Nauki Społeczno-Humanistyczne Соціально-Гуманітарні Науки Social and Human Sciences

 

Dmytrenko, Mykola (2018). SOCIAL TENSION AND FACTORS INHIBITION OF SOCIAL EXPLOSION. Social and Human Sciences. Polish-Ukrainian scientific journal, 02 (18).




СОЦІАЛЬНА НАПРУГА ТА ЧИННИКИ СТРИМУВАННЯ СОЦІАЛЬНОГО ВИБУХУ 

 

Дмитренко, Микола, 

доктор політичних наук, професор,

Всеукраїнська асоціація політичних наук,

заступник голови правління (Україна, м. Київ),

e-mail: mdmytren@gmail.com

 

АНОТАЦІЯ 

Стаття присвячена дослідженню впливу соціально-економічних чинників на суспільні відносини, та інші проблем сьогоденної української дійсності, неувага до яких може в будь-який час обернутися катастрофою, руйнацією здобутої незалежності. Зафіксовані основні форми їх виявів та необхідність переосмислення пріоритетів державної політики в соціальній сфері. До найболючіших проблем, сьогоденної української дійсності можна віднести соціальну сферу: ‑ демографію, економіку, екологію, охорону здоров’я, науку, освіту, культуру тощо. На жаль досі не певно виглядають економічна, соціально-політична та культурно-мовна стратегії. Активною сьогодні є лише боротьба за легітимну владу, тому що тіньова влада в країні за своїми ресурсами та можливостями зрівнялась і навіть почала перевищувати легітимну владу.

Ключові слова: соціальна напруга, соціальна політика, соціальне співробітництво, соціальна захищеність, соціальні інституції, соціальна справедливість.

 

 

SOCIAL TENSION AND FACTORS INHIBITION OF SOCIAL EXPLOSION 

 

Dmytrenko, Mykola, 

Doctor of Political Sciences, Professor, Academician,

Ukraine Political Sciences association, Vise-president (Ukraine, Kyiv),  

e-mail: mdmytren@gmail.com

 

SUMMARY 

The article is devoted research of influence of socio-economic factors on public relations, et al problems of today's Ukrainian reality, inattention to which can at any time to turn around a catastrophe, destruction of the obtained independence. The basic forms of their displays are fixed that necessity of переосмислення of priorities of public policy for a social sphere. To the sickliest problems, today's Ukrainian reality it is possible to take a social sphere: ‑ demography, economy, ecology, health protection, science, education, culture and others like that. Unfortunately until now economic, socio-political and in a civilized manner linguistic strategies look not probably. Active today there is only a race for legitimate power, because shadow power in a country after the resources and possibilities was evened and even began to exceed legitimate power.

Keywords: social tension, social policy, social collaboration, social protected, social інституції, social justice.

 

 

Соціально-політичне становище, що склалося в Україні характеризується, в цілому, досить значним рівнем соціальної напруги. країну роздирають вузько егоїстичні інтереси, як економічного так і політичного характеру різних угруповань та окремих осіб. Проблема в тому, що формула, яка була визначена ще на старті розбудови незалежної держави, якою керуються й донині ‑ спочатку реформи, а потім вирішення соціальних завдань ‑ виявилася не просто помилковою, але і глибоко деструктивною, конфліктною. На практиці вона звелася до добре відомого: реформи ‑ за рахунок соціальних чинників. Були демонтовані навіть соціальні досягнення, які свого часу були запозичені західними країнами [1].

 

Не переборена криза духовності, нові цінності та ідеали не утвердилися на місці розвінчаних, ідея національної державності під впливом політичної боротьби та соціальної напруги, яка набула в окремих регіонах загрозливого рівня, втратила частину своїх прибічників, українська нація залишається не консолідованою. Ситуацію в Україні на рівні суспільної свідомості можна охарактеризувати скоріш поняттям «громадянське протистояння», ніж «злагода» і «порозуміння».

 

Разом із цим нині у світі потужною тенденцією є орієнтація на загальнолюдські інтереси, рух за громадянські права особистості. У центрі суспільних дискусій опиняються питання відносин між державними і громадянськими інститутами, прозорості влади, чистоти довкілля, соціальної справедливості і т.д. У відкритих громадянських суспільствах західного типу проблема соціального захисту зводиться, з одного боку, до забезпечення колективних прав, з другого, - до забезпечення прав їхніх представників.

