Nauki Społeczno-Humanistyczne Соціально-Гуманітарні Науки Social and Human Sciences

 

Andrusyshyn, Bohdan; Gotsulyak, Volodymyr (2018). ANTHROPOLOGICAL-VALUE DIMENSION OF THE STUDY OF POLITICAL THOUGHT EARLY MODERN UKRAINE. Social and Human Sciences. Polish-Ukrainian scientific journal, 02 (18).




 

АНТРОПОЛОГІЧНО-ЦІННІСНІ ВИМІРИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ РАННЬОМОДЕРНОЇ УКРАЇНИ 

 

Андрусишин, Богдан,

доктор історичних наук, професор, 

Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова (Україна, Київ), декан факультету політології та права; 

Гоцуляк, Володимир, 

Кандидат політичних наук, доцент,

Хмельницький національний університет (Україна, Хмельницький), 

e-mail: gotsylak@ukr.net

 

АНОТАЦІЯ 

У статті досліджено та викладено особливості вивчення історії політичної думки в ранньомодерній Україні. Науковий дискурс щодо змісту, специфіки і основних напрямів розвитку політичної думки України в XVI-XVIII ст. потребує усвідомлення значущості використання різних пізнавальних підходів у політологічному дослідженні, відходу від усталених стереотипів, спрощень, міфів про українську історію та культуру в ранньомодерний період.

Зазначається, що соціальні й гуманітарні науки все інтенсивніше використовують постнекласичні ідеї та підходи до аналізу історії політичної думки України.

Підкреслюється, що важливим способом пізнання політичної реальності в сучасній науці є культурно-антропологічний та праксеологічний підходи.

Ключові слова: ранньомодерна Україна, міждисциплінарні зв’язки, методологія, політична антропологія, праксеологія, політична еліта.

 

 

ANTHROPOLOGICAL-VALUE DIMENSION OF THE STUDY OF POLITICAL THOUGHT EARLY MODERN UKRAINE

 

Andrusyshyn, Bohdan,

Doctor of Historical Sciences, Professor,

National Pedagogical Dragomanov University (Ukraine, Kyiv),

Director of the Faculty of Political Science and Law;

Gotsulyak, Volodymyr,

Candidate of Political Science, Associate Professor,

Khmelnytsky National University (Ukraine, Khmelnytsky),

e-mail: gotsylak@ukr.net

 

SUMMARY 

The article explores and describes the peculiarities of studying the history of political thought in early modern Ukraine.  Scientific discourse on the content, specifics and main directions of development of political thought of Ukraine in the XVI-XVIII centuries.  needs to be aware of the significance of using different cognitive approaches in political research, the departure from the established stereotypes, simplifications, myths about Ukrainian history and culture in the early modern period.

It is noted that social sciences and humanities increasingly use post-classical ideas and approaches to the analysis of the history of political thought in Ukraine.

It is emphasized that an important method of knowledge of political reality in modern science is cultural-anthropological and praxeological approaches.

Key words: early modern Ukraine, interdisciplinary connections, methodology, political anthropology, prakseology, political elite.

 

 

Дослідження важливих проблем політичної науки, особливо тих, які стосуються вивчення складних, контроверсійних за своєю природою, періодів у розвитку політичної думки України, вимагає всебічного теоретичного аналізу, врахування особливостей її формування в ту чи іншу історичну епоху, окреслення соціокультурних координат її становлення та розвитку. Повною мірою це стосується вивчення історії політичної думки в ранньомодерній Україні.

 

Науковий дискурс щодо змісту, специфіки і основних напрямів розвитку політичної думки України в XVI-XVIII ст. потребує усвідомлення значущості використання різних пізнавальних підходів у політологічному дослідженні, відходу від усталених стереотипів, спрощень, міфів про українську історію та культуру в ранньомодерний період. Неприйнятним, на нашу думку, є також абстрактне теоретизування без врахування історично-культурного контексту розгортання політичних процесів в Україні XVII-XVIII ст.

