Nauki Społeczno-Humanistyczne Соціально-Гуманітарні Науки Social and Human Sciences

 

Dubrovsky, Ruslan, 2014. POLITICAL AND IDEOLOGICAL FOUNDATIONS OF MODERN RUSSIAN NEO-EURASIAN DOCTRINE. Social and Human Sciences. Polish-Ukrainian scientific journal, 02 (02), pp. 69-76.




ПОЛІТИКО-ІДЕОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ СУЧАСНОГО

РОСІЙСЬКОГО НЕОЄВРАЗІЙСТВА

 

УДК 323(470+571)

 

Дубровський, Руслан,

Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова,

Інститут політології і права,

аспірант,

e-mail: tokenkopf@gmail.com

 

АНОТАЦІЯ

Статтю присвячено визначенню історичних, політичних та ідеологічних підстав виникнення в Росії геополітичної школи неоєвразійства та його поступової трансформації у головний ідеологічний напрямок державної політики. Автором стверджується, що нова політична еліта країни, використовуючи досвід і традиції радянської геополітичної школи, взялася за визначення нових стратегічних геополітичних, внутрішньополітичних і соціально-економічних орієнтирів держави у новому тисячолітті. На протязі останнього десятиліття саме на принципах і постулатах неоєвразійської доктрини сучасна російська держава сформувала ідеологічний напрямок власної геополітики, певну геополітичну доктрину з чіткими орієнтирами, постулатами та найбільшою відповідністю російській ментальності.

Ключові слова: неоєвразійство, євразійство, ідеологія, геополітика, «керована демократія», ідеократія, етатизм, модернізація, антиатлантизм.

 

 

 

POLITICAL AND IDEOLOGICAL FOUNDATIONS OF MODERN

RUSSIAN NEO-EURASIAN DOCTRINE

 

Dubrovsky, Ruslan,

National Pedagogical M. Drahomanov University,

The Institute of Political Science and Law,

PhD student,

e-mail: tokenkopf@gmail.com

 

SUMMARY

The article is devoted to the determination of historical, political and ideological grounds of Russian geopolitical school of neo-eurasian doctrine and its gradual transformation into the main ideological direction of public policy. The author argues that the new political elite, using the experience and traditions of Soviet geopolitical school, set to define new strategic geopolitical, domestic political and socio-economic targets of the state in the new millennium. During the last decade, it is on the principles and neo-eurasian doctrine postulates modern Russian state formed the ideological direction of its own geopolitics, a geopolitical doctrine with clear benchmarks, postulates and most matched Russian mentality.

Keywords: Neo-eurasian doctrine, Eurasianism, ideology, geopolitics, managed democracy, ideocracy, statism, modernization, anti-Atlanticism.

 

        Поразка ліберально-демократичних реформ початку 90-х років у Росії та намагання реалізувати концепцію «ліберальної імперії» які почали загрожувати країні розпадом, вимагали від тогочасної політичних кіл поступової передачі влади новим  елітам. Ставало все очевиднішим, що на початку ХХІ століття її політична система Росії постала перед серйозним вибором шляху майбутнього розвитку.

Прийшовши до влади 2000 року, колишній співробітник КДБ СРСР  Володимир Путін почав стрімке формування навколо себе оточення, що в основному складалася з колишніх працівників радянських спецслужб та Комітету Держбезпеки, а також військової і партійної номенклатури, які використовуючи досвід і традиції радянської геополітичної школи, одразу взялися за визначення нових стратегічних геополітичних, внутрішньополітичних і соціально-економічних орієнтирів держави у новому тисячолітті, а головне – в Росії постала необхідність обрати ідеологічний напрямок власної геополітики, певну геополітичну доктрину з чіткими орієнтирами, постулатами та найбільшою відповідністю російській ментальності. Саме того часу, серед багатьох геополітичних шкіл поступово вплив на правлячу  політичну еліту почало здійснювати неоєвразійство.