 

Українське ж суспільство характеризується загальною соціальною неврівноваженістю, розривом внутрішньо-суспільних відносин, напруженістю між населенням і державою, між духовною елітою і народними масами, нескінченними конфліктами всередині політичної еліти. Спалахи конфліктних ситуацій в Україні свідчать про розширення соціальної бази як ультра правих, так і ультра лівих сил, поляризацію суспільства на фоні різкого розшарування, насамперед майнового між соціально незахищеними верствами народу та владними структурами, що в критичній ситуації несе в собі загрозу суспільного вибуху, дає підстави для діяльності різноманітних політичних спекулянтів.

 

Говорячи про загрозу екстремістських настроїв у суспільстві, необхідно не забувати про фактори, що їх породжують. Злидні, безробіття, безпритульність, соціальна і майнова поляризація викликають агресивність, протистояння тим соціальним відносинам, які забезпечують свободу лише вузькому прошарку найбагатших. У випадку бездіяльності владних структур це неминуче призводить до об’єднання «жертв несправедливості» від людей «дна» до інтелігенції, знання якої не затребувані, та виникнення на цій основі націонал-соціалізму, фашизму та інших течій екстремістського і терористичного характеру.

 

Соціальна нестабільність найбільш небезпечна тим, що за таких умов навіть невеликі поштовхи здатні викликати процеси, які можуть призвести до непередбачуваних наслідків. Суспільство ще не подолало поріг напруженості, не сприйняло нові соціальні відносини повністю і надовго. Відбувається лише виокремлення певної групи населення – середнього класу, яка має можливість займатися підприємницькою діяльністю. І проблема у тому, чи зможе держава забезпечити їм стабільні «правила гри» та більш-менш сприятливі умови.

 

Відтак, тотальна руйнація здобутків попередніх поколінь, обвал економіки до архаїчно-індустріального рівня, корозія моральних принципів суспільства і відмова від духовних цінностей та ідеалів, тотальна екологічна занедбаність довкілля, відкидають українське суспільство на узбіччя цивілізаційного розвитку та підривають нашу стратегічну перспективу [2; 3].

 

Водночас намагання влади, наростаюче внутрішнє напруження в країні локалізувати за рахунок безсистемних реформ, спричинює процес хаотичних реформувань, у тому числі й соціальної сфери. Розглянемо різницю між реформами і реформуваннями. Тлумачний словник визначає реформу як перетворення, зміну, нововведення, інновацію в якій-небудь сфері суспільного життя, галузі знань, тобто як конкретний результат, а реформування – як дію на зміну чого-небудь шляхом реформ, тобто як процес. Україна за всю свою історію незалежності перманентно перебуває в стані реформаційних процесів. Кожний новий президент, новий уряд розпочинають свою діяльність з реформ у тих або інших сферах діяльності. Але при цьому підмінюються поняття реформ і реформування. Декларуючи реформи, щоб показати видимість бурхливої діяльності влада ініціює процеси реформування як не судової, то податкової системи, правоохоронних або державних органів, освіти, науки чи охорони здоров’я або завжди безпрограшний – боротьби з корупцією, Але ніхто не говорить про інноваційний розвиток як результат політичних, економічних, освітянських реформ, реформи охорони здоров’я тощо. Запитайте будь-якого політика або урядовця, якою вони бачать України через 20, або хоча б через 10 років. Чи отримаєте ви кваліфіковану відповідь? Наші політики уміють хіба-що пророкувати, те що буде завтра, а наступного дня шукати винних у тому чому цього завтра не сталося [4].

 

Однак зворотного шляху у нас немає, процес суспільних змін вже не зупинити, і завдання українського політикуму полягає в тому, щоб перевести його в цивілізоване річище з осмисленою стратегічною перспективою для України. Крім того, європейська приналежність України визначає її розвиток саме на засадах громадянського суспільства. Саме Держава має передусім забезпечувати права своїх громадян та їх соціальний захист, а нові засади її адміністративної та структурної побудови ‑ забезпечити максимальне зменшення корумпованості та клановості.