 

Системність і цілісність вивчення політичної думки України XVII-XVIII ст. досягається через використання пізнавального потенціалу різних наукових дисциплін, які розглядають досліджувану проблему в тих чи інших аспектах – історії, політичної історії, філософії, культурології, політичної філософії. Це є загальною тенденцією розвитку сучасної науки, а також свідченням посилення й інтенсифікації зв’язків між різними дисциплінами й зростання значущості міждисциплінарних досліджень у гуманітарному дискурсі. Все більшу роль починають відігравати великі комплексні програми і проблемно орієнтовані міждисциплінарні дослідження. Знання подій і процесів, що складали зміст української історії в XVII-XVIII ст. і відтворювалися в суспільно-політичному дискурсі доби українського бароко, потребують спільного дослідження і вирішення в рамках багатьох гуманітарних дисциплін.

 

Сучасна практика наукових досліджень свідчить якраз про пріоритетність тих напрямів, які виникають на стикові різних дисциплін. Досить інтенсивно розвиваються міждисциплінарні стратегії, особливо в сфері філософсько-культурологічних досліджень. На думку дослідників, міждисциплінарні взаємодії продиктовані не тільки зовнішніми факторами, вони співзвучні також і внутрішнім процесам саморозвитку сучасного знання. Їх відкритість та евристичність стимулює розвиток міждисциплінарних зв’язків [9, с. 350].

 

Міждисциплінарні зв’язки і взаємодії змінюють вигляд гуманітарної науки, роблять її багатшою на конкретні факти, з одного боку, а з іншого, посилюють рівень її теоретичності. Перспективність таких досліджень визначається, передусім, використанням методологічного потенціалу наук, об’єктом яких є багатовимірний світ людини, її діяльності, людської історії, історії суспільно-політичних ідей в соціокультурному контексті. Міждисциплінарні дослідження і сучасний синтез різних наук сприяють окресленню принципово нових тем, аспектів, нових акцентів у, здавалося б, традиційній проблематиці української політичної науки. Йдеться, зокрема, про витоки української державності, формування української політичної ідентичності, про ідею національної єдності українського етносу тощо.

 

Об’єктом міждисциплінарних досліджень стають дуже складні, часто унікальні для національної історії та культури теми, вивчення яких передбачає спільну роботу фахівців різного профілю, використання сучасної методології наукового дослідження і водночас врахування специфіки конкретно-наукових методологій, принципів і норм дослідження.

 

Сучасна методологія історико-політичного дослідження не зосереджена виключно на використанні класичних методів – інституціонального аналізу, системного, структурно-функціонального підходів тощо. Нова постнекласична картина світу, що характеризується стратегічною нестабільністю, нелінійністю, віртуальністю і конфліктністю, передбачає нестандартне політичне мислення, розраховане на пізнання багатовимірних і пластичних складних об’єктів. Головною проблемою постнекласичної методології стає пошук нових механізмів дослідження процесу самоорганізації складних, нелінійних, стохастичних процесів [4, c. 243-245].

 

Слід відзначити, що соціальні й гуманітарні науки все інтенсивніше використовують постнекласичні ідеї та підходи. Хоча не всі пропоновані адаптації постнекласичних ідей до інтерпретації соціальних та політичних явищ мають достатньо струнку понятійно-категоріальну базу. І це відкриває простір для серйозних дискусій [3, с. 92].

 

Важливим способом пізнання політичної реальності в сучасній науці є культурно-антропологічний підхід. Це досить продуктивний метод пізнання, особливо коли йдеться про специфіку соціуму, про складну структуру взаємовідносин людини і суспільства в цілому. Культурно-антропологічний підхід в історико-політичному дослідженні акцентує увагу на складності та історичній мінливості соціальної та політичної реальності. Використання потенціалу культурної антропології обумовлюється потребою врахування соціокультурного та соціо-психологічного контексту розвитку політичних процесів і відтворення їх динаміки у політичному дискурсі. Один із найвидатніших філософів науки в XX ст. К. Поппер вважав, що суто наукове пізнання є більш легким для дослідника, ніж знання повсякденне [8, с. 21]. Усвідомлення цієї обставини є надзвичайно важливим для гуманітарного пізнання.

 

Розуміння соціальної реальності здійснюється через розуміння певної історичної ситуації, знакових для суспільства історичних подій і дій людей, які беруть участь у цих подіях. Через знання повсякденності пізнається людина в історичному часі. Такі ідеї культурної антропології є близькими до висновків школи «Анналів» та зразків антропологічно орієнтованої історії [10, с. 39].

