Nauki Społeczno-Humanistyczne Соціально-Гуманітарні Науки Social and Human Sciences

 

Dmytrenko, Mykola, 2017. AСTIONS OF PUBLIC DISOBEDIENCE: LEGAL KONCEPT. Social and Human Sciences. Polish-Ukrainian scientific journal, 02 (14).




АКЦІЇ СУСПІЛЬНОЇ НЕПОКОРИ: ПРАВОВИЙ КОНЦЕПТ

 

УДК 32.019.53

 

Дмитренко, Микола,

доктор політичних наук, професор,

Всеукраїнська асоціація політичних наук,

заступник голови правління (Україна, м. Київ)

e-mail: mdmytren@gmail.com

 

АНОТАЦІЯ

Стаття присвячена дослідженню суті акцій суспільної непокори, природи їх виникнення і можливого правового регулювання. Від розуміння природи виникнення акцій непокори, наявність правових методів їх врегулювання багато в чому залежить напрями розвитку державності. Тому акції суспільної непокори повинні бути визнані державами й урядами як легітимний рух. Тим паче, що у випадках, коли моральні основи протесту мають широку підтримку в суспільстві, акції непокори, наражаючись на юридичні заборони і обмеження, можуть вилитися в стихійний, безконтрольний, некерований процес грубого насильства й кровопролиття. Нині юридичного і соціального значення цих проблем ми, можливо, ще не усвідомлюємо. По-перше, немає чіткого розуміння ‑ участь в акціях громадянської (суспільного) непокори це свобода участі або право участі. По-друге, немає відповіді на питання, в яких межах закон і правопорядок повинні приймати морально обґрунтований протест і ненасильницькі дії, не застосовуючи у відповідь силових дій. Зрозуміло, що ці межі для закону, прийнятого владою, і гострота акцій протестуючих ніколи не співпаде. Тобто утворюється своєрідний люфт ‑ спірна зона – розуміння меж дозволеності дій протестуючих і застосовуючи у відповідь силових дій владою.

Ключові слова: акцій суспільної непокори, публічний протест, суспільна непокора, масовий рух, суспільно-правові норми, 

 

 

AСTIONS OF PUBLIC DISOBEDIENCE: LEGAL KONCEPT

 

Dmytrenko, Mykola, 

Doctor of Political Sciences, Professor, Academician,

Ukraine Political Sciences association, Vise-president,

National Union of Journalists of Ukraine Member (Ukraine, Kyiv),  

e-mail: mdmytren@gmail.com

 

SUMMARY

The article is devoted research of essence of actions of public disobedience, nature of their origin and possible legal determination. From understanding of nature of origin of actions of disobedience, the presences of legal methods of their decision in a great deal depend directions of development the state system. The idea of public disobedience is not new, it was first formulated within the framework of early theology doctrines of absolute law (Augustine Blajennyi, Thomas Akvinskiy and other) as the natural religious and moral state of man not to accept tyranny, unfair laws, political pressure, and violence. Public protest is aimed against the actions of the state that expressed in the concrete actions of government, state decisions and laws; It is the article of the directed protest and disobedience. That is why position of the state, which denies any forms of public disobedience, can not be accepted democratic society. It tempts power and bureaucracy to prohibitions, but not dialog with society, that causes dissatisfaction of society. Protest contains requirements to change the state of affairs in accordance with public opinion.

Opinion prevails in the scientific world, that the actions of public disobedience must be acknowledged the states and governments as legal motion. Especially as in the cases when moral bases of protest cause wide support in society, public disobedience, coming across legal prohibitions and limitations, can be outpoured in the elemental, uncontrolled process of rough violence and bloodshed. However dangerous destructive protest and revolutions is for democracy that is why today the legal forms of not strong public disobedience can become the best instruments of social changes.

Presently we, possibly, do not yet realize the legal and social value of these problems. There is not the clear understanding participating in the actions of civil (public) disobedience, it is freedom or right for participation. There is not an answer for a question, where border of disobedience, when the state can accept force. Clear, that these limits will never coincide for a law and protestants. There is a gap ‑ a debatable area is understandings of limits of settled of actions of protesting and action of power.

As one of exits from the situation of hopeless position, in particular in Europe, can be addition in Charter of European Union on human rights, to define this limit, line after which the criminal proceeding follows both for public agents and oppositions (Protestants).