 

Психологічним підґрунтям для стримування соціального вибуху має бути певний рівень толерантності ‑ терпимості щодо представників різних соціальних груп. У контексті перспектив розвитку держави і суспільства толерантність має розглядатися не тільки як потенціал підтримання миру та спокою в країні, але і як показник ступеня готовності масової свідомості населення до відкритості та взаємоспівробітництва на принципах соціальної справедливості.

 

Існуючі в українському суспільстві проблеми можна пояснити тим, що на початку трансформаційних процесів, коли почався відхід від соціалістичних принципів, здавалося, що починається перехід від суспільства другого типу до суспільства першого типу, тобто від типу соціалістичних країн до типу розвинених капіталістичних країн. Проте за роки незалежності в результаті невдалих соціально-економічних та політичних реформ реальна трансформація проявилася як дрейф від суспільства другого світу до суспільства третього світу з його різкою соціальною і майновою поляризацією, бідністю переважної частини населення, технологічно відсталою промисловістю, архаїчним сільським господарством, тіньовою економікою, корупцією державного апарату, вивезеними за кордон фінансовими ресурсами, несамостійною зовнішньою політикою тощо.

 

Слід пам’ятати, що соціальний протест різних прошарків населення провокується реальним підвищенням цін, низькими зарплатами й пенсіями, невиплатою зарплат і пенсій, вимиванням останніх заощаджень населення нечесними банками й трастовими компаніями, втратою збережень при ліквідації владою комерційних банків, незграбною мовною та національною політикою, незахищеністю особи, криміналізацією суспільства тощо. Соціологічні дослідження в Україні останніх років дають зрозуміти, що питома вага людей, які твердять про подальшу неможливість терпіти життєві нестатки, тримається на критичній позначці. За даними Інституту соціології НАН України (обстеження 2015 року) готовність до бунту незаконного захоплення влади, збройного перевороту виявили близько 50% самодіяльного населення. Слід також враховувати, що задоволеність оцінками життєвого рівня виявили 28% опитаних [5]. У цьому зв’язку слід зауважити, що робітник Путилівського заводу отримував у 1913 році 200 рублів. Щоб визначитись мало це було чи багато скажемо, що царські міністри отримували 400-450 рублів [6].

 

Одночасно як зазначають фахівці, в Україні існують чинники «стримування» соціального вибуху, сукупний потенціал яких дозволяє розраховувати, що і найближчими роками в суспільстві може зберігатися відносний спокій. Серед таких чинників насамперед варто виділити внутрішньополітичний курс влади, що зуміла використати тоталітарний досвід керування суспільством у нових умовах, створивши специфічну «українську модель» посттоталітарного розвитку. Сутність цієї моделі визначається прагненням влади утримати соціальну рівновагу за допомогою мінімізації соціальних змін та збереження старих структур і механізмів соціального керування для запобігання масової соціальної незатребуваності.

 

Важливим чинником запобігання апокаліптичного сценарію залишається так звана «народна економіка», що виникла на зруйнованій державній економіці та забезпечує прожитковий мінімум для більшості населення в умовах, коли державної зарплати, пенсії чи стипендії не вистачає навіть на фізичне виживання. На відміну від опори на складні макроекономічні моделі, що властиві сучасним розвинутим економічним системам, «народна економіка» України спирається на дрібне приватне підприємництво, натуральне господарство і заробітчанство за кордоном. Дрібне підприємництво виконує особливу стабілізуючу функцію, що, з одного боку, відволікає від деструктивних соціально-політичних дій найбільш активну і мобільну частину населення, а з іншого, ‑ дозволяє уникати дефіциту і «голодних черг», що є потенційним джерелом концентрації і стихійного вираження масового незадоволення. Причому найбільшою мірою в дрібний бізнес залучається молодь, більшість якої, на відміну від старших поколінь, сприймає ідею переходу до економіки, заснованої на приватній власності [7].

 

Саме ця обставина визначає в цілому оптимістичну оцінку довгострокової перспективи впровадження в Україні ринкової економіки. Але це оптимізм історичного масштабу, а в найближчій перспективі ймовірність реалізації апокаліптичного сценарію розвитку соціально-політичної ситуації буде тим вища, чим більше державних бар’єрів перешкоджатиме розвитку середнього та малого бізнесу, і насамперед формам дрібного підприємництва.

