Nauki Społeczno-Humanistyczne Соціально-Гуманітарні Науки Social and Human Sciences

 

Likarchuk, Daria, 2014. CONSENSUS AND COMPROMISE AS A MEANS OF RESOLVING CONFLICTS PARLAMENTARY. Social and Human Sciences. Polish-Ukrainian scientific journal, 02 (02), pp. 124-133.




 

 

КОНСЕНСУС ТА КОМПРОМІС ЯК СПОСОБИ

ВИРІШЕННЯ ПАРЛАМЕНТСЬКИХ КОНФЛІКТІВ

 

УДК 32-328.18:321.7

 

Лікарчук, Дар’я,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

аспірантка кафедри політології,

e-mail: dashauk8899@gmail.com

 

 

АНОТАЦІЯ

Розв’язання парламентських конфліктів є актуальною темою в сучасних умовах розвитку суспільства. Основною вимого до парламентських конфліктів є не вихід за міжнародні норми та нормами чинного законодавства. Саме консенсус та компроміс є одними з базових механізмів, які ґрунтуються на взаємній повазі та парламентській культурі. Як і компроміс, так і в консенсус має недоліки, але найголовніший аргумент в сторону їх застосування - це мирне залагодження парламентських конфліктів. Безумовно, під час компромісу та консенсусу, сторони мають поступатися та переглядати свої позиції. З розвитком науки, дослідники поєднали з компромісом та консенсусом, таке поняття як «стратегія».

Значну роль відіграє демократичність, адже саме вона схиляє конфліктні сторони до врегулювання конфлікту. Незважаючи на те, що це парламентський конфлікт, за допомогою вирішення консенсусу та компромісу, сторони мають враховувати і громадську точку зору. Адже, за певних умов, парламентський конфлікт може стати початком  громадянської війни.

Ключові слова: парламентський конфлікт, парламентський консенсус, парламентський компроміс, демократичність, стратегія, цінності, врегулювання.

 

 

 

CONSENSUS AND COMPROMISE AS A MEANS OF

RESOLVING CONFLICTS PARLAMENTARY

 

Likarchuk, Daria,  
Taras Shevchenko National University of Kyiv
,

Department of Political Science,

PhD student,

e-mail: dashauk8899@gmail.com

SUMMARY

Addressing the parliamentary conflict is a hot topic in modern conditions of society. Basic requirements for the parliamentary conflict are not an option for international norms and standards legislation. That consensus and compromise is one of the basic mechanisms that are based on mutual respect and parliamentary culture. As a compromise, and in the consensus has flaws, but the most important argument in the direction of their use - a peaceful settlement of the parliamentary conflicts. Of course, when compromise and consensus, the parties concede and view their positions. With the development of science, the researchers combined with compromise and consensus, the notion of «strategy».

Significant role played by democracy, because it induces conflicting parties to resolve the conflict. Despite the fact that this parliamentary conflict by solving consensus and compromise the parties will take into account public opinion. In fact, under certain conditions, the parliamentary conflict can be the beginning of the Civil War.

Keywords: parliamentary conflict, parliamentary consensus, compromise parliamentary, democratic, strategy, values, settlement.

 

 

Більшість світових політиків, як у внутрішніх так і у зовнішніх питаннях, апелюють до мирних механізмів вирішення проблем, адже враховуючи світові можливості, політика не має виходити за визначені рамки своєї діяльності. Хоча, враховуючи сучасні відносини в світовій політиці та економіці, варто визначити більш складніші способи врегулювання конфліктних ситуацій. Враховуючи різносторонні ситуації, які інколи можуть бути  непередбачуваними, способи вирішення конфліктів можуть різнитися, від мирних, аж до їх розв’язання воєнним шляхом. Але враховуючи не лише демократичність, але й інші особливості парламентських конфліктів, наприклад ідеологічну складову, або зокрема комуністичне минуле, парламенти можуть звертатися не лише до таких механізмів їх вирішення, як консенсусу чи компромісу, а й до більш не «гуманних методів».

Враховуючи демократичні цінності, до яких сьогодні воліє схилятися більшість світових парламентів, консенсус і компроміс, є основними механізмами врегулювання парламентських конфліктів. Відзначимо, що компроміс і консенсус є не лише внутрішньодержавними способами врегулювання питань, а й міжнародно визнаними.