Keywords: actions of public disobedience, public protest, public disobedience, mass motion, publicly legal norms 

 

 

У наш час як у західних суспільствах, так і в Україні набирають силу протестні рухи, через які суспільство відкрито виражає соціальну незадоволеність політикою державної влади, антигромадськими рішеннями, які приймаються парламентами й урядами. За своїми типологічними ознаками конфлікти між громадськістю і владою, виразом яких є акти суспільної непокори, належить до тих, які породжуються великими суперечностями між мораллю і правом. Такі акти найчастіше виявляються в різноманітних формах протесту, який виникає в результаті розбіжності моральних і правових позицій у суспільстві. Окремі з них пов'язані зі встановленням меж суспільної непокори, тобто організованого опору діям влади, хай законним з формальної точки зору, але фактично аморальним, несправедливим, які приносять в жертву інтереси всього суспільства в догоду як окремих осіб, так і конкретних груп.

 

Деякі учені ратують за те, що акції суспільної непокори не повинні носити насильницький характер. З цим можна погодитися, але вони не можуть бути зовсім вільні від використання всякої сили, примусу, від спричинення кому б то не було шкоди і збитку. Принцип ненасильства, пройнятий масовим рухом, не може бути довго стерильним. Мета руху навряд чи може бути досягнута без деякої демонстрації духовно-моральної сили і психологічного тиску, своєрідної форми силового тиску, на тих, хто цим цілям опирається. За своїм визначенням ненасильницька дія не тотожна дії нешкідливій. Вона може багатьом нашкодити, створити незручності, нанести матеріальні та престижні збитки або створювати проблеми для уряду. Після цього представники влади, можливо, відмітять те, на що раніше не звертали уваги, задумаються над тим, про що раніше не думали, тобто почнуть якимсь чином реагувати на протест.

 

Сама ідея суспільної непокори не нова, вона була вперше сформульована в ранніх теологічних доктринах природного права (Августин Блаженний, Хома Аквінський і ін.) як природний релігійний і моральний стан людини не сприймати тиранічні форми правління, відкидати несправедливі закони, всяке політичне придушення, насильство. Секуляризація такої ідеї в пізніші часи привела до посилення її радикальних моментів, появи теорій про право людей на революцію, скидання деспотичної і несправедливої державної влади. Цим правом, як відомо, багато країн, у тому числі і Україна, скористалися.

 

Але право на революцію можливе лише в суспільно-правових нормах, ніяке законодавство його визнавати не може, тоді як право на суспільну непокору в умовах толерантного суспільства в принципі допустиме як екстраординарна форма протесту проти законів і політики власті, які викликають гостру незадоволеність і моральну критику з боку значної частини суспільства. Аргументи на підтримку терпимого ставлення влади до актів суспільної непокори, по суті, ті ж, що і доводи на користь існування політичної опозиції. В основі суспільної непокори, як її розуміють сьогодні, лежить думка про моральну можливість, допустимість і обов'язок людини опиратися узаконеному злу, застосовуючи певні засоби. Чи входить до їх числа насильство і беззаконня ‑ це неоднозначне питання і є каменем спотикання сучасної суспільної думки.

 

У принципі, політичний протест проти дій і актів влади може виявлятися в законній формі, що в більшості випадків і відбуваються. Але коли мова йде про протестний рух варто поставити питання: кому або чому люди вирішують не підкорятися, зміни чи відміни чого вони добиваються? Зрозуміло, що суспільний протест націлений проти політики держави, вираженої в конкретних актах уряду, державних рішеннях і законах; вони і є безпосереднім предметом направленого протесту і непокори. Тому акції суспільної непокори по суті своїй не можуть не бути протизаконними, вони повинні вийти за рамки закону, висуваючи вимогу скасувати такий закон. Якщо це так, то юридична логіка вимагає безумовної заборони таких акцій унаслідок їх принципової несумісності з чинним законодавством. Таким за логікою повинно бути юридичне рішення, проте, викликають серйозні заперечення, моральні, релігійні й політичні аргументи. Двадцяте століття на прикладі Індії й інших країн, а також сьогодення, зокрема, на прикладі України показують, що рухи суспільної непокори можуть бути корисними як для суспільства, так і самого права [1].

