Nauki Społeczno-Humanistyczne Соціально-Гуманітарні Науки Social and Human Sciences

 

Andreeva, Olga, 2017. GENERAL METHODOLOGICAL BASES OF FORMATION OF THE TRANSFORMATIONAL PROJECT IN THE FIELD OF UKRAINIAN NATIONAL IDENTITY. Social and Human Sciences. Polish-Ukrainian scientific journal, 01 (13).




 

ЗАГАЛЬНОМЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ ТРАНСФОРМАЦІЙНОГО ПРОЕКТУ В СФЕРІ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ 

 

Андрєєва, Ольга,

доктор політичних наук, професор,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка (Україна, Київ),

Інститут міжнародних відносин,

кафедра Міжнародна інформація,

професор,

e-mail: AndreevaOlga@ukr.net

 

АНОТАЦІЯ

Метою цієї статті є дослідження задачі розробки трансформаційного проекту консолідації нації. Автором проаналізовано основні парадигми націєтворення і, відповідно, державотворення, без реалізації яких говорити про формування єдиної національної держави не можливо.

Примордіалістська парадигма, що більш відома під назвою етнічної моделі нації, розглядає “націю” як позаісторичну сутність або незмінну субстанцією, яка відтворює себе у часі. Примордіалістську парадигму можна охарактеризувати як примат природи над історією. В цьому контексті акцентація етносу як основи нації в дійсності є акцентацією цього природного позаісторичного начала. Парадигма політичної нації полягає в тезі про те, що національна ідентичність згідно сценарію “політичної нації” відбувається виключно в рамках правових відносин, а сама нація є тотожною сумі громадян або “населенню”, саме тому такий тип спільності інколи називають “громадянська нація”. Особливість конструктивістської моделі полягає в радикальній відмові від будь-якого субстанціоналізму. Згідно цієї парадигми нація є продуктом ідеологій та технологій. І той факт, що ключовим словом, яке характеризує цю модель, є слово “проект”, робить цю модель не тільки цікавою, але найбільш важливою для завдань дослідження можливостей розробки українського трансформаційного проекту. В контексті цієї дослідницької задачі ми приходимо до висновку, що нація – це спільнота людей, яка поділяє певний політичний проект та співвідносить себе з цим проектом. Саме тому конструктивістська модель може стати основою трансформаційного проекту консолідації нації.

Ключові слова: консолідація нації, Україна, національна ідентичність,  конструктивістська модель, примордіалістська модель,  політична нація.

 

 

GENERAL METHODOLOGICAL BASES OF FORMATION OF THE TRANSFORMATIONAL PROJECT IN THE FIELD OF UKRAINIAN NATIONAL IDENTITY 

 

Andreeva, Olga,

Doctorate in Political Sciences, Professor,

Kyiv National Taras Shevchenko University (Ukraine, Kyiv),

Institute of international relations,

International Information Department,

Professor,

e-mail: AndreevaOlga@ukr.net

 

SUMMARY

The purpose of this article is to study the challenges of developing innovative project of consolidation of the nation. The author analyzes the basic paradigm of the nation and, consequently, of the state, without which implementation to speak about the formation of a unified national state is not possible.

Primordialists paradigm, better known under the name of the ethnic model of the nation, is considering a “nation” as position abiding essence or substance, which reproduces itself in time. Primordialists paradigm can be described as the primacy of nature over history. In this context, the bolded ethnicity as the basis of the nation is in reality the emphasis of this natural positioning beginning. The paradigm of the political nation is the idea that national identity according to the scenario of “political nation” takes place exclusively within the framework of legal relations, and the nation is identical to the sum of citizens or “population”, which is why this type of community is sometimes called the “civic nation”. A feature of the constructivist model is a radical renunciation of any substancename. According to this paradigm, the nation is a product of ideologies and technologies. And the fact that the key word that characterizes this model, is the word “project”, makes this model not only interesting, but the most important objectives of the study the possibilities of developing Ukrainian transformational project. In the context of this research task we come to the conclusion that a nation is a community of people that shares a certain political project and relate to the project. That is why constructivistic model can be the basis of the transformation project of consolidation of the nation.

Key words: consolidation of the nation, Ukraine, national identity, constructivistic model, primordialists model, the political nation.

 

 

Українська криза, що почалася з певних економічних негараздів, поступово охопила всі сфери буття держави, не оминувши при цьому і гуманітарну складову життєзабезпечення нації, що в свою чергу, знайшло відображення в розколі суспільства який ми наразі спостерігаємо. Криза ідеології національної ідентичності в державі на сьогодні характеризується розколом глобального та локального вимірів та складових цієї ідентичності, у випадку України показником кризи в “локальному” вимірі є домінування етнічних сценаріїв формування національної ідентичності та спроби протиставити їм альтернативні моделі “політичної нації”.

