національних звичаєвих, традиційних, моральних норм.
  2. Діяльність організацій лівого спрямування, які окрім соціальних і демократичних ідеалів, сповідували та намагалися здійснювати українську національно-державницьку ідею, захистити, зберегти і примножити українську культуру і духовність, відродити українську державність.
  3. Теоретична спадщина мислителів і діячів, які обґрунтовували неподільність і одночасність соціального і національного визволення українського народу, домагалися і частково домоглися усамостійнення і визнання у світі українського лівого руху, творчо і вибірково запозичили здобутки європейських анархістів, комуністів, соціалістів і соціал-демократів, водночас збагачуючи їх своїми, а відтак започаткувавши україномарксизм, україносоціалізм, українокомунізм (націонал-комунізм).
  4. Партії. Русько-українська радикальна партія (РУРП), Українська соціал-демократична партія Галичини і Буковини (УСДП), Революційна українська партія (РУП), Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), Українська партія соціалістів-революціонерів-комуністів (УПСР комуністів-боротьбистів) з серпня 1919 – Українська Комуністична партія боротьбистів (УКП (б)), Українська комуністична партія (УКП), Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ), Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), Українська партія соціалістів-самостійників (УПСС), УРП (Українська радикальна партія), УСРП (Українська соціалістично-радикальна партія), Українська робітничо-селянська спілка (УРСС).
  5. Персоналії. Антонович Дмитро, Бачинський Юліан, Винниченко Володимир, Волобуєв Михайло, Драгомирецький Антін, Єфремов Сергій, Зібер Микола, Коллард Юрій, Лапчинський Юрій,Левинский Володимир, Любченко Панас, Мазлах Сергій, брати Мазуренки, брати Мацієвичі, Подолинський Сергій, Порш Микола, Скрипник Микола, Франко Іван, Хвильовий Микола, Христюк Павло, Шахрай Василь, Шелухин Сергій, Шумський Олександр. Старосольський Володимир, Туган-Барановський Михайло, Бочковський Олександр, Левинський Володимир, Лівіцький Андрій, Темницький Володимир, Юркевич Лев, Безпалко Осип, Петлюра Симон, Мартос Борис, Стешенко Іван, Мазепа Ісаак, Марголін Арнольд, Остапчук Яків. Ганкевич Лев, Річицький Андрій (Пісоцький Анатоль), Лук’яненко Левко та інші.

Неукраїнська (антиукраїнська) лівиця і Україні – це:

  1. Ідеологія сформована на неукраїнських цінностях поневолювачами і чужинцями, а також українськими перевертнями під прикритям інтернаціоналізму.
  2. Діяльність лівих організацій, які відверто або приховано заперечували національну окремішність українців, їхнє право на політичну відрубність, водночас, в кращому випадку нейтрально, ставились до їхніх національно-визвольних змагань, усіляко перешкоджали самоорганізації лівиці з українським обличчям.
  3. Теоретична спадщина мислителів і практика діячів переважно панівних націй та колоборантів в Україні, які сприймали як належне, а то й обґрунтовували, природність поневоленого статусу України, нівелювали національну свідомість українців, спотворювали їхню історію, винищували їх фізично, переходили на позиції шовінізму і національного зрадництва.
  4. Партії. Російська соціал-демократична партія (РСДРП), її структури в Україні, Російська комуністична партія (більшовиків), її філія Комуністична партія (більшовиків) України (КП(б)У), Комуністична партія України Комуністичної партії Радянського Союзу (КПУ КПСР)[1], Польська партія комуністична (ППК), Польська партія соціалістична (ППС), Польска партія соціалістична (лівиця) (ППСл), Польська соціал-демократична партія (ПСДП), Соціал-демократична робітнича партія Австрії (ПСДПА).
  5. Персоналії. Бабушкін Іван, Бош Євгенія, Гопнер Серафіма, Каганович Лазар, Квірінг Еммануїл, Кон Фелікс, Косіор Станіслав, Мануїльський Дмитро, Молотов Вячеслав, П’ятаков Георгій, Постішев Павло та інші.

Переважно, вони були не етнічними українцями.

Як бачимо, розмежувальна лінія між українськими та неукраїнськими (антиукраїнськими) лівими в Україні є жирною і чіткою. Однак, детальний аналіз лівого руху в Україні спонукає до використання не лише білої («українська лівиця») і чорної («неукраїнська лівиця»), а й сірої барви для позначення проміжних третьої і четвертої групи лівих – нейтральних і україноподібних.