За словами відомого російського соціолога та дослідника елітарних процесів Ольги Криштановської, посилення держави в цей період об'єктивно означало виконання наступних завдань: інституціоналізацію політичного процесу, ресубордінацію політичної системи, відновлення функціональної специфікації інститутів, впровадження погоджувальних стратегій прийняття рішень, повернення втраченого консенсусу між гілками влади, стабілізацію політичних процедур, впорядкування використання державних ресурсів та контролю центральної влади над ними [4].

На думку В. Ляховича, результатом реалізації цих завдань протягом останнього десятиліття стала модель так званої «керованої демократії», основними рисами якої стали:

1)        нова політична система, побудована на принципі «закритої гегемонії». Так звана «керована демократія» є бюрократичним регулюванням політичного життя в країні, що передбачає ізоляцію політичних інститутів від суспільства.

2)     державний капіталізм, який втілюється у поверненні державі провідних позицій в стратегічних галузях російської економіки (нафтова та газова промисловість, електроенергетика, ВПК) та впливі держави на соціальну політику;

3)  раціоналістична зовнішня політика, яка передбачає активну участь Росії у  міжнародному економічному житті;

4)     прагматична внутрішня економічна політика, стратегічною метою якої є модернізація російської економіки, а тактичною - реалізація на зовнішніх ринках того, що користується попитом (енергоносії) [5].

Певний суспільний консенсус навколо «керованої демократії» (про що свідчать результати президентських і парламентських виборів, тодішній високий рейтинг довіри серед росіян до В. Путіна) дозволяв ставити питання про реалізацію в Росії консолідаційної (чи стабілізаційної) моделі розвитку, легалізованої на виборах, з одного боку, російською елітою, з іншого - переважною більшістю росіян. Як особистість Володимир Путін абсолютно відповідає описаній вище моделі, оскільки російський президент – і об'єкт , і суб'єкт, і один з активних фундаторів системи. Під час першого президентського терміну він був історичною відповіддю на запит росіян щодо стабілізації ситуації в країні. Термін «керованої демократії» — є непрямим індикатором відходу політичної системи Росії від базових принципів конкурентної політики, на що вказують і такі ознаки як різке зменшення політичного впливу регіональних еліт і великого бізнесу, встановлення прямого чи непрямого державного контролю над ЗМІ, масштабність використання «адміністративного  ресурсу» на виборах        регіонального й федерального рівнів що постійно зростає, фактична ліквідація системи поділу влади, формування непублічного стилю політичної поведінки [1].

Виходячи з даних обставин правляча політична еліта Росії, на мою думку,  потребувала формування політико-ідеологічної доктрини, сутність якої мала в повній мірі відповідати не тільки внутрішньо- та зовнішньополітичним реаліям, а й державотворчій традиції та менталітету російського народу. Така ідеологія мала б забезпечити «консервацію» політичними, ідеологічними та економічними засобами пострадянського простору. За активної підтримки владних кіл, націонал-більшовиків, комуністів і радикальних націоналістів місію, яку раніше понад сімдесят років виконувала комуністична ідеологія, перейняло є на себе осучаснене євразійство.

 Загалом, інтерес до євразійської доктрини в Росії знову відродився з середини 90-х років і за цим спочатку суто науковим  інтересом майже ніхто не міг передбачити пробудження цікавості до євразійства у частині російського суспільства й розробки на його основі нової, неоєвразійської ідеології. Проте слід розуміти, що швидка реанімація євразійства і поширення неоєвразійства, оформлення його прихильників у політичний рух а потім у політичну партію, та міжнародний рух з потужним інформаційним ресурсом не мали б шансів бути втіленими в життя без допомоги з боку російської влади.

 Розробка євразійської ідеології у її «класичному вигляді» (20-ті роки минулого століття), як і у вигляді його сучасної версії (неоєвразійство), що заявила про себе на початку 90-х років, збігається з періодами криз і невизначеності російської державності, які супроводжувалися утворенням світоглядного та ідейного вакууму. В обох випадках саме історичні події відроджували євразійську ідею - 20-ті роки характеризувалися перерозподілом сил в Європі, нині ж стимулом для її існування  постає глобалізація. Геополітична концепція та євразійські ідеї Дугіна були широко підтримані російською владою, а в 1999 році він очолив Центр геополітичних експертиз експертно-консультативної Ради з проблем національної безпеки при голові Держдуми і в той же період почав читати лекції з геополітики в Генштабі Росії і згодом саме він запропонував ідеї євразійства та консерватизму як ідеологічну платформу російської влади. Після приходу до влади В. Путіна Дугін стає неофіційним ідеологом нових керманичів Росії, а з березня 2008 року - ідеологом партії «Єдина Росія».