Зазначимо, що в демократичних державах найбільш прийнятними способами для вирішення парламентських конфліктів, є не лише компроміс та консенсус, а й парламентські дебати.

Метою статті є виокремлення особливостей вирішення парламентських конфліктів за допомогою таких способів, як консенсус та компроміс.

Вирішення парламентських конфліктів за допомогою компромісу та консенсусу, запропоновані такими зарубіжними дослідниками  як: Л. Блумфілд, Ч. Осгуд, А. Раппопорт, Дж. Ротман,  С. Сіджел, А. Томас, Р. Фішер, Л.Фурекер,  У. Юрі.

Питанням дослідження консенсусу та компромісу в парламентській діяльності займаються й українські дослідники, такі як: Г. Зеленько, О. Ладига, Л. Ладига.

В науковій літературі виокремлюють дві групи методів впливу на конфліктні ситуації:

- група, з застосуванням насилля, тобто коли в державі розпочинаються: війна, революція, перевороти, різного роду терористичні акти;

- група, яка включає в себе ненасильницькі дії, традиційні способи міжнародного вирішення конфліктів, які існують на рівні центральної влади, тобто референдум, суд, парламент [5, с.62].

Перша група методів, яка описує внутрішньодержавні, міждержавні та військові конфлікти майже завжди пов’язана з діяльністю парламенту, а ще найчастіше з непорозуміннями під час парламентських сесій. Такі методи «витікають» з парламенту, та в подальшому конфлікт з застосуванням насилля, є не лише наслідком відносин в системі «суспільство – суспільство», а й в результаті співпраці «парламент – суспільство». 

Друга група методів - є суто державною, та наслідком нерегульованих дій парламентської діяльності та загостренням конфліктів в парламенті. Звичайно, конфлікти центральної влади, це не лише конфлікти між різними державними установами, в даному контексті варто відзначити, що парламент, в більшості країн, є найвищим державним органом, і саме він керує та спрямовує діяльність інших державних структур.

Відзначимо, що в демократичних суспільствах, вирішення конфліктних ситуацій покладається на парламент, але часто сам парламент є осередком конфліктних ситуацій.

Зазвичай, будь-які конфліктні ситуації, якщо сторони не звертаються до консенсусу, вирішуються на користь однієї сторони [4, с.53]. Відзначимо, що зарубіжні науковці, в дослідженні парламентських конфліктів, виокремлюють «складну більшість» та «просту більшість». Перемагає в парламентському конфлікті, або ж проста більшість, або ж «складна більшість», в залежності від аргументів та своєї політичної діяльності.  Переконання однієї з сторін, наприклад «складної більшості» ґрунтуються на аргументах, підтримці юридичних норм, обізнаності представників парламенту. Відзначимо, що такі особливості механізмів вирішення парламентських конфліктів, не мають стосуватися особистих конфліктів між депутатами чи партіями. Адже депутати не обиралися до парламенту, щоб задовольняти власні інтереси та економічні потреби.

Найбільш перспективна модель вирішення парламентських конфліктів, це досягнення узгодженості, яка дозволяє досягнути компромісу та встановити консенсус. Відзначимо, що з таким розвитком подій, можуть застосовуватися різні політичні технології. Зокрема, партії, або ж самі депутати, адже парламентський конфлікт може відбуватися не лише між партія, а й між депутатами, використовуючи різноманітні методи для досягнення поставлених цілей та завдань.

Технології вирішення парламентських конфліктів варто розглядати в ракурсі проблеми співвідношення ролі інтересів та ролі цінностей, як рушійних мотивів конфліктів в парламенті. Відомий дослідник ціннісних конфліктів Дж. Ротман, визначав їх як «elusiveness». Зазначимо, що ціннісний конфлікт є досить суб’єктивним явищем, адже для кожного депутата чи політичної партії, цінності є різними, й іноді самі ж конфліктуючі сторони не можуть визначити характер своїх конфліктів [9, с.493].

Зазначимо, що більшість європейських та американських дослідників, уникають поняття «власні інтереси представника парламенту», адже в більшості зарубіжних країн парламентські конфлікти виникають на більш вагоміших підґрунтях. Досить важко досягнути компромісу, чи то консенсусу, коли парламентський конфлікт базується на економічних інтересах певної депутатської групи, адже першопочаткова мета депутатів, отримання матеріальної вигоди з максимальним показником.