 

На даному етапі найголовніше – це сформулювати та визначити таку соціальну політику, яка могла б запропонувати суспільству мету та завдання економічної стабілізації соціуму, а також задоволення потреб особистості залежно від її внеску в суспільну скарбницю, вселити народу оптимізм. Ми надто далеко зайшли на шляху песимізму й апатії, щоб зараз говорити про позитивну мотивацію і оптимізм. Можна радіти з того, що певні залишки етнічності й культури у нас все-таки не повністю винищені, знятий ідеологічний камуфляж, існують елементи свободи слова, порівняно стабільно виплачують зарплату, пенсії. І якщо  оптимізм населення справді тримається лише на тому, що працюючим стабільно виплачують зарплату і пенсії (про її розмір не будемо згадувати), то можна констатувати, що суспільство зайшло в глухий кут. Незважаючи на те що стартові умови (в усякому разі за рівнем життя) у нас були майже однакові з сусідніми країнами, ми неймовірно далеко відстали від своїх найближчих сусідів із Заходу і досить помітно ‑ з Півночі. Громадська думка засвідчує, що суспільство і далі перебуває у глибокій системній кризі. У цьому висновку анітрохи немає бажання зробити наговір, а є лише прагнення наголосити, що країні слід негайно змінювати принципи організації політичного, економічного, соціального і духовного життя. Лише за такого підходу можна шукати шляхи виходу із цієї пастки.

 

Третій чинник стримування соціальної катастрофи обумовлений парадоксальним феноменом «соціальної захищеності від держави», що, на відміну від традиційної захищеності законом, виявляється в повній нездатності держави вимагати від громадян виконання неефективних, суперечливих і інституційно непідкріплених законодавчих актів. В останні роки лейтмотивом політичних дискусій у трансформаційних суспільствах є соціальна захищеність населення. Основне обвинувачення на адресу лібералів-риночників полягає в тому, що вони своїми реформами знищують систему соціального захисту населення. Необхідно підкреслити, що і посттоталітарне суспільство створило не менш дієву систему соціального захисту населення, коли громадяни захищають себе самі, спираючись не стільки на бездіяльні закони, скільки на досить діюче беззаконня [8]. Слід зазначити, що усі чинники відносної соціальної стабільності і виживання людей в умовах тривалої соціально-економічної кризи є скоріше «захисною регресією» населення (у тому числі й представників влади), ніж пов’язані з раціональною спробою кардинально поліпшити соціально-економічну ситуацію. Звідси випливає і обмежена перспектива у стримуванні соціального вибуху.

 

На політичному рівні це означає необхідність становлення й утвердження таких умов реалізації індивідуальних і групових прав громадян, а також правил формування і функціонування органів влади й управління, які б враховували й толерували всі сфери суспільних відносин. Ця проблема останнім часом набула особливої гостроти, що пов'язано передусім з тим, що минуло понад чверть століття від розгортання трансформаційних процесів, але вони багато в чому не виправдали оптимістичних сподівань.

 

Проте проблеми України мають підґрунтя й практичного характеру. Міжнародні фінансові організації дедалі частіше схиляються до думки, що надання кредитів і особливо безвідплатної допомоги, реструктуризація боргів та членство країни в тій чи іншій міжнародній організації мають пов'язуватися з успіхами країн на шляху ринкових та демократичних перетворень, подолання корупції. А це, у свою чергу, потребує визначення певних орієнтирів, які давали б змогу об’єктивно судити про наявність чи відсутність прогресу у сфері соціальної розбудови.

 

Є кілька підходів щодо визначення рівня соціального захисту. Найбільш поширеними із них є критерії, засновані на інституціональному підході, коли розвиненість соціальних інституцій визначається за наявністю необхідних демократичних інститутів. Відомо, що перехідним суспільствам завжди притаманний конфліктний стан. Аналіз наукових праць, показує, що в Україні модернізація політичного режиму супроводжується конфліктом цінностей різного порядку, що істотно позначається на характері соціальних процесів. Злам колишньої політичної системи, основаної на тоталітарному розумінні стабільності, призвів до краху системи соціальної захищеності суспільства. Крах цього цей злам збігався з відмовою від формально-загальної участі в суспільному житті, від необхідності показового вияву безмежної відданості режимові і гіпертрофованого проникнення політики в усі сфери людської діяльності, від всеохоплюючої політизації. Такі, свого роду зовнішні визначальні показники колишнього політичного режиму, були доволі успішно зметені ейфорією лібералізму, однак сучасні процеси модернізації в Україні, ускладнюють становлення та ствердження партіципаторних орієнтацій. У чому ж причина того, що звичні політологічні інституціолізовані показники соціального захисту виявляються недостатніми в таких суспільствах, як Україна?