Нейтральні – це:

  1. Лояльне, співчутливе ставлення до національно-визвольних здвигів українців.
  2. Прагнення досягти, як мінімум автономії і як максимум – виокремитись з українського, російського, польського лівого руху.
  3. Приховане, інколи відверте надання пріоритетності національним цінностям перед соціальними чи інтернаціональними або прагнення  щонайменше узгодити їх між собою.
  4. Партії БУНД, Об’єднана єврейська соціалістична робітнича партія,  Поалей-Ціон, представники яких,  переважно утримались під час голосування за ІV Універсал ЦР України, Комуністична робітнича партія  Польщі.
  5. Персоналії. Рафес Мойсей, Соловей Яків, Фукус Сара, Гельфман Хаїм-Янкель, Колтун Мойсей-Давид, Тьомкін Айзик, Радбиль Юхим, Лещинський Яків, Зільберфарб Мойсей, Гольдельштайн Соломон, Менчиковський Фелікс, Ревуцький Аврам, Стерлін Лев та інші.

 

Ознаками україноподібних (квазіукраїнських) є:

  1. Українська форма, переважно вдавана, псевдоукраїнський зміст з проявами справжнього українства, комплекс національної вторинності із гіперболізованим і спотвореним розумінням інтернаціоналізму, як правило, у московсько-польсько-шовіністичній обгортці.
  2. Український внутрішній і зовнішній автономізм у всіх сферах життя: політичній, соціально-економічній, духовно-культурній, паралітичний страх перед звинуваченнями в націоналізмі, мазепинстві, петлюрівстві, бандерівстві.
  3.  Усвідомлення та ідентифікація себе як складової лівого руху панівних націй, окупаційних режимів,підсвідома залежність від їхніх дій та рішень, відсутність власної принципової національно-політичної позиції, надмірна обмеженість у всьому.
  4. Партії. Українська соціал-демократична спілка (УСДС), Компартія України (1923-1933, 1985-1991 рр.), Комуністична партія Західної України (КПЗУ), Соціал-демократична партія України (об’єднана) (СДПУ(о)).
  5. Персоналії. Вітик Семен,  Гуренко Станіслав, Данилюк Йосип,Івашко Володимир, Кравчук Леонід, Шелест Петро, Меленевський Маркіян, Тучапський Павло, Раковський Християн, Мельников Леонід, Підгорний Микола, Кириченко Олексій, Щербицький Володимир, Хрущов Нікіта, К. Саврич (Максимович), Р.Кузьма (Турянський), Й. Крілик (Васильків), М. Теслюк (Ернест) т аінші.

Образно кажучи, це такі політичні структури, які чимось «трішки вагітні». Наприклад, Соціал-демократична партія України (об’єднана).

У 1995р. на своєму ІХ з’їзді Соціал-демократична партія України проголосила себе правонаступницею українського соціал-демократичного руху  кінця ХІХ початку ХХ століть [14, c.4]  Через рік, 1996 року, на Х з’їзді СДПУ її було переіменовано на СДПУ(о), яка у своєму Статуті  зазначила, що “є послідовницею кращих традицій українського демократичного руху ХІХ-ХХ століть, усвідомлює себе частиною світового соціал-демократичного руху” [15, c.3]

Однак аналіз реальних і практичних дій партії за час її активної діяльності, дає підстави для двох міркувань. Перше – слова дуже часто не збігалися з ділами. Друге – поняття “український соціал-демократичний рух кінця ХІХ початку ХХ століть” ідеологи і практики партії часто ототожнювали передусім з діяльністю РСДРП на теренах України, а вже через кому – УСДРП, УСДП та інших українських соціал-демократичних організацій. У партійних, популярних і наукових виданнях російська соціал-демократія трактувалася як вітчизняна. Іншими словами, нинішньому українському соціал-демократу пропонувалося мати дві Батьківщини – Україну і Росію. Для ілюстрації зазначеного візьмемо дві публікації. Перша під назвою “Етапи розвитку соціал-демократії на Херсонщині” належить перу В.М.Середи. Її початок є нічим іншим як переспівом матеріалів із підручників і довідників з історії КПРС і УРСР про вірного ленінського соратника О.Цюрупу, гуртки РСДРП і т.п, який закінчується 1903 роком. Далі велика біла пляма аж до 1996р. [16, c.40-41]. І ні слова про славних українських соціал-демократів з Херсонщини – О.Бочковського, А.Ніковського... Друга стаття доктора філософських наук, професора Запорізької державної інженерної академії В.Г. Воронкової  “Соціал-демократична вітчизняна парадигма: персоналії”, в якій читачеві пропонується огляд політичних, філософських поглядів, життєвого шляху Пєтра Бєрнардовіча Струве, Михайла Івановича Тугана-Барановського, Боріса Ніколаєвіча Чічєріна, Сєргєя Ніколаєвіча Булгакова, Ніколая Алєксандровіча Бердяєва. Показовим є закінчення статті: “Жовтнева революція перервала розвиток багатьох напрямів вітчизняної політичної думки, в еміграції опинилися сотні діячів культури і науки, і серед них найвидатніші філософи і політологи: П.Б. Струве, М.О. Бєрдяєв, С.Л. Франк, І.О. Ільїн, С.М. Булгаков, Г.П. Федотов не сприйняли “більшовицького перевороту”, “сталінократії”, але вірили у посткомуністичне відродження Росії на принципах свободи і на основі морально-релігійних цінностей [17, c.63]