 

Багато теоретиків наводять також приклади успіхів руху за громадянські права в США, коли добилися відміни законів про расову сегрегацію і ухвалення в 1957 році "Закону про цивільні права", що привело, у свою чергу, до реформування американського законодавства в області прав людини. Проте не можна забувати, що протягом не одного десятка років цей рух знаходився не в ладах з правосуддям і правом, але спирався на релігійні і моральні уявлення, зокрема на відому концепцію морального обов'язку суспільної непокори, обов'язку не підкорятися несправедливому праву. Лідер руху Мартін Лютер Кінг стверджував, що люди мають моральний обов'язок підкорятися справедливому закону і моральний обов'язок не підкорятися несправедливому закону. Справедливий закон, на його думку, це кодекс, який узгоджується з моральним законом або законом Бога. Всякий закон, який принижує людину, ‑ несправедливий [2]. Тобто рух за цивільні права в Америці дав новий імпульс розвитку теоретичних обґрунтувань суспільної непокори в контексті вчення про справедливість і моральний обов'язок.

 

Безліч учених як юристів, так і політологів вважають, що позиція держави, яка заперечує будь-які форми суспільної непокори не може бути прийнята демократичним суспільством, оскільки вона вільно або мимоволі ставить владу та бюрократію перед спокусою віддати перевагу заборонам і санкціям, а не діалогу з суспільством, яке виражає незадоволеність політикою і законами держави. Коли протест у законній формі не досягає своєї мети, постійно ігнорується, люди мають право шукати інші способи змусити владу себе вислухати, привернути увагу до проблем, які чиновники не хочуть враховувати.

 

Акціями суспільної непокори суспільні групи, удаючись до явно незаконних дій ‑ перекриваючи залізничні колії і автотраси, блокуючи штаб-квартири і офіси і тому подібне, по суті, намагаються винести ці проблеми на широке громадське обговорення. На відміну від простої незадоволеності протест містить у собі вимоги змінити стан речей відповідно до громадської думки. Тому протест одночасно виступає і як звернення учасників акції непокори до суспільства, до всіх, хто ще не зрозумів, не оцінив важливість проблем, що піднімаються. Дії людей, які вдаються до актів суспільної непокори, витікають з морального конфлікту між ними і законом, а в цілому, як уже сказано, вони свідчать про наявність серйозних і довгострокових суперечностей між мораллю та правом.

 

Конфлікт, про який іде мова, повинен носити не особовий, а соціально груповий характер. Далеко не кожна група й не будь-які збори людей, які випадково об'єдналися для досягнення якоїсь мети, можуть сформувати рух суспільної непокори або брати участь у нім. Іноді вважають, що суспільна непокора виникає, коли зобов'язання, прийняті в малій групі, приходять в конфлікт із зобов'язаннями, прийнятими в більшій групі або державі в цілому [3]. Проте основу протесту можуть скласти група або групи, в яких є своя власна система цінностей, ідеологія, включаючи політичні та моральні уявлення, що відображають специфіку положення і перспективи розвитку цих груп. Зокрема Еріх Фромм, досліджуючи психологічні основи феномену суспільної непокори, відзначав виключно високу духовно-творчу силу непокори як виходу людини за межі авторитарного правила і традиції в процесі пошуку нових життєвих шляхів, форм суспільного устрою [4].

 

Щоб визнавати права такого руху, сприяти або протистояти йому, громадськість повинна усвідомлювати, що рух має дуже серйозні причини незгоди із законом і державою, а в основі всього лежить глибокий ціннісний, ідеологічний конфлікт. Кінець кінцем суспільство, суспільна думка вирішують, чи виправдана непокора, чи законна воно, на чиїй стороні справедливість ‑ держави з її законом або руху з його вимогою скасувати або змінити закон. Разом із цим, необхідність проводити розмежування між акціями суспільної непокори й організованими насильницькими діями проти закону ставить складні проблеми перед громадськістю і перед самим рухом, який не повинен давати підстав для ідентифікації його з організованим насильством, що не має моральної основи.

 

За формою суспільна непокора являє собою публічний протест проти політики правлячих кіл, державних неправомірних рішень, а сьогодні ще і проти влади олігархічних кланів, великих корпорацій і фінансово-промислових груп.

 

Нині, при всьому обережному відношенні учених-юристів до проблеми суспільної непокори переважає думка, відповідно до якої вона повинна бути визнана державами й урядами як легітимний рух. Тим паче, що у випадках, коли моральні основи протесту викликають широку підтримку в суспільстві, а сам протест, наражаючись на юридичні заборони й обмеження, може вилитися в стихійний процес, безконтрольний і ніким не керований. Суспільна непокора може стати останнім попередженням політичній і економічній еліті чи владі, коли їх антигромадська, антинародна, "непопулярна" політика і популістські закони ставлять маси людей на грань катастрофи й відчаю, загальмувати фатальні події й уникнути соціальних потрясінь, грубого насильства та кровопролиття, запобігти революціям, які для держави занадто дорого обходяться.