 

Річ ‑ у відмінності шляхів, якими стверджувалися соціальні інститути в країнах з давніми демократичними традиціями й новоутворених демократіях, що виникли у другій половині XX ст. У «старих» демократіях соціальні інституції утверджувалися поступово, під тиском громадянського суспільства, яке крок за кроком виборювало у влади свої права. Сучасні досягнення західного світу в розвитку демократії не були «подаровані» владою народу, а є результатом тривалої боротьби громадян за свої права. Демократичні закони і механізми були лише інституціональним втіленням того рівня, якого домоглося громадянське суспільство. Саме з цього погляду наявність таких інституцій є ознакою та критерієм відповідного цим інституціям рівня соціального розвитку суспільства.

 

В Україні та інших постсоціалістичних країнах, особливо ж пострадянських, упровадження соціальних інституцій та механізмів відбувається за залишковим принципом. Питання полягає в тому, наскільки ці інституції і механізми є дієвими, чи відбувається поступальний процес наповнення їх реальним змістом? Повільність темпів соціального розвитку визначається політичною неструктурованістю суспільства, в умовах коли через об’єктивні і суб’єктивні причини руйнівні процеси в окремих сферах життя, насамперед у соціальній переважають над конструктивними.

 

Можливо це пов’язано з тим, що останніми роками було багато спекуляцій навколо реформування соціальних інституцій, системи соціального захисту. Завинили в цьому і політики, і політичні партії, які мало пропонували суспільству конкретних конструктивних програм, і державні діячі, у яких високі слова про соціальне благополуччя суттєво розходилися з реальними діями, і законодавці, що на папері писали закони, а в житті їх порушували. І можливо найголовніше, що словесна мішура про соціальні реформи, входження в Європу реально нічого не дали для переважної більшості населення. Навпаки, вони за ці роки зазнали лише втрат: зниження рівня життя, соціальної і культурної маргіналізації, розчарування, тривоги за своє майбутнє і майбутнє дітей, втрати стану безпеки, загрози стати жертвою злочинності чи органів влади тощо [9].

 

Здається, за основними складовими Україна відповідає більшості критеріїв демократії, але мало хто в країні чи за її межами згоден з тим, що Українське суспільство трансформувалося в соціальну державу. Зазначений стан речей склався, скоріше, із-за того, що не задіяні повною мірою інституції, які б змушували урядову політику залежати від голосів виборців та інших способів вираження їх преференцій. Зрештою, сенс соціальної держави для пересічних громадян полягає не в тому, що вони час від часу обирають тих, хто ними буде керувати; вибори ‑ це лише метод їхнього впливу на владу. Саме непродумане та науково необґрунтоване реформування соціальних інституцій, не наповнених реальним змістом, не може виконати своєї головної функції ‑ обстоювати інтереси громадян в питаннях забезпечення їх соціального захисту [10].

 

Отже, для українського суспільства сьогодні характерним є такий стан, коли, з одного боку цінується сама ідея соціальної справедливості, а з іншого – існує глибоке розчарування щодо конкретних форм її реалізації. Несприятливі соціально-економічні умови життя переважної більшості населення, масове порушення законів представниками влади, у тому числі представниками її вищих ешелонів, не сприяли укоріненню в суспільстві соціальних цінностей. Спроби ж механічного, без урахування наявного історичного й культурного підґрунтя нав’язування суспільству ліберальної демократії є штучними, попри благородство намірів та цілей. Чи не в цьому криється проблема, що половина населення України найбільш ефективним і радикальним засобом розв’язання проблем вважає зосередження влади в руках однієї особи або кількох керівників. У суспільній свідомості ще міцно утримується міф про доброго і справедливого царя, у нашому випадку – президента, який покарає нечесних міністрів, корумпованих чиновників, місцевих начальників. Водночас події останнього часу свідчать, що залишення при владі скомпрометованих чиновників знижує довіру населення як до нової влади, так і особисто до Президента. Туга за сильною особистістю, яка зможе розв’язати всі соціальні проблеми є небезпечним свідченням синдрому авторитаризму.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:

  1. Кучма Л. Україна на порозі XXI століття: уроки реформ та стратегія розвитку // Матеріали наукової конференції. – К.: НТУ КПІ, 2001. – С. 11.
  2. Стратегії розвитку України: теорія і практика / За ред. О. С. Власюка. – К. : НІСД, 2002. – 864 с.
  3. Україна: стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки – 2004 / Редакційна колегія: Гальчинський А.С., Власюк О.С., Варналій З.С., Литвиненко О.В., Перепелиця Г.М., Степико М.Т., та ін. – К.: НІСД, 2004. – 169 с.
  4. Дмитренко М. Реформи і реформування або політична конкуренція в українських реаліях / М.А. Дмитренко // Політологічний вісник. Зб-к наук. праць. - К.: «ІНТАС», – 2012. – Вип. 62. – С. 81-90.
  5. Інститут соціології НАНУ. – Режим доступу: http://i-soc.com.ua/
  6. Бореев Ю. История государства российского. - М.: РИПОЛ, 1995ю - С. 24.
  7. Бекешкіна І. Демократія, політична культура та громадянське суспільство в Україні // Розвиток демократії в Україні: Матеріали міжнародної наукової конференції (Київ 29 вересня – 1 жовтня 2000 р.) – К.: Центр Освітніх Ініціатив, 2001. – С. 629-638.
  8. Бестужев-Лада И.В. Поисковое социальное прогнозирование. Перспективные проблемы общества. Опыт систематизации. – М.: Наука, 1984. –380 с.
  9. Дмитренко  М. Політична система України: розвиток в умовах глобалізації і інформаційної революції / М. А. Дмитренко: [Монографія] – К.: Університет «Україна», 2011. – 820 с.
  10. Дмитренко М., Інноваційні стратегії розвитку України: політологічний концепт / М. А. Дмитренко: [Монографія] – К.: Університет «України», 2010. – 504 с.

 

REFERENCES:

1. Kuchma, L. (2001). Ukraine at the dawn of the XXI century: lessons of reform and development strategy // Materials of the scientific conference. - K .: NTU KPI, 2001. - P. 11.

2. Strategy of Ukraine's Development: Theory and Practice / Ed. O. S. Vlasyuk. - K.: NISS, 2002. - 864 p.

3. Ukraine: Strategic Priorities. Analytical assessments - 2004 / Editorial board: Galchinsky AS, Vlasyuk O.S., Varnalij Z.S., Litvinenko O.V., Perepelytsya G.M., Stepiko M.T., and others. - K .: NISS, 2004. - 169 p.

4. Dmytrenko, M. (2012). Reforms and reform or political competition in Ukrainian realities. The Political Herald. Associate Professor works. - K .: "INTAS". - Vyp. 62. - P. 81-90.

5. Institute of Sociology of the National Academy of Sciences of Ukraine. – Available at: http://i-soc.com.ua/

6. Borev, Y. (1995). History of the Russian state. - M .: RIPOL. - p. 24.

7. Bekeshkina, I. (2001). Democracy, Political Culture and Civil Society in Ukraine // Development of Democracy in Ukraine: Materials of International Scientific Conference (Kyiv, September 29 - October 1, 2000) - Kyiv: Center for Educational Initiatives. - P. 629 -638.

8. Bestuzhev-Lada, I.V. (1984). Search Social Forecasting. Perspective problems of society. Experience of systematization. - Moscow: Nauka. -380 p.

9. Dmytrenko, M. (2011). Political System of Ukraine: Development in the Conditions of Globalization and Information Revolution: [Monograph]. - K .: University "Ukraine". - 820 p.

10. Dmytrenko, M. (2010). Innovative Strategies for Ukraine's Development: A Political Concept: [Monograph]. - K .: University "Ukraine". - 504 p.



Обновлен 01 авг 2018. Создан 28 апр 2018