В зарубіжній літературі, науковці виокремлюють велику кількість різноманітних форм примирення під час парламентських конфліктів. Відзначимо основні з них:

-  досягнення компромісу на основі збереження початкових позицій;

- взаємні поступки, обумовлені виснаженістю ресурсів однієї або декількох сторін;

- зближення позицій завдяки взаємній повазі та розумінню суб’єктами позицій один одного [1, с.118].

У вище відзначених формах вирішення парламентських конфліктів, закладено мирне вирішення поставлених проблемних питань, з урахуванням впливу на суспільне життя. Вирішення парламентських конфліктів може впливати лише на групу депутатів, партію або ж на окремого депутата, але не на суспільство. Ми не говоримо про «ідеальне» врегулювання парламентського конфлікту, в якому всі сторони задоволенні, береться до уваги й абсолютний програш однієї із сторін, але такі зміни мають відбуватися із мінімальним тиском на суспільство.

Вирішення парламентських конфліктів, на наш погляд, можливе трьома основними способами:

- нав’язуванням волі однієї або декількох груп депутатів іншим учасникам, що відбувається, головним чином  під час голосування при  якому рішення приймається  парламентською більшістю.

- компроміс, для досягнення якого використовуються різноманітні процедури. На відміну від парламентського консенсусу, компроміс зорієнтований на вирішення суперечливих законотворчих проблем спільними зусиллями сторін і в основному складається із взаємних поступок, раціоналізації рішення, яке в кінцевому результаті має задовольнити обидві сторони.

- консенсус, який представляє собою усвідомлену форму соціального партнерства, узгодження інтересів[].

Будь-який із зазначених способів ґрунтується на мирному врегулюванні парламентських конфліктів, адже вже на сьогодні відомі конфлікти, які відбувалися в парламенті, що переросли у військові дії. Варто відзначити, що саме американські дослідники акцентують увагу на вирішенні парламентських конфліктів суто дипломатичними способами.

Крім того, зарубіжні дослідники акцентують увагу, на тому, що при «нормативному підході» конфліктні ситуації в парламенті можливо вирішити лише за допомогою компромісу чи консенсусу, але й не відкидають силових дій проти членів уряду. Варто відзначити, що під силою варто розуміти, в даному випадку, розпуск парламенту, тобто використання правового методу, а під компромісом – ряд дій, які несуть в собі погоджувальний характер і призводять до консенсусу [7, с.94].

Зазначимо, що в переважній більшості у країнах СНД, силові дії розглядаються як військові, а в Європі чи США, це гуманні дії, наприклад створення комісій для вирішення конфліктів або розпуск парламенту.

Принцип консенсусу відкриває нові підходи до сучасного трактування всієї проблематики, пов’язаної з праворозумінням й «теорією закону». Відбувається зміна парадигмального розуміння базових політичних факторів законодавчої діяльності, механізмів закону й умов його ефективності та якості. Формуються основи нового парламентського мислення як показника кардинальної зміни політичних реалій [2, с.179].

Слід зазначити, що будь-який спосіб вирішення політичних конфліктів, навіть якщо це консенсус або компроміс, чи парламентські дебати, не повинні виходити за рамки законів чи міжнародного права.

Особливий інтерес на сьогоднішній день представляє парламентський консенсус, який залишається поза увагою науковців. Якщо в політичній сфері парламентський консенсус розглядається як наявність певних базових цінностей та норм, то в конфліктології консенсус виходить за рамки норм та цінностей. Це означає, перш за все, всезагальну згоду відносно процесу прийняття рішень, тобто, меншість заздалегідь готова підкоритися рішенням переможця у відкритому політичному протистоянні (більшості) [8, с. 73].

Безумовно конфліктологія та політологія, тісно пов’язані між собою наукові дисципліни, але механізми вирішення проблемних питань є різними. Вирішення парламентських конфліктів передбачає порушення цінностей чи норм, та вихід з етичних норм, навіть, якщо це консенсус чи компроміс.

Відзначимо, що консенсус – це не одноголосне погодження за для вирішення проблем, бо повного співпадіння позицій всіх учасників процесу прийняття рішення тут не потребується. Консенсус передбачає лише відсутність прямих заперечень та допускає нейтральну позицію і навіть окремі уточнення позицій (застереження) стосовно рішень. Разом з тим консенсус не рішення більшості, так як він несумісний з негативною позицією хоча б одного з учасників [5, с. 51].