За словами відомого дослідника «феномена неоєвразійства», фахівця у сфері вивчення російського ультранаціоналізму та європейського неофашизму професора Андреаса Умланда, «політико-ідеологічні та геополітичні праці Дугіна спрямовані виключно на створення євразійської імперії через інтеграцію Росії з колишніми радянськими республіками, в першу чергу, з «російськомовними територіями» за межами РФ, особливо Східної України та Криму. Концепція неоєвразійців також передбачає відновлення «Великої Євразії», в основі якої стояв би союз країн «старої» Європи і Росії.  В цьому відношенні Дугін тісно співпрацює з європейськими «континенталістами» та представниками «нових правих», які для нього також є головними союзниками у веденні ідеологічної боротьби з прозахідними опонентами» [7].

Британський історик Марк Дж. Седжвік у своїй книзі «Проти сучасного світу. Традиціоналізм і таємна інтелектуальна історія ХХ століття» наголошує, що «філософські» погляди О. Дугіна є сучасною компіляцією ідейних поглядів старих російських «євразійців» а також європейських «неоконсерваторів» і «традиціоналістів». Джерела, що використовує Дугін у своїй діяльності включають як європейський інтегральний «традиціоналізм» (Р. Генон, Ю. Евола, К. Мутті та ін), західну геополітику (А. Мехен, Х. Маккіндер, К. Хаусхофер) так і міжвоєнну німецьку «консервативну революцію» (К. Шмітт, Е. Юнгер, А. Меллер ван ден Брук та ін.) та нинішню ідеологію франкомовних «Нових правих» (А. де Бенуа, Р. Стойкерс). [8] Євразійську ідею знову відродили історичні обставини - 20-ті роки характеризувалися перерозподілом сил в Європі, нині ж стимулом для неї постає глобалізація. Якщо до геополітичних викликів додати болісний для сучасної Росії виклик модернізації, стане зрозуміло, що ідеологія євразійства своєю настановою «мислити простором» коригує з європейською актуалізацією «геополітичного мислення» і водночас намагається вирішити проблему внутрішньої усталеності, яка постає як дилема: чи допустити до власного соціального простору дозовану міру модернізаційних імпульсів, чи цілковито їх блокувати.

Ідеологічною основою неоєвразійства було класичне євразійство, яке виникло у російській еміграції у Європі двадцятих - тридцятих років минулого століття, тобто світогляд євразійців того часу базувався на тому твердженні про непримиренну суперечність між євразійською цивілізацією Російської імперії (Росії - Євразії) з одного боку і романо-германською цивілізацією Західної Європи, з іншого. Запозичена з географічної термінології, ця назва сприймалася критиками євразійства як блюзнірство, однак його прихильники вірили, що вона містить символічний і сакральний сенс. На їхню думку, вона уможливлювала виправлення хибного історичного шляху і «повернення» долі Росії у її природне русло. Фундатори євразійської ідеології, до числа яких належать такі визначні мислителі, як філолог і філософ князь М. Трубецькой, географ і економіст П. Савицький, публіцист і філософ П. Сувчинський, правознавець М. Алексеев, богослов Г. Флоровський, історики Л. Карсавін, Г. Вернадський і М. Шахматов, прагнули осмислити різноманітні проблеми «духу й буття», створити своєрідну філософію російської історії, застосувати до її вивчення методологію цивілізаційного і культурно-типологічного аналізу.