 

Суть культурно-антропологічного підходу полягає у спробі пізнання певної реальності через людину, через вивчення способів її існування в культурі. Цей підхід значною мірою ґрунтується на методології соціального пізнання, яка представлена феноменологічною філософією (вона викладена, зокрема, А Шюцем і Т. Лукманом у відомій праці «Структури життєсвіту»). На думку А.Шюца і Т. Лукмана, сама історія є, з одного боку, записом історії нашого пізнання, а з іншого, культурною проекцією можливих історичних і соціальних світів, що представлені суб’єкту пізнання [11, с. 480]. З позицій культурно-антропологічного підходу об’єктом вивчення постає повсякденний світ людини, її ментальність, історія ідей та поглядів. Без перебільшень можна стверджувати, що культурна антропологія містить у собі великі евристичні можливості для пізнання політичної думки України. Повсякденність є важливим чинником моделювання різних життєвих програм та світоглядних узагальнень, які формувалися в свідомості. Цим проблемам присвячені праці Ю.М. Лотмана [6].

 

Культурно-антропологічні реконструкції ґрунтуються на аналізі ідей та поглядів, що представлені в творах українських книжників XVII-XVIII ст., у літературній та художній творчості мислителів українського бароко. Вони виступають важливим джерелом розуміння ментальності людей відповідної історичної епохи, соціально значущої поведінки людей в координатах політичного світу.

 

Пізнавальні можливості культурно-антропологічного підходу проявляються при вивченні суті процесів, у центрі яких стоїть людина, різноманітні вияви її діяльності та духовної творчості. Реконструкція внутрішнього, суб’єктивного світу людини має своїм наслідком розуміння створеного людиною образу реальності і відтвореного у різних формах філософської, літературної та художньої творчості. В цьому контексті історичне минуле постає не як щось безлике загальне, не як абстрактні, дуже далекі від конкретної реальності характеристики «феодалізму» чи «капіталізму», а як складний, суперечливий і багатоманітний світ живої людини, світ її уявлень, погляди на владу, право, свободу. При цьому враховуються також нормативні ціннісні структури, властиві кожній культурі, які значною мірою регламентують відносини людини і суспільства. Теоретичний аналіз історії корелюється історією ментальності, яка існує на рівні зразків поведінки, психологічних характеристик особистості, вибору окремих оцінок і соціальних переваг [12, с. 209]. Це допомагає розуміти й усвідомлювати національну історію, мотиви конкретних людей при творенні тих чи інших зразків соціального й політичного буття.

 

Звісно, будь яка абсолютизація культурно-антропологічного підходу до дослідження політичної думки України XVII-XVIII  ст. є, на наш погляд, недоцільною, оскільки політичні ідеї і процеси не можуть однозначно визначатися лише культурою. Можна говорити про деяку епістемологічну обмеженість дії культурно-антропологічного підходу, оскільки метою пізнання в культурній антропології є, передусім, світ уявлень суб’єкта. Однак, як відзначає Н. Яковенко, пов’язаність соціальних та антропологічних  вимірів історії є очевидною, тому що не існує соціальних практик, що не витворювалися б персонально уявленнями суб’єкта, за посередництвом яких індивіди й групи надають сенсу навколишньому світові [12, с. 9].

 

Людина як політична істота постає також центральною темою в політичній антропології. Це – спеціалізована дисципліна, яка виникла на рубежі XIX-XX ст. Виходячи із значущості розуміння людини в системі політичних зв’язків і відносин, природи політичного, висновки політичної антропології є надзвичайно важливими для сучасного історико-політичного аналізу.

 

Людина завжди була в центрі політичного світу, а через її природу можна адекватно розглянути  природу політичних процесів та інститутів в суспільстві. У свій час про те, що людина за своєю природою є істотою політичною, писав Аристотель. За його словами,  «той, хто в силу своєї природи, а не внаслідок випадкових обставин живе поза державою – або недорозвинута в моральному плані істота, або надлюдина… порівняти її можна з ізольованим пішаком на шаховій дошці» [2, с.16].

 

В епістемологічному полі політичної антропології можна розглядати питання про значення особистості в політиці, про її неповторні якості, про її активність і вплив як на суспільство, так і на суспільну думку свого часу. Завдяки порівняльним дослідженням політичних антропологів в політичну і історико-політичну науку увійшла ідея унікальності і своєрідності політичних форм і традицій різних народів.