Важливість парламентського консенсусу визначається тим, що в його умовах, як правило, відбувається процес випрацьовування механізмів за для налагодження протиріч, як через систему звичайної законодавчої та представницької демократії, яка ґрунтується як на пріоритеті депутатів, так і на основі демократії згоди. Тобто, існують принципи справедливого врахування колективних інтересів, особливо інтересів депутатських груп, зберігаючи і відстоюючи свою специфіку та відмінності [10, с.61].

Парламентський консенсус, в зарубіжних країнах, на відміну від країн СНД, включає в себе інтереси всіх депутатських груп, адже вони враховують інтереси різних верств населення, які за них голосували. Безперечно парламентський консенсус є однією з основ демократичності, адже європейські чи американці парламентарі враховують суспільну думку. Також ті рішення які приймає парламент, мають безпосередній вплив на громадську думку, а тому, якщо в парламенті виникає конфліктна ситуація, вона може спровокувати конфлікти й у суспільстві. Саме тому, демократичні країни контролюють всі нюанси під час виникнення парламентського конфлікту, й тому парламентський консенсус вважається одним з шляхів вирішення проблем в парламенті.

Але, поряд, з позитивними сторонами та якостями, консесуальний парламентський метод має і деякі нюанси, пов’язані з рівнем парламентської культури:

- по-перше, мова йде про необхідність багаторазових погоджень позицій, які використовуються для затягування прийняття як законопроектів і та правових рішень;

- по-друге, виникає небезпека прийняття неконкретних законопроектів, не чітко сформульованих законодавчих рішень: за ним простіше досягнути консенсусу [6, с.55].

Саме такі протиріччя можуть виникати під час парламентського консенсусу, адже інколи за допомогою таких засобів відбувається приховування більш глобальних питань, які виникають під час парламентського конфлікту. Безумовно, менш демократично розвинуті країни, приймають політичні рішення та законопроекти, які є необґрунтованими або невчасними, щоб приховати масштаби парламентського конфлікту, замаскувавши свої дії консенсусом.

Будь-яка, консенсуальна процедура повинна виключати абсолютне домінування однієї із сторін і забезпечити використання об’єктивних критеріїв оцінки парламентської ситуації [3, с.34].

Європейські дослідники акцентують увагу на тому, що в будь-якому випадку, в парламентському конфлікті є потужніша сторона, яка володіє більшою інформацією та аргументами. Але під час процедури врегулювання парламентського конфлікту, парламент має надати обом сторонам однакову можливість висвітлення ситуації.

Поряд із консенсусом, основним механізмом вирішення парламентських конфліктів є компроміс. Зазначимо, що в українській науковій літературі, компроміс означає не закінчення боротьби, а лише примирення.

 На сьогоднішній день дослідники парламентських конфліктів, виокремлюють шляхи компромісу, які базуються на основі збереження позицій:

- згода, побудована на взаємних поступках;

- зменшення ресурсів однієї із сторін;

- розуміння прав та інтересів супротивника [10, с.511].

Відзначимо, що компроміс може бути тимчасовим, і з часом перерости в більш загострений парламентський конфлікт. Основною тезою в даному питанні є «поступки», адже з часом ситуація може змінитися й такі поступки вже стануть «не вигідними» одній зі сторін. Також, зменшення власних ресурсів, не лише економічних, але й політичних, може закінчитися для політичної партії втратою електорату, що в подальшому відіб’ється на рейтингу партії (політичного лідера). Що стосується прав та інтересів супротивника, це залежить від держави в якій відбувається парламентський конфлікт, партійної культури та масштабу самого конфлікту. Саме ці чинники контролюють відносини між конфліктними сторонами.

Відзначимо, що компроміс – це бажання опонентів завершити конфлікт окремими поступками. Він характеризується відмовою від частини раніше висунутих вимог, готовністю визнати претензії іншої сторони - частково виправданими. На сьогоднішній день така стратегія використовується найчастіше. Проте, для успішного застосування стратегії компромісу необхідне розуміння опонентами наявності рівних можливостей та задоволення тимчасовими рішеннями, щоб не втратити більшого [6, с.58].