Як бачимо, автор намагається опосередковано переконати читачів, що вітчизною для них є Росія, а Україна – складовою цього поняття. Із розглянутих і згаданих персоналій лише один – М.І. Туган-Барановський –  представник вітчизняної української думки та науки, якого вона зачисляє до російської. Решта до неї не мають жодного відношення, якщо не брати до уваги прихованої або відкритої українофобії багатьох із них. Зокрема, Б. Чічєрін був одним із стовпів російської великодержавної історіографії, провідником московської імперської ідеології, не визнавав окремішності українського народу.

На великоросійському шовінізмі Б.Чічєріна, критиканстві ним марксизму наголошував ще 145 років тому Микола Зібер [18, c.82; 5] Він вперше побачив цей світ у Судаку, а на вічний спочинок, ліг у землю Ялти,  був вірним другом М.Драгоманова, разом з ним знаходився біля витоків української соціал-демократії, увійшов в історію піонером української кооперації. На жаль, його персона і постать практично не цікавила апологетів СДПУ(о).

Не був авторитетом для об’єднаних есдеків  співзасновник і лідер УСДРП  Симон Петлюра, який став символ українського самостійництва. Натомість друкований орган СДПУ(о) “Наша Газета + “ без будь-якого приводу в ювілейні дні С.Петлюри (травень 2004 р.) “згадала” про “правильного” засновника російського марксизму Гєоргія Валєнтіновіча Плеханова. Зі статті дізнаємося, що йому довіряв М.Пуришкевич за його любов до Батьківщини [19] Звісно, що об’єктом синівської любові Георгія Валентиновича була не Україна, а Росія. Прикметно і те, що 2003 року СДПУ(о) у рідному місті С.Петлюри Полтаві організувала помпезне відзначення 150-річчя від дня народження Владіміра Королєнка, заслуги якого перед українською соціал-демократією і культурою закінчуються на українському закінченні його прізвища.

У Івана Васільєвіча Бабушкіна і такої заслуги немає, але і він іконізувався об’єднаними соціал-демократами. Чому? Один із перших російських робітників соціал-демократів. Більшовик. Член Петербурзького, Катеринославського (тепер Дніпропетровськ) “Союза борьби за освобождениє рабочего класса”. Агент “Искры”. Учасник російської революції 1905-1907рр. Член комітетів Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП) в Іркутську і Читі, один із керівників збройного повстання в Читі, де і був розстріляний [20, c.99] У 1920р. В.Лєнін згадував:”...я особисто...пам’ятаю тов. Бабушкіна, видатного пітерського (виділення-авт.) робітника, розстріляного царськими генералами в 1906 році” [21, c.314].  Ось такі “вагомі заслуги” має Іван Васильович перед українською соціал-демократією.

І ще один показовий приклад квазіукраїнські СДПУ(о). Так, об’єднані есдеки на початку нинішнього століття намагалися встановити на українському соціал-демократичному постаменті Хрістіана Георгієвича Раковського. Мабуть тому, що в автобіографії він власноручно записав:”С раннєго детства у меня розвивалась сильная и горячая симпатия к России” [23, c.609].  До написання цих слів у 1926р. Х.Раковський вже завершив свою чотирічну дільність на посаді члена начебто Політбюро ЦК Компартії і голови буцімто уряду Радянської України. Однак жодного теплого слова про Україну, її народ, любов до нього, він не написав.