 

В світлі задачі розробки трансформаційного проекту консолідації нації було б доцільно зупинитись на шляхах вибору конкретної парадигми націєтворення і, відповідно, державотворення, без реалізації якої говорити про формування єдиної національної держави буде просто беззмістовною риторикою.

 

Визначимо більш конкретні характеристики трансформацій в сфері української національної ідентичності (або програмні пункти розбудови нової української нації), які б були адекватними цьому траснформаційному проекту та відповідали задачам національної безпеки в гуманітарній сфері. При аналізі можливих парадигм ми спираємося на їх типологію, запропоновану українським дослідником О.Шевченко [1]:

 

(1) Примордіалістська парадигма. Ця модель більш відома під назвою етнічної моделі нації, але “етнічність”, на нашу думку є похідною від більш базових філософських принципів, що лежать в її основі. Згідно з цією моделлю “нація” є певною позаісторичною сутністю або незмінною субстанцією, яка відтворює себе у часі. Примордіалістську парадигму можна охарактеризувати як примат природи над історією. В цьому контексті акцентація етносу як основи нації в дійсності є акцентацією цього природного позаісторичного начала.

Часовий вимір зазначеного етнічного субстанціоналізму знаходить себе у поширеній ідеологемі “долі”, яку сучасний дослідник Е.Балібар визнає як одну з засадничих ілюзій національної ідентичності. Зокрема він писав: “Проект та доля – два симетричних обличчя ілюзії національної ідентичності” [2]. Крім Балібара деконструкцію примордіалістської доктрини ми знаходимо у М.В.Поповича в роботі “Національна культура та культура нації” [3], нагадаймо, що в цій роботі, переформулюючи сталінське визначення нації (яке зводилося до постулату про спільність мови, території, психічного складу та культури), він дав визначення нації, використовуючи чисто структурний критерій інваріанту перетворень: “Нація і взагалі етнос, – писав він, – це те в історичній спільності людей, яке залишилося незмінним при змінах у мові, території розселення, економічному укладі і психічному складі, що виявляється в культурі”. Отже ми бачимо вкрай парадоксальне, але евристично цінне визначення, в якому “нація” виступає чимось на кшталт “посмішки чеширського кота”.

 

(2) Парадигма політичної нації. Не вдаючись до детального розгляду концепту “політична нація”, скажемо тільки, що згідно нього нагромадилося багато стереотипів. Основний з них полягає в тезі про те, що національна ідентичність згідно сценарію “політичної нації” відбувається виключно в рамках правових відносин, а сама нація є тотожною сумі громадян або “населенню”, саме тому такий тип спільності інколи називають “громадянська нація”. Між тим в такому дуже спрощеному розумінні ігнорується те, що таке розуміння “нації” є абстракцією дуже високого рівня та передбачає певний набір філософських передумов, які виходять за межі чисто правових відносин. Так, цілком погоджуючись з точкою зору О.Шевченко концепт “політичної нації” бере свої витоки від абстракції “народу” Ж.-Ж.Руссо, який є джерелом державного суверенітету та ніяким чином не може бути зведеним до емпіричного населення. Таким чином, нація або народ як “джерело суверенітету” є трансцендентною сутністю, результатом інверсії реальних відносин: тобто та ідентичність (національна), яка є продуктом державного суверенітету отримує вигляд причини цього суверенітету, деякої первинної єдності, що передує цьому суверенітету.

Отже, ми можемо зафіксувати певну симетрію між “етнічною” моделлю нації та моделлю “політичною”, технологію субстанціоналістської містифікації, згідно якої етнічна модель спирається на містичну трансісторичну природну сутність, а політична модель – на трансцендентну абстракцію “народної волі” або “фігури суверенітету”.

Резюмуючи ці побіжні констатації, можна зробити висновок чому в Україні (де немає європейської традиції зв’язку між “метафізкою” та “інституціями”, тобто метафізичними передумовами, правовою культурою та, власне, “політичними практиками”), де багато і вже понад 20 років говорять про необхідність прийняття “політичної моделі” нації, але на практиці ця модель буксує. Інакше кажучи, під її виглядом або  відновлюються напіврадянські форми ідентичності, або має відверто проросійський вигляд, але у всіх випадках під виглядом критики етнофундаменталізму руйнуються паростки української ідентичності та консервується ситуація дифузної або “плаваючої” ідентичності, що є безпосередньою загрозою для національної безпеки України.