Парламентський компроміс, є досить складним процесом, тому що відмова від власних прерогатив є досить важкою для людини, як такої. А однією з вимог компромісу є поступки у власних інтересах, визнання переваги суперника та підтримка не завжди «зручних» законопроектів.

Одним із недоліків парламентського компромісу є проблеми з визначенням цінностей. Ціннісні конфлікти дійсно важко піддаються врегулюванню [3, с.46]. Саме тому при виникненні ціннісного конфлікту в парламенті, застосування компромісу не можливе. В такому випадку можуть виникнути ускладнення при вирішенні таких конфліктів, особливо коли такий вид конфлікту виникає не між окремими представниками партій, а між самими партія. В такому разі можна звернутися до парламентського консенсусу або до парламентських дебатів.

Однією з особливостей конфлікту, не лише парламентського чи політичного, є те, що сторона, яка має перевагу, прагне до реалізації своєї мети в максимальному об’ємі, тому не схильна до компромісу і часто погоджується на переговори лише за умови капітуляції супротивна [9, с.499]. Зазвичай такий кінець вирішення парламентського конфлікту притаманний країнам з авторитарним режимом, адже демократичні цінності та парламентська культура передбачають повагу членів парламенту один до одного і врахування інтерес суспільства. Саме кардинальні зміни та швидка реалізація своїх планів, може призвести то економічних та соціальних проблем, і в такому разі парламентський конфлікт може перерости в зовсім іншу фазу, наприклад – в громадянську війну. Тому демократично розвинуті країни, в яких шанують цілісність, цінності, норми, традиції, культуру намагаються не виходити за міжнародні правові рамки й чітко регулюють парламентські конфлікти.

Відомі американські дослідник С. Сіджел і Л. Фурекер, розширили можливості проведення та врегулювання парламентських конфліктів, звернувшись до такого поняття як «стратегія». Саме С. Сіджел та Л. Фурекер, одними з найперших хто запропонували «жорсткі» стратегії. Згідно з поглядами цих дослідників, поступки однієї сторони на переговорах спонукають посилити позиції іншої сторони. Звідси С. Сіджел й Л. Фурекер зробили висновки, що для успішного ведення перемовин, тобто для максимальної переваги, необхідно притримуватися жорсткої стратегії: починати переговори з завищених вимог й в цілому не поступатися [4, с.57].

Майже одночасно з ідеєю «жорсткої» стратегії з’явилася протилежна їй концепція «м’якої» лінії проведення переговорів. Її автор Ч. Осгуд вважає, що найбільший виграш на переговорах можливо отримати завдяки обміну взаємними поступками [1, с.71].

Ми вважаємо, що обидві стратегії мають право на існування, все залежить від: демократичності державного устрою, різновиду парламентського конфлікту, тобто це ідеологічний чи ціннісний конфлікт, між ким він відбуваються, та які цілі були поставленні конфліктуючими сторонами. Зазначимо, що часто в парламентські конфлікти втручаються громадяни держави, за допомогою, наприклад мітингів й таких протесів, що можуть в подальшому схилити одну зі сторін до поступок, або ж перегляду свої вимог.

В сучасних дослідженнях науковці в сфері конфліктології, відзначають можливість застосування кооперативної або компромісної стратегії, що передбачає можливість неоднозначного, фрагментарного рішення, залишаючи разом з тим лінійну картину розвитку конфлікту в проміжок  між полюсами виграшу та програшу [5, с.31].

Кожна зі сторін конфлікту переслідує свою мету, і вона може не тільки не відповідати одна одній за своїм масштабом, але при цьому суперечити одна одній. З плином часу та змінами в політичному житті, сторона яка поступилася або взагалі програла, може набути більших переваг.

Отже, в сучасних парламентських конфліктах існує два основних способи їх вирішення. Кожен з механізмів має відповідати певній ситуації, що склалася на даний момент та парламентській культурі. Таким чином, компроміс та консенсус, є мирними шляхами вирішення парламентських конфліктів, які можуть супроводжуватися поступками та змінами у вимогах.

Безумовно, як і парламентський компроміс, так і парламентський консенсус мають свої недоліки, серед них: згода, яка має ґрунтуватися на взаємних поступках, перегляд ресурсів однієї із сторін,  розуміння прав та інтересів супротивника. Однією з проблем парламентського компромісу є проблема з визначенням цінностей, саме в такому випадку компроміс стає мало дієвим способом.