 

Перед політичною антропологією стоїть завдання зрозуміти людину політичну в її соціокультурних вимірах. І одним із шляхів до такого розуміння людини виступає розгляд проблем формування соціокультурної, національної ідентичності, національного характеру. Використання категорії «ідентичність» дозволяє виявити скриті зв’язки між особистісною і соціокультурною обумовленістю дій політичного суб’єкта, глибше зрозуміти людину тієї чи іншої історичної епохи, її національний характер і національну ідею [1, с. 76-83].

 

Намагаючись визначити специфіку української національної ідентичності, яка активно творилася в час великих змін і перетворень в українському житті XVII-XVIII ст., необхідно концентрувати увагу на основних атрибутах ідентичності - поведінкових, символічних, предметних, які лежать в основі політичної поведінки людей, а основу національної ідентичності вбачати в своєрідній єдності почуттів, ідей, традицій, вірувань українського народу. Вирішальним при цьому є усвідомлення того факту, що головну роль у самовизначенні та збереженні української спільноти в досліджуваний період (і не тільки) відігравала православна віра.

 

Слід також відзначити, що способи ідентифікації багато в чому залежать від історичної епохи та від історичної ситуації, що складається на тому чи іншому етапові розвитку суспільства.

 

В поле теоретичного аналізу змісту політичної думки ранньомодерної України з необхідністю попадає також політична праксеологія і специфіка праксеологічного підходу в науковому дослідженні. Саме праксеологічний підхід виступає досить перспективним в аналізі ідей та поглядів видатних українських мислителів XVII-XVIII ст. з погляду визначення практичної значущості сформульованих ними ідей та висновків щодо розвитку українського суспільства, пошуку нових перспектив зміцнення української спільноти, удосконалення українського життя, посилення ефективності політичних дій суб’єктів політичних процесів. Політична думка ранньомодерної України  стала своєрідною відповіддю на виклики свого часу, зосередивши в собі ідеї трансформації, удосконалення українського суспільства в час великих небезпек для української людини та її свідомості.

 

Потребує свого осмислення також практичне значення тих ідей, які були сформульовані українськими мислителями в контексті пошуку механізмів досягнення національної єдності, формування національної ідентичності, української політичної нації. З погляду політичної праксеології йдеться загалом про людську діяльність й людську активність, про їх ефективність та успішність при вирішення актуальних для ранньомодерної України проблем. Критерієм такої діяльності була здатність усвідомлювати, формулювати і розв’язувати (або пропонувати реальні проекти) проблеми відповідно до цілей національного розвитку.

 

Праксеологія – це теорія ефективної організації діяльності [7, с. 607]. Значення праксеології, що є однією з методологій дослідження людської діяльності, є очевидним. Як теоретичне знання праксеологія має особливий зміст і характер. У широкому сенсі вона цікавиться проблемою діяльності людини. Разом з тим праксеологія передбачає розгляд праці не лише як умови існування й розвитку суспільства, але як критерію розвитку сутнісних сил людини, її потенцій і здібностей, що дозволяють їй ефективно досягати поставлених цілей. Йдеться також про здатність формування стійких внутрішніх мотивів людини до конструктивної діяльності, до позитивного засвоєння людиною соціального досвіду і як наслідок – про здатність до активної перетворювальної діяльності.

 

В контексті праксеології аналізується ефективність політичних дій людей, тих політичних діячів, від яких багато в чому залежить перспектива наступного розвитку. Важливим у цьому контексті є співвідношення традицій і новаторства в політичному житті, ставлення до минулого і використання позитивного досвіду свого історичного минулого. Враховується також те, що такі політичні дії залежать від політичних цінностей і традицій, духу національної спільноти, визначальних характеристик національної культури. В картині політичного світу відбувається, таким чином, «суб’єктивне визначення політичної ситуації, що залежить від досвіду і таланту людини, базової структури її особистості, менталітету» [4; с.210].

 

Можна стверджувати, що апелюючи до культурних цінностей, до моральних та естетичних норм, які були притаманні певній спільноті, людина через політичну дію транслює ( і реалізує) форми політичної діяльності.