Із аналізу життєвого і політичного шляху Х. Раковського складається враження, що жив він за принципом: “У соціал-демократа Батьківщини немає”. Мабуть, недаремно у 1904 році, відомий французький соціаліст Жюль Гед у присутності Г. Плєханова йому повчально  зауважив: “Соціальна демократія ніколи не може бути антинаціональною [22, c.614].

Вперше від свого роду Християн відступився ще школярем, коли батьківське прізвище Станчев поміняв на престижніше і відоміше у Болгарії прізвище брата бабусі – Георгія Раковського. Але і під ним для своєї Вітчизни, розвитку в ній соціал-демократичного руху він зробив найменше, більше – для сербського, ще більше – румунського, найбільше – російських більшовиків.

У листопаді 1917 року, Х. Раковський став членом РСДРП(о), її центрального комітету, зауважте – не УСДРП чи якоїсь іншої української партії. Однак вже два місяці потому нові однопартійці при особистій участі В.Лєніна імпортували його в Україну для боротьби з українською самостійницькою владою. Тут, з невеликими перервами, він виконував завдання  Москви до 1922 року.

Як писали радянські історики: “Лєнін виявив йому повну довіру в боротьбі із зовнішніми і внутрішніми ворогами революції... Х.Раковський намагався виправдати довіру вождя партії і народу” [23, c.89,90]. Уточнимо: боротьба велася проти українського національного визволення, вождь був вождем чужинської партії, а український народ на жодну із зазначених посад Х.Раковського не запрошував і, тим паче, не обирав, а відтак довіри не виявляв. Х.Раковський взявся керувати українцями без їх дозволу, не проживши з ними жодного дня, не знаючи їх історії, культури, традицій, звичаїв, мови. Вся його діяльність в Україні була підпорядкована інтересам червоної Російської імперії, збереженню за нею українських земель.

Ось кілька ілюстрацій цьому. Січень 1919 року: “Ленін розмовляв в залі Моссовєта з Раковським про необхідність відновлення єдності в рядах Комуністичної партії України, щоб ліквідувати партизанщину, організувати дисципліну в Червоній Армії на Україні” [23, с.88].  Можна припустити, що приводом до неї була ініціатива В.Шахрая створити міцну самостійну українську за характером Комуністичну партію, рівноправного члена Комуністичного Інтернаціоналу. Він слушно наголошував, що так звана КП(б)У “не є українською, а власне великоруською” партією. З такими ж оцінками і як до фарсу підходив до радянського уряду в Україні, члени якого “зовсім не знають і не хочуть знати української мови”, опираються на російські війська Антонова, “на все українське дивляться, як на вороже, контреволюційне”. Відтак і Компартія, і уряд не мали підтримки серед українського населення, а спирались на “неукраїнські маси”, які “не мали будь-якого інтересу в створенні окремого політичного центру Української Республіки”.

В.Шахрай розкрив фальшиву сутність більшовицької обіцянки забезпечити право націй на самовизначення, прийшов до висновку, що “примирити більшовицьку теорію національного питання з більшовицькою практикою неможливо”. Відкидав їх формулу – “спершу соціальне питання, а потім національне” як брехливу і лицемірну, наполягав на їх одночасному вирішенні. Наголошував, що “поки одна нація панує, а інша мусить коритися, до тих пір ще не має соціалізму, навіть при соціалізуванні засобів виробництва. В.Шахрай нищівно критикував національну політику Х.Раковського в Україні. [24, с.119-269] Адже той заявив, що українські робітники і селяни не потребують і не хочуть власної національної держави.

Успіхи Х. Раковського в руйнуванні лівого українського партійного руху, вже через рік були оцінені В.Лєніним. У заключному слові по доповіді ЦК РКП(б) 30 березня1920 року він задоволено і зверхньо відзначив: “...замість повстання боротьбистів, яке було неминуче, ми одержали, завдяки правильній лінії ЦК, чудово проведеній товаришем Раковським, те, що все краще, що було в середовищі “боротьбистів”, увійшло в нашу партію під нашим контролем, з нашого визнання, а інше зникло з політичної сцени. Ця перемога вартує кількох добрих битв” [25, c.254].

Домігшись політичної самоліквідації боротьбистів, Москва невідкладно взялася за її фізичне “зникнення”. 26 квітня 1920 року Політбюро ЦК РКП(б) доручило Ф.Дзержинському зміцнити тили російсько-польського фронту. Усіх боротьбистів, які потрапляли у поле зору майже півтори тисячного спеціального загону чекістів, нещадно знищували. Тих, хто вижив, добили у 1937 році. Х.Раковського, одного з організаторів “зникнення” боротьбистів, було розстріляно 1941 року.