Низка недоліків, не позбавляє компроміс та консенсус своєї популярності, саме вони на сьогоднішній день, є базовими способами вирішення парламентських конфліктів.

В європейській та американській науці, дослідники поєднують консенсус та компроміс зі стратегією, та завдяки «жорсткій стратегії» та «м'якої стратегії» парламентський конфлікт набуває нових форм.

Важливою складовою консенсусу та компромісу, є розподіл ресурсів, який має в подальшому вплив на громадську думку. Тому саме компроміс і консенсус, є міжнародно визнаними механізмами, які врегульовують сучасні парламентські конфлікти.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:

1. Глухова А. В. Политические конфликты: основания, типология, динамика (теоретико-методологический анализ). — М., 2000. — 280 с.

2. Даль Р. Современный политический анализ // Актуальные проблемы современной зарубежной политической науки. Реф. сб. Вып 2. М., 1991. – С.178-185.

3. Дойч М. Разрешение  конфликта. Конструктивные  и деструктивные процессы // Социально-политический журнал № 1. — 1997. – С. 32-47.

4. Казаков В. С., Танчер В. В. Технологии регуляции конфликтов // Современная  конфликтология  в  контексте  культуры  мира.  — М., 2001. — С. 52-58.

5. Ланцов С. Политическая конфликтология — СПб.: Питер, 2008. — 319 с.

6. Лебедева М.М. Трудный путь урегулирования конфликтов//Вестник Московского университета. Серия 18: Социология и политология. 1996. № 2. С. 54-59.

7. Скотт Д. Г. Конфликты. Пути их преодоления. / Киев,- 1991, - 210 с.

8. Coltri L. Conflict Diagnosis and Alternative Dispute Resolution. Upper Saddle River, NJ.: Prentice Hall., - 2003, - 117 p.

 9. Fisher R., Kelman H. and Nan S. Conflict analysis and resolution, in L. Huddy, D.Sears and J. Levy, eds. Oxford Handbook of Political Psychology. New York, NY: Oxford University Press, 2013, - pp. 489-521.

10. Ramsbotham, O., Woodhouse, T., & Miall, H. Contemporary Conflict Resolution (2nd ed.). Cambridge, UK: Polity, - 2005, - pp. 57-63.

 

REFERENCES:

1. Gluhova A.V. Politicheskie konflikty: osnovanija, tipologija, dinamika (teoretiko-metodologicheskij analiz). Moscow., 2000.  280 p.

2. Dal' R. (1991) Sovremennyj politicheskij analiz // Aktual'nye problemy sovremennoj zarubezhnoj politicheskoj nauki. Ref. sb. Vyp 2. M., pp.178-185.

3. Dojch M. (1997) Razreshenie  konflikta. Konstruktivnye  i destruktivnye processy // Social'no-politicheskij zhurnal № 1., pp. 32-47.

4. Kazakov V. S., Tancher V. V. Tehnologii reguljacii konfliktov // Sovremennaja  konfliktologija  v  kontekste  kul'tury  mira.  — Moscow., 2001. pp. 52-58.

5. Lancova S. Politicheskaja konfliktologija — SPb.: Piter, 2008. — 319 p.

6. Lebedeva M.M. Trudnyj put' uregulirovanija konfliktov//Vestnik Moskovskogo universiteta. Serija 18: Sociologija i politologija. 1996. № 2. pp. 54-59.

7. Skott D. G. Konflikty. Puti ih preodolenija. / Kiev., 1991, - 210 p.

8. Coltri L. (2003) Conflict Diagnosis and Alternative Dispute Resolution. Upper Saddle River, NJ.: Prentice Hall., 117 p.

 9. Fisher R., Kelman H. and Nan S. (2013) Conflict analysis and resolution, in L. Huddy, D.Sears and J. Levy, eds. Oxford Handbook of Political Psychology. New York, NY: Oxford University Press., pp. 489-521.

10. Ramsbotham, O., Woodhouse, T., & Miall, H. (2005) Contemporary Conflict Resolution (2nd ed.). Cambridge, UK: Polity., pp. 57-63.

 

 

 



Создан 06 окт 2014