 

Таким чином, праксеологія – це теорія ефективної організації діяльності. Основоположником її вважають польського логіка і філософа Т.Котарбінського, який вважав праксеологію міждисциплінарною галуззю знання, що зорієнтована на розробку методологічних основ ефективної раціональної діяльності у суспільстві. Завданням праксеології, за Т.Котарбінським, є аналітичний опис техніки, елементів і форм раціональної діяльності, вироблення норм максимальної доцільності дій і система рекомендацій щодо професійної індивідуальної чи колективної діяльності [5; с. 16].

 

Одним із ключових критеріїв оцінки особистості і вершиною її життєвих цілей проголошується успіх. При цьому визнається, що саме за конкретною людиною (церковним, політичним, державним діячем) завжди залишається вибір дії, діяльності, форми активності, того, до чого прагнути та як саме діяти. Позиція та методи досягнення людиною цілі продемонструють практичні наслідки діяльності й те, наскільки вони виявляться корисними й функціональними з погляду загальних цілей та державних інтересів.

 

Таким чином, праксеологічний підхід ґрунтується на філософії дії. Орієнтації на практику, на цілком досяжний результат є критеріями успішної політичної дії. При цьому враховується роль всіх учасників політичного процесу в той чи інший відрізок історичного часу. Їх взаємодія, розуміння поставлених цілей, максимальна реалізація творчого потенціалу є суттєвими факторами досягнення практичної успішності в реалізації нагальних для українського суспільства завдань. Такими завданнями в XVII-XVIII ст.  були національна єдність, ідентичність української спільноти, формування політичної нації і своєї держави.

 

Не менш важливим аспектом історико-політичного дослідження стає аналіз ролі національних еліт як суб’єктів певної політичної дії. Від дій, вчинків, поведінки української еліти великою мірою залежав процес політичного становлення української нації. Слід визнати також «гіркий» факт продажності, корумпованості української еліти, власні інтереси якої дуже розходилися з цілями етнічного, загальнонаціонального розвитку в Україні.

 

Усвідомлення значущості праксеологічного «бачення» змісту, спрямованості української думки ранньомодерної України стимулює дослідника до нового прочитання тих пластів політичної культури і мислення, які склалися в українському суспільстві XVII-XVIII ст. під впливом політичних дій, що відбувалися в знакові періоди української історії – в час Національної революції XVII-XVIIIст., становлення української державності, в час Руїни, а також в період домінування російських імперських традицій в українському суспільстві.

 

Таким чином, історико-політичне дослідження політичної думки ранньомодерної України постає як складна проблема, яка потребує системного теоретичного аналізу й філософської рефлексії щодо природи, змісту й специфіки проблем національного політичного розвитку України в XVII-XVIII ст. При цьому пізнання не обмежується лише констатацією одиничного, фактографією подій, а потребує теоретичних висновків та серйозних узагальнень. Політична думка ранньомодерної України – це, передусім, знання про українську історію й українське суспільство XVII-XVIII ст., але й водночас – це певна фіксація мотивів, цінностей, ціннісних орієнтацій, цілей тощо, що формували картину української реальності в досліджуваний період і характеризували політичну людину.

 

Політична думка ранньомодерної України – феномен багатогранний. Він не зводиться до якоїсь єдиної схеми, теоретичної моделі чи концепції. Складність такого феномену програмує дослідника на використання різних теоретичних підходів і методів у дослідженні. Різні виміри людського досвіду, представлені в політичній думці XVII-XVIII ст., потребують міждисциплінарного мислення в категоріях філософії, культурології, політичної історії, політичної антропології, політичної праксеології. При цьому незмінними також постають вимоги об’єктивності дослідження, яке повинно спиратись на конкретний фактологічний матеріал. Обов’язковою в історико-політичному дослідженні постає історична реконструкція як особлива теоретична модель української історії в певний період її розвитку.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:

  1. Андрусишин Б.І. Трансформація поняття «свободи» у політико-правових традиціях середньовічної України / Б.І. Андрусишин, С.Д. Сворак // Науковий часопис НПУ імені М.П. Драгоманова. – К.: Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2010. – Вип. 10. – С. 76-83
  2. Аристотель. Політика / Пер. з давньогр. та передм. О. Кислюка. - К.: Основи, 2000. - 239 с.
  3. Бевзенко Л.Д. Социальная самоорганизация. Синергетическая парадигма: возможности социальных интерпретаций. - К.: Ин-т социологии НАН Украины, 2002. - 437 с.
  4. Василенко И.А. Политическая философия: Учсб. пособие / И.А. Василенко. - М.: ИНФРА, 2010. - 320 с.
  5. Котарбинский Т. Трактат о хорошей работе /Т. Котарбинский. - М.: Экономика, 1975. - 271 с.
  6. Лотман Ю.М. Культура и взрыв / Ю.М. Лотман. - М.: Гнозис; Издательская группа «Прогресс», 1992. - 272 с.
  7. Політична енциклопедія / Редкол.: Ю. Левенець (гол.), Ю. Шаповал (заст. гол.) та ін. - К: Парламентське видавництво, 2011. - 808 с.
  8. Поппер К. Логика научного исследования / Под общ. ред. В.Н. Садовского. - М.: Республика, 2004. - 447 с. - (Мыслители XX века).
  9. Степин В. С. Философия науки. Общие проблемы: учебник для аспирантов и соискателей ученой степени кандидата наук / В. С. Степин. - М.: Гардарики, 2006. - 384 с.
  10. Февр Л. Бои за историю: Сб. статей / Пер. А.А.Бобовича и др. - М.: Наука, 1991. - 629 с.
  11. Шюц А., Лукман Т. Структури життєсвіту / А. Шюц, Т. Лукман . - К.: Український Центр духовної культури, 2004. - 560 с.
  12. Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. / Н. Яковенко - Київ: Критика, 2002. - 416 с.

 

REFERENCES: 

1.         Andrusyshyn, B.I. (2010). Transformatsiia poniattia «svobody» u polityko-pravovykh tradytsiiakh serednovichnoi Ukrainy / B.I. Andrusyshyn, S.D. Svorak. Naukovyi chasopys NPU imeni M.P. Drahomanova. – K.: Vyd-vo NPU im. M.P. Drahomanova. – Vyp. 10. – S. 76-83.

2.         Aristotel. Polityka / Per. z davnohr. ta peredm. O. Kysliuka. - K.: Osnovy, 2000. - 239 s.

3.         Bevzenko, L.D. (2002). Sotsyalnaia samoorhanyzatsyia. Synerhetycheskaia paradyhma: vozmozhnosty sotsyalnыkh ynterpretatsyi. - K.: Yn-t sotsyolohyy NAN Ukraynы. - 437 s.

4.         Vasylenko, Y.A. (2010). Polytycheskaia fylosofyia: Uchsb. posobye. - M.: YNFRA. - 320 s.

5.         Kotarbynskyi, T. (1975). Traktat o khoroshei rabote. - M.: Economika. - 271 s.

6.         Lotman, Yu.M. (1992). Kultura y vzryv. - M.: Hnozys; Yzdatelskaia hruppa «Prohress». - 272 s.

7.         Politychna entsyklopediia / Redkol.: Yu. Levenets (hol.), Yu. Shapoval (zast. hol.) ta in. - K: Parlamentske vydavnytstvo, 2011. - 808 s.

8.         Popper, K. (2004). Lohyka nauchnoho yssledovanyia / Pod obshch. red. V.N. Sadovskoho. - M.: Respublyka. - 447 s. - (Mysliteli XX veka).

9.         Stepyn, V.S. (2006). Fylosofyia nauky. Obshchye problemы: uchebnyk dlia aspyrantov y soyskatelei uchenoi stepeny kandydata nauk. - M.: Hardaryky. - 384 s.

10.       Fevr, L. (1991). Boy za istoryiu: Sb. statei / Per. A.A.Bobovycha i dr. - M.: Nauka. - 629 s.

11.       Shiuts, A.; Lukman, T. (2004). Struktury zhyttiesvitu. - K.: Ukrainskyi Tsentr dukhovnoi kultury. - 560 s.

12.       Iakovenko, N. (2002). Paralelnyi svit. Doslidzhennia z istorii uiavlen ta idei v Ukraini XVI-XVII st. - Kyiv: Krytyka. - 416 s.



Обновлен 01 авг 2018. Создан 28 апр 2018