Повернемось до 1919 року. 24 травня Лєнін телеграфує Раковському: ”Вітаю із захопленням Олександрії і Знам’янки. Наполегливо прошу вивільнені сили направити в Донбас ”[26, c.559].[2] Лєнінський уряд, а згодом і радянські історики вважали, що «ці міста в районі Південного фронту були центрами отамана Григор’єва, і їх взяття мало велике значення для перемоги в громадянській війні».

Два коментарі:

Перший. Григоріїв (Григор’єв) Микола Олександрович – відомий український військовий діяч, полковник армії УНР, організатор її регулярних, а також повстанських частин. Після відступу Директорії УНР із Києва, він у лютому 1919 року розпочав у Харкові перемовини з більшовицьким урядом України Х.Раковського. Згідно з домовленостями, силами Задніпровської стрілецької дивізії провів блискучу операцію із звільнення Півдня України від військ Антанти. Але побачивши грабіжницьку політику більшовиків в Україні, яка супроводжувалась кривавими репресіями проти українського селянства, М.Григоріїв підняв антибільшовицьке повстання. Після низки перемог і кровопролитних боїв з добірними краснимі російськими військами на Полтавщині, змушений був відійти зі своїми загонами на Херсонщину і об’єднатись із частинами Н.Махна.

Другий[3]. Не можна називати опір українського народу московській навалі громадянською війною. Це була російсько-українська війна, розпочата більшовицьким урядом В.Лєніна у грудні 1917 року. З одного боку, російського, вона була загарбницькою, з другого, українського – національно-визвольною. Х.Раковський був одним із провідників і виконавців політики поневолення України. Він брав найактивнішу участь у її пограбуванні червоною Москвою: вивезенні з України хліба, металу, вугілля, примусовій мобілізації українців в лави російської Красної Армії для боротьби з українською владою[4].

25 серпня 1922 року “Лєнін розмовляє з Головою Раднаркому України Х.Г.Раковським”[26, с.652]. Про що? Найімовірніше, про основні принципи майбутнього Союзного договору, де-факто[5] укладеного між  Білорусією, Закавказькими республіками, Росією і Україною 30 грудня 1922 року. Заслугою Х.Раковського окремі політики і науковці вважають те, що під час його обговорення і прийняття він виступив проти сталінської концепції “автономізації”, а підтримав ленінську – “федералізації” [27]. Насправді Х.Раковський разом з В.Лєніним танцював його відоме політичне “танго” – “один крок назад – два кроки вперед”. Голова більшовицького уряду Росії усвідомлював, що одразу після придушення в основному, але не повністю національно-визвольного руху в так званих союзних республіках  треба створити хоча б видимість їх суверенності. Щоб не викликати нової хвилі антиросійських виступів національно-свідомої частини населення суб’єктів Союзу, він зробив крок назад. Після смерті В.Лєніна, його наступники зробили два кроки вперед – спочатку автономізували, а згодом й унітаризували червону Російську імперію під назвою Союз Радянських Соціалістичних Республік. Інакше як юридично-політичним фарсом не можна назвати такий факт, що “прокуратор” Росії в Україні Х. Раковський підписував договір про створення СРСР від імені українського народу із своїми кремлівськими господарями.

І на завершення. У біографічній довідці про Х.Раковського, доданій до постанови Політбюро СДПУ(о) від 23 червня 2004 року про проведення присвяченої йому наукової конференції, однією з його чеснот визнається знайомство з російськими революціонерами П. Аксельродом, Г.Плехановим, В.Засулич, приятелювання з Р.Люксембург.

Знову два коментарі:

Перший. Яке відношення мають до української соціал-демократії перечислені особи? Практично, жодного.

Другий. Наставниця Х.Раковського Роза Люксембург повністю ігнорувала національне питання, відверто заперечувала наявність України та українського народу окремішніх від Росії та росіян.