 

(3) Конструктивістська модель. Особливість цієї моделі полягає в радикальній відмові від будь-якого субстанціоналізму. Згідно цієї парадигми нація є продуктом ідеологій та технологій. І той факт, що ключовим словом, яке характеризує цю модель, є слово “проект”, робить цю модель не тільки цікавою, але найбільш важливою для завдань дослідження можливостей розробки українського трансформаційного проекту. В контексті цієї дослідницької задачі ми можемо дати наступне операційне та робоче визначення нації: “Нація – це спільнота людей, яка поділяє певний політичний проект та співвідносить себе з цим проектом”. Можна констатувати, що в нашу епоху таке розуміння нації є домінуючим в світі за умов ситуації руйнування органічних спільнот, класичних державних утворень, тобто в ситуації створення того, що деякі теоретики називають “пост-національний світ” (як аналог світу “пост-політичного”). (Наприклад, С.Жижек говорить про те, що до “нації” звертаються тоді, коли будь-які “органічні спільноти” вже знищені). В Україні на тлі засилля примордіалізму поки що небагато прихильників цього підходу, але вони є, хоча висхідні принципи зазначеного конструктивізму у них дуже відрізняються.

 

Наприклад, коли М.І.Михальченко ставить питання про необхідність “інтегративної ідеології” для процесу формування української політичної нації, імпліцитною передумовою цієї тези є конструктивістська (та антипримордіалістська) передумова створення нової національної спільності: “На переломі тисячоліть в Україні раціональніше ставити питання про інтегративну ідеологію на якійсь інший підставі [4], яка б тимчасово стала несучою конструкцією суспільства та забезпечила модернізацію суспільних інститутів і відносин. Такою підставою могли б стати ідеї “справедливості”, “правди”, “порядку”, покладені в центр своєрідного “суспільного договору”, не втрачаючи орієнтирів розвитку незалежної країни і європейського вибору”.

 

Інший приклад “конструктивістської ідеології” на теренах України можна знайти в поглядах, А.Єрмолаєва, який стверджує, що “українська нація” – це категорія майбутнього (зазначимо, що саме ця категорія є ознакою конструктивізму, оскільки примордіалізм оперує, в основному категоріями минулого, з яким корелює ідеологема “Національного Відродження”). Зокрема він вказує, що за умов “постнаціонального світу” іде “боротьба за історію, історичні коди та історичну пам’ять” і що відповідь на сакраментальне питання про українську національну ідею можна знайти в “площині нових державницький утопій та геокультурних доктрин” [5].

 

Дещо інша модель конструктивізму в розумінні “нації” запропонована в роботах М.Розумного, зокрема в його книзі “Ідея і нація в інформаційну епоху” (хоча сам автор не фіксує свій підхід як конструктивістський). В цій роботі є безліч непрямих посилань, які дозволяють реконструювати “конструктивістське кредо” її автора. Зокрема універсалізація ідеї “проектності” чітко видна в назві одного з параграфів – “Стратегії замість ідеологій”. (Безсумнівно така назва має відверто полемічний характер, оскільки неупередженому читачеві очевидно, що стратегії неможливі без ідеологічного “супроводу”, який надає їм історичну “легітимацію” та історичний сенс). Інше ключове слово для оформлення конструктивістського підходу, слово “модернізація” (яке ми виділили в підході М.Михальченка) теж є досить частим в роботі М.Розумного.

 

Так, підбиваючи підсумки своїх розмислів про українську національну ідею, він робить акцент на її творчо-вольовому здійсненні (тобто в нашій термінології в конструктивістській моделі), в якому відчувається висхідний антипримордіалістський пафос автора. Зокрема він пише: “Модернізована національна ідея – це нова ідея української нації. Ідея, у якій знайдуть своє узагальнене вираження корінні проблеми буття спільноти, в якій вони знайдуть своє образне, логіко-понятійне та практично-вольове розв’язання. Нація в цьому випадку виступає не об’єктом, не предметом схиляння, а суб’єктом, наділеним невід’ємними властивостями кожного суб’єкта – свободою і творчістю. Нова ідея витвориться з самої української дійсності, тому, незважаючи на все роздратування і відразу, які ця дійсність викликає, треба любити (sic!) її, перейнятися нею, бути в ній, а не в полоні мертвих абстракцій” [6].

 

Якщо уважно вчитатися в проект національної ідеї та національної ідентичності, який пропонує український дослідник, то ми побачимо в його різновиді конструктивізму акцент на “духовно-практичному” боці формування нової української нації, тобто на таких “ідеальних” аспектах цього формування як світогляд, як персоналістська заглибленість, екзистенціалстський пафос, який робить автора спадкоємцем української традиції “кордоцентризму”.