 

На жаль, донині юридичного і соціального значення цих проблем ми, можливо, ще не усвідомлюємо. По-перше, немає чіткого розуміння ‑ участь в акціях громадської (суспільної) непокори це свобода участі чи право участі. По-друге, немає відповіді на питання, у яких межах закон і правопорядок повинні приймати морально обґрунтований протест і ненасильницькі дії, не застосовуючи у відповідь силових дій. Зрозуміло, що з одного боку ці межі для закону, прийнятого владою і гострота акцій протестуючих, з другого, ніколи не співпадуть. Тобто утворюється своєрідний люфт ‑ спірна зона – розуміння меж дозволеності дій протестуючих і застосування силових дій владою.

 

Згідно з логікою, коли закон, входить в конфлікт із моральними уявленнями суспільства або якоїсь його частини, проблему можна вирішити шляхом компромісу держави й громадянського суспільства, яким репресії, придушення, насильство з того чи іншого боку можуть лише нашкодити. В усякому разі держава і закон повинні поступитися справедливій моральній вимозі, якщо за цим стоять маси людей, які свідомо наполягають на її виконанні; адже держава і державні діячі, за змістом демократії, служать народу, а не навпаки. Зрештою ми повинні розуміти, що існує не лише закон із його категоричними вимогами, але й мораль демократичного суспільства, обов'язкова для влади теж, якщо вона прагне бути чесною, справедливою, толерантною. На жаль часто компромісу досягти неможливо.

 

Отже, здатність людини сказати "ні" несправедливості і його явно виражена готовність відповідати за це і, якщо треба, постраждати ‑ завжди були рушійною силою, яка досягала вибухового ефекту під час бунтів і революцій. Проте бунти і революції деструктивні й насильницькі за своїм характером, тому кращими інструментами соціальних змін можуть стати правові форми ненасильницької суспільної непокори. Як би там не було, але для держави є дуже важливим включення поряд з правовими і моральних регуляторів у механізми суспільного розвитку, що дасть можливість свідомого, цивілізованого розвитку суспільства.

 

Висновки. Підсумовуючи сказане, можемо зробити висновок, що акції суспільної непокори виникають по лінії протистояння полярних політичних сил та інших суспільних груп, які сповідують несумісні суспільно-політичні проекти для досягнення своїх інтересів у певних сферах суспільного життя. Для запобігання негативних наслідків і виходу з акцій суспільної непокори без насильницьких дій вкрай важливо визначити принаймні основні рушійні сили і з’ясувати глибинні причини непокори, розуміти обставини, що їх спричиняють та законодавчо визначити допустимі межі, за якими починається кримінальна відповідальність. Одним із механізмів урегулювання ситуації в процесі акцій непокори могло б бути ухвалення Європарламентом доповнення в Хартію Європейського союзу з прав людини, яким визначити цю межу, за якою слідує кримінальне переслідування, як представників влади так і опозиції (протестуючих).

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ: 

  1. Дмитренко М. Політичні конфлікти: природа виникнення та методи їх урегулювання // Освіта регіону. - 2014. - №4(37). - С. 6-14.
  2. King M. Letter from Birmingham City Jail // Law and Morality. Еd. By D Welch. - Philadelphia, 1987, Р. 22, 154.
  3. Walzer M. Obligation. Essays on Disobedience, War, and Citizenship. - Cambridge, 1970,  P. 10.
  4. Fromm T. On Disobedience and Other Essays. // Morality and the Lav. Ed. By Baird R. and Rosenbaum S. - Buffalo, N.Y. Harper & Row Publisher, 1988, P. 93-99.

 

 

REFERENCES:

  1. Dmytrenko, M. (2014). Politychni conflikty: pryroda vynyknennya ta metody ih ureguljuvannya. Osvita regionu, N. 3(37), S. 6-14.
  2. King, M. (1987). Letter from Birmingham City Jail. Law and Morality / Еd. By D Welch. Philadelphia, Р. 22, 154.
  3. Walzer, M. (1970). Obligation. Essays on Disobedience, War, and Citizenship. Cambridge,  P. 10.
  4. Fromm, T. (1988). On Disobedience and Other Essays. Morality and the Lav / Ed. By Baird R. and Rosenbaum S. Buffalo, N.Y.: Harper & Row Publisher, P. 93-99.


Создан 08 июл 2017