Ще переконливішим щодо ілюстрації псевдоукраїнськості, а почасти й антиукраїнськості і колись, і тепер міг бути аналіз діяльності Комуністичної партії України. Але це вже тема іншого дослідження

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:

І. Книги, статті в наукових журналах

  1. Базів В. Інструмент Влади: Порівняльний аналіз походження і функціонування політичних партій у тоталітарній та демократичній політичних системах. – Львів, 1999.
  2. Дайдерштадт М., Герріте А., Маркус Д. Драматичний перехід: соціал-демократія у Східній та Центральній Європі. – К., 2000.
  3. Українські ліві: між ленінізмом ті соціал-демократією / За ред.. О. Гараня, О. Майбороди. – К., 2000.
  4. Шведа Ю. Р. Теорія політичних партій і партійних систем: Навч. посібник. – Львів: Тріада плюс, 2004.
  5. Касьянов Г. Український соціалізм: люди, партії,ідеї (початок ХХ ст.) // Політологічні читання, 1992, №2.
  6. Ковальчук В. Теоретико-методологічні засади вивчення політичних партій // Студії політичного центру «Генеза», 1995, №2.
  7. Колодій А. Політичний спектр: про деякі критерії «лівих» і «правих» політичних рухів у посттоталітарних суспільствах // Філософська і соціалістична думка, 1995, № 9-10.
  8. Литвин В. Ліві, Праві, центр. // Політика і час, 1992, № 4.
  9. Рябов С. Партія Політична // Політологічні читання, 1994, № 3.

10.  Якушик В.М. Проблеми теорії типологізації суспільного розвитку і держави // Політологічні читання, 1992, №3.

11.  Дюверже М. Политичиские партии. – М., 2000.

12.  Бачинський Ю. Гльоси. – Львів: Наклад. ред. «Іскра», 1904.

13.  Про минуле – заради майбутнього / Упорядник Ю.І. Шаповал: Редкол.: І.Ф. Курас та ін.. – К.: Вид-во приКиїв. ун-ті, 1989.

14.  Соціал-демократична партія України (об’єднана). Від з’їзду до з’їзду. – Київ, 2000.

15.  Статут соціал-демократичної партії України (об’єднаної). – Київ: Виконком СДПУ(о), 2003.

16.  Середа В.М. Етапи розвитку соціал-демократії на Херсонщині // Наше Гасло. – 2003. - №1 – С. 40-46.

17.  Воронкова В.Г. Соціал-демократична вітчизняна програма: персоналії // Наше Гасло. – 2003. - №1. - С. 56-67.

18.  Сарбей В.Г. Микола Зібер у контексті своєї й нинішньої епохи // Український історичний журнал. – 1998. - №6. – С. 79-91.

19.  Наша Газета+. – 2004. – 28 травня. – №262.

20.  Советский енцеклопедический словарь. Главний редактор С.М.Ковалев. – Москва.: ”Советская Енциклопедия”, 1979.

21.  Ленин В.И. Избрание произведения : В 3-х т. Т. 3. - М. Политиздант, 1980. – VIII.

22.  Деятели СРСР и революционного движения России: Енциклопедический словар. – Репритное издание. – Москва: Советская енциклопедия, 1989.

23.  Возвращенние имена: Сборник публицестических статтей в 2-х книгах. Книга II / Сост. А. Проскурин. – Москва: Издательство Агентства печати Новости. 1989.

24.  Мазлах Сергій, Шахрай Василь. До хвилі.(Що діється на Вкраїні і з Україною?). Розділ із книги // Політологічні читання. - 1993. - №3: - С. 179-269; Олександр Юренко. Василь Шахрай: ”Пливсти проти течії” // Там само. - С. 119-179.

25.  Ленін В.І. Повне зібрання творів. Т. 40. – К: Видавництво політичної літератури України. 1974.

26.  Ленін В.І. Повне зібрання творів. Т. 45. – К.: Видавництво політичної літератури України, 1974.

27.  Саппа М. Про еволюцію поглядів Х.Раковського на національне питання / Політологічні читання. – 1992. – № 2. – С. 216 – 227.

Публікації в Інтернет-ресурсах

28.  Uk/Wikipedia/wiki/Соціал-демократична партія України.

29.  Uk/ Wikipedia/wiki/Комуністична партія України

 

 



[1] На певних етапах своєї історії КП(б)У та КПУ були квазіукраїнськими (україноподібними), а окремі їх члени – проукраїнськими, а та й українськими політичними діячами.

[2] У сьогоднішньому контексті російсько-українських відносин телеграму можна переадресовувати В.Путіну після загарбання Московією українськогоКриму

[3] Майже через сто років диверсійно-територостичну війну Московії на українському Донбасі її ідеологи та їхні підспівувачі в Україні також хочуть назвати громадянською війною.

[4]Саме у такий спосіб і сьогодні діють на сході України російські військові і найманці, бойовики «ДНР»і «ЛНР».

[5] Належного юридичного оформлення договір не набув, оскільки не був ратифікованим «парламентами» так званих союзних республік



Обновлен 02 янв 2015. Создан 27 дек 2014