 

На відміну від “духовно-практичного” конструктивізму М.Розумного підхід такого дослідника як О.Білий характеризується жорстким політичним технологізмом і саме в ракурсі цієї послідовності цей підхід для нас дуже цікавий. Так, в статті “Панування реалістичного порядку” він торкається проблеми української національної ідентичності не в площині “абстрактно-духовного” виміру, але в контексті геополітичних змагань з Росією. В згаданій статті дуже переконливо доводиться, що без урахування жорстких реалій геополітичного реалізму всі розмови про українську національну ідею будуть просякнуті традиційним для української традиції романтизмом, абстрактним пафосом морального обов’язку не без відтінку моралізаторства.

 

Ілюструючи ці базові положення “інституційного конструктивізму”, дослідник пише: “Кожна національна держава вважає захист політичної ідентичності умовою забезпечення національної безпеки, а отже, реалізації raison d’Etat. Звідси випливає потреба встановити режим ідентичності, його підтримку та контроль. Контроль ідентичності є неодмінною частиною реалістичного позиціювання країн в анархічній системі міжнародних відносин. Тож не дивно, що, скажімо, сучасні кремлівські стратеги відроджують у масовій свідомості комплекс імперської великодержавності: в умовах етнокультурного різноманіття Росії він виглядає чи не єдиним способом утвердити режим політичної ідентичності на загальнонаціональному рівні. Водночас вони всіляко сприяють руйнуванні політичної ідентичності на теренах України, поширюють засобами інформаційної війни імперські цінності, чи то стимулюючи ностальгію за радянським минулим, чи то заохочують українофобію в східних та південних регіонах України” [7]. 

 

Ми навели таку довгу цитату враховуючи, по-перше, показовість та послідовність в проведенні авторського підходу, а, по-друге, тому, що в наведеній цитаті встановлено важливі пункти реалізації української національної ідентичності, про деякі з яких вже йшлося в нашому дослідженні. Ці пункти наступні: (1) досягнення національної ідентичності є першочерговою задачею для формування системи національної безпеки України; (2) українська національна ідентичність неможлива без політичної ідентичності; (3) політична ідентичність українців формується за умов жорсткого ідеологічного протистояння з Росією, яка всіма силами здійснює експорт імперського проекту та засобами пропагандистських кампаній цілеспрямовано заважає формуванні в Україні власного проекту політичної ідентичності.

 

Таким чином, аналіз конструктивістських моделей на українському ґрунті дозволяє сформулювати основну дилему, яка намітилася в межах конструктивістських підходів. Стисло цю дилему можна узагальнити як дилему “ідеології/інституції” або “ідеології/технології”, згідно з якою національна ідентичність відбувається або на теренах індивідуальної свідомості та її світоглядних цінностей або в площині того, що Гегель назвав би “Об’єктивним Духом”, але в рамках цієї альтернативи відсутнє дещо третє, тобто ланка, яка поєднує обидва члени наведеної опозиції.

 

В цілому ж конструктивізм тяжіє до більш відвертого технологізму, що нерідко надає йому риси не меншої абстрактності, ніж ті, за яку він піддавав нищівній критиці “інтравертні підходи”. Тобто ми маємо на увазі, що “технологічна проектність” розбудови “нації” має внутрішню тенденцію до певного ігнорування її “Духу” (тобто “традицій”, “цінностей” тощо) та, зводячи ідентичність лише до ідентичності інституційній, породжує небезпеку певного волюнтаризму в творенні нації нібито “з чистого листа”.

 

Цілком очевидно, що нація є не тільки ідеальна або символічна спільнота, але й спільнота матеріальна, тобто спільнота, яка шукає певних матеріальних підтверджень своєї “реальності”. Саме тому в сучасних дослідженнях відбувається “реабілітація” категорії “етносу”, яка була трохи відсторонена на задній план як породження “племінної свідомості” на користь більш “цивілізованої” моделі “політичної (громадянської) нації”.