Десятиліттями євразійство не мало великої популярності ні серед російських емігрантів, ні серед громадян СРСР. Незважаючи на це, після розпаду Радянського Союзу євразійство та його реінтерпретації спочатку увійшли в моду в інтелектуальному середовищі, а пізніше перетворилися на нову світоглядну парадигму для багатьох російських, та й деяких центрально - азійських та інших пострадянських інтелігентів. За словами історика та політолога Андреаса Умланда, основні частини цього трансконтинентального «неоєвразійського інтелектуального руху» часто об’єднує одне з одним лише назва. Щодо змісту самої ідеології і того, які вказівки до дій з неї випливають – у цьому думки так званих неоєвразійців розбігаються і іноді кардинально. Неоєвразійців з їх попередниками об'єднує те, що усі вони є прихильниками культурного сепаратизму і радикальними противниками ідеї універсалізму. Як вважали «староєвразійці», універсалізм - це винахід західноєвропейців («романо - германців»), за яким криється прагнення західної цивілізації панувати над іншими цивілізаціями і світом в цілому. В унісон цим словам звучать застереження неоєвразійців: сучасні теорії глобалізації, ідея «нового світового порядку» камуфлюють зазіхання західної, передовсім американської, еліти на світове панування. Якщо для євразійців антагоністом був Захід на чолі з романо-германцями, то у неоєвразійців образ ворога асоціюється з англосаксонськими державами, морськими за своїм розташуванням, через що вони (за геополітичною логікою) мають інтереси, діаметрально протилежні інтересам континентальних держав. З часом О. Дугін розвине ці ідеї в книзі «Основи геополітики. Геополітичне майбутнє Росії» (1999), надасть їм вигляду «головного закону геополітики», що виражає фундаментальний дуалізм географічного устрою планети - протиставлення «телурократії» (сухопутної могутності) та «таласократії» (морської могутності). Геополітика, категорична вимога якої - «мислити простором» визнана  методологічною основою неоєвразійства.

Для «євразійського континенту» це означає тільки один варіант майбутнього - «єдність за всяку ціну» або «євразійський імператив». Обгрунтування цієї мети містить, за його словами, три «анти»: антипросвітництво, антиатлантизм і антиглобалізм. Метою «внутрішньої політики» при цьому постає стратегічна інтеграція, а саме відтворення на основі СНД так званого «Євразійського союзу» - аналога СРСР на новій ідейній, економічній і адміністративній основі. На думку О. Дугіна, статус регіональної держави, нав'язаний сьогодні Росії Заходом для російської нації рівнозначний самогубству і відмови від ідентичності, що є імперською в своїй основі. За його словами, втрата імперського статусу означатиме «…провал Росії в світі, поразка її духовної і культурної системи цінностей, яка оживляла багато поколінь російського народу і давала силу і енергію для подвигів, творення, боротьби, подолання труднощів» [2, c.93].

На думку російського вченого В.А. Нартова, войовничість адептів «неоєвразійства» сягає неприхованого прославляння війни й насильства, як це робили послідовники консервативної революції у Веймарі. Останні вважали методологічно й практично прийнятним застосування критеріїв політичного, запропонованих німецьким юристом та політичним філософом К. Шміттом (1888-1985), головним серед яких вважалося класичне, за Макіавеллі, протиставлення «друг - ворог».  До числа останніх неоєвразійці зараховують тих, хто виступає за встановлення «відкритого суспільства» і поділяє ідеї європейського універсалізму. Натомість до розряду «друзів» зачисляють тих, хто постає супротивником «ворогів» [6, 218].

Отже, основні причини того, що неоєвразійство є найбільш оптимальним для сучасної російської влади ідеологічним та геополітичним проектом, на мою думку, криються у його основних ідейних домінантах:

- ідеократія  (основна домінанта «неоєвразійства» як і абсолютної більшості російських суспільно-політичних утопій, провідна його якого полягає в проголошенні Росії особливим світом, якому відповідає назва «Євразія»);

- гіпертрофований етатизм (тотальне домінування державних суперструктур і гуртових цінностей над особовими);

- антиокциденталізм ( ідеологічне, політичне та історичне протистояння з «західним світом»);

На сучасному етапі його представники особливо яскравого забарвлення надають ідеологічному протиставленню Росії Північноатлатичному Альянсу. За Дугіним неоєвразійство є «наймасштабнішим, самим узагальнюючим світоглядом, який пропонує таку альтернативу американській гегемонії, однополярному світові, тріумфу Заходу …» [3].

- неомесіанізм (яскраве ідеологічне забарвлення, цікаві геополітичні ідеї, що завжди обґрунтовували агресивну зовнішню політику – все це завжди дуже вдало засвоюється російською імперською ментальністю та охоплює все фактично усі прошарки суспільства);

- гегемонізм;  (проголошення майже всього євро-азійського континенту, за винятком власне Західної Європи, «сферою інтересів та відповідальності Росії»);

Весь цивілізований західний світ на протязі останніх років спостерігає стрімку антимодернізацію російської зовнішньополітичної доктрини. Після псевдо-демократизації середини дев’яностих, у Росії поступово відновлюється типове для ХІХ століття мислення імперськими національно-державними категоріями, втілення яких у життя ми усі маємо можливість спостерігати через події на Кавказі та в Україні.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:

1. Иванов М., Хамраев В. Государство главы. За 17 лет Россия превратилась из президентской республики в суперпрезидентскую // Коммерсантъ. — 2011. — № 53. — С. 2.

2. Дугин А.Г. Геополитика и структура мира в новом тысячелетии // Основы Евразийства. – М., 2002.

3. Дугин Александр. Манифест евразийского движения. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.zavtra.ru/cgi/veil/data/zavtra/01/374/81.html

4.Крыштановская О. Анатомия российской элиты / Крыштановская О.   М.: Захаров, 2005. с. 257-258.

5. Ляхович, Володимир. Політичний режим "керованої демократії" в Росії: сучасні виклики трансформаціям [Текст] / Володимир Ляхович // Віче. - 2012. - № 4. - С. 17-19.      

6. Нартов Н.А. Геополитика: Учебник для вузов / Под ред. проф. В.И. Староверова. — 3-е изд., перераб. и доп. / Нартов Н.А. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, Единство, 2004. — С. 218.

7. «Неоевразийство», вопрос о русском фашизме и российский политический дискурс. // Журнал «Континент» №133, 2007. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://magazines.russ.ru/continent/2007/133/um4.html

8. Mark J. Sedgwick: Against the Modern World. Traditionalism and the Secret Intellectual History of the Twentieth Century, Oxford University Press 2004, р. 221—240.

 

REFERENCES:

1. Ivanov M., Hamraev V. Gosudarstvo glavy. Za 17 let Rossija prevratilas' iz prezidentskoj respubliki v superprezidentskuju // Kommersant. — 2011. — № 53. — P. 2.

2. Dugin A. Geopolitika i struktura mira v novom tysjacheletii // Osnovy Evrazijstva. – M., 2002.

3. Dugin A. Manifest evrazijskogo dvizhenija (Eurasian Movement Manifesto) Available at:  http://www.zavtra.ru/cgi/veil/data/zavtra/01/374/81.html

4. Kryshtanovskaja O. Anatomija rossijskoj jelity.   M.: Zaharov, 2005. — P. 257-258.

5. Ljahovich V. Polіtichnij rezhim "kerovanoї demokratії" v Rosії: suchasnі vikliki transformacіjam // Vіche. - 2012. - № 4. - P. 17-19.  

6. Nartov N.A. Geopolitika: Uchebnik dlja vuzov / Und red. of prof. V.I. Staroverov. — 3-e izd., pererab. i dop. — M.: JuNITI-DANA, Edinstvo, 2004. — P. 218.

7.«Neoevrazijstvo», vopros o russkom fashizme i rossijskij politicheskij diskurs. ("NeoEurasism", the question of Russian Fascism and Russian political discourse) // Zhurnal «Kontinent» №133, 2007. Available at: http://magazines.russ.ru/continent/2007/133/um4.html

8.Mark J. Sedgwick: Against the Modern World. Traditionalism and the Secret Intellectual History of the Twentieth Century, Oxford University Press 2004, р. 221—240.



Обновлен 10 дек 2014. Создан 06 окт 2014