 

Згідно з цією дослідницькою установкою в новому ракурсі досліджуються і близькі до “етносу” складові розуміння “нації” не тільки як соціокультурної, але як (квазі)природної спільноти. Мова йде, передусім, про категорію “раси” (та феномен “расизму” та сучасного європейського “неорасизму” як теоретичних “похідних” від базового переживання свого “матеріального” походження). В цьому контексті “раса” виступає як гранично “біологічний субстрат” етносу, який деякі дослідники все ж таки не вважають виключно біологічно-племінною категорію. До таких належить, перш за все, Л. Гумільов, автор парадоксальної теорії етногенезу, де двигуном виступає пасіонарність у зв’язку з географічним та історичним факторами, одна з характерних рис цієї теорії є послідовний антибіологізм. Частково до таких дослідників належить і Е.Балібар, який вводить термін “вигадана етнічність”. Зокрема він пише: “Вигаданою етнічністю я називаю спільноту, яка утверджується національною державою” [2].

 

Взагалі концепція виробництва “національного” Е.Балібара є тим рідкісним зразком сучасного конструктивізму, в якому показана “діалектика ідеального та природного” в феномені національного або, іншими словами, діалектика “технологій” (у вигляді “сітки апаратів та повсякденних практик”) та “імітації натуралізації”. Наприклад, він зазначає, що “натуралізація приналежності та підвищення ідеальної нації – дві грані одного процесу”. Таким чином, в конструктивістській концепції Балібара відбувається відновлення в правах категорії “етносу” як важливого чинника національної ідентичності, але етносу не як метафори природності, а як знак диференціації, символ “іншості”. Тобто в цьому розумінні “етнос” позбувається будь-яких біологічних або расових конотацій, але виступає як “конструкт”, як категорія Уявного.

 

В концепції Балібара показовим та найважливішим є те, що “расовий” компонент в формуванні національної ідентичності є обов’язковим не тільки для таких “збочень” як фашизм, не тільки для сучасної ситуації в Європі (яка характеризується спалахом неорасистської ідеології), але й для становлення європейських націй, які в підручниках з політології отримали назву “політичних”. Наприклад, дослідник переконливо доводить, що для становлення національної свідомості європейських націй (особливо це стосується таких країн як Великобританія та Франція) велику роль зіграли їх колоніальні завоювання та імпліцитна (а інколи і явна) ідеологія “білої людини”, яка виконує цивілізаційно-місіонерські функції щодо “нижчих” народів саме внаслідок свого біологічного походження.

 

“Позитивною” ж етнічною даністю в цьому проекті виступає світ слов’янства або “общерусский мир”, яке для деяких національних ідеологій виступає як загальнородове поняття. Тобто на прикладі саме Росії дуже добре ілюструється теза Балібара про єдність “мовного” та “расового” в виробництві етносу як вигаданої та тому ідеальної спільноти. В російській моделі, яка, як ми вже зазначали в попередньому розділі нав’язується сусідам по СНД як експортний варіант російської національної ідеї, мовно-культурна складова закладена в концепті “общерусского мира”, в той час як етнічно-расова складова – в концепті такого вигаданого етносу як “слов’янство”.

 

В цьому “ідентифікаційному контексті” цікавим є імперсько-колоніальний сценарій використання виключно мовно-культурної складової, яка виконує місіонерську функцію по відношенню до “інших”, тобто до іншого “расового субстрату” за ієрархією за визначенням нижчого ніж субстрат імперського Центру. Так, наприклад, у французькому культурному вжитку існує поняття “франкофони”, тобто люди, які через французьку мову прилучаються до імперської нації, але які не є французами. Аналогічна ситуація і з імперсько-колоніальним “общерусский мир”, який передбачає, що через панування російської мови в публічно-культурному просторі “нижчі” народи зможуть долучитися до культури-гегемону. Але при цьому – хоча їх статус і підвищиться – вони ніколи не зможуть зрівнятися з носіями цієї культури і завжди приречені залишатися “молодшими братами”. 

 

Наприклад, як ми вже зазначали вище, в Білорусі прийнята така модель національної ідентичності, де “русские” є родовим поняттям, а білоруси – видовим, але при цьому “росіяни” в своїй ідеологічній самопрезентації виступали тим народом-гегемоном, в якому “вид” та “рід” співпадають, що й виправдовувало міфологему “Старшого Брата”, яка панувала в ідеології починаючи з радянських часів.

 

Повертаючись до контексту формування національної ідеї в Україні можна зазначити, що успішність цієї національної ідеї приречена на те, щоб подолати цю загальнослов’янську дифузність та відокремити себе від “общерусского мира” та від російського культурного та політичного проекту. Саме тому в конструктивістському підході до формування нової української нації крім ціннісних та технологічних моделей повинні бути представлені й етнічна програма відокремлення українців від світу “східного слов’янства” та проект ідеологічного (а якщо треба й міфологічного) “обґрунтування” етнічної “іншості” українців та росіян при повному розумінні ідеологічною елітою того, що в цьому контексті “етнос” не є незмінною “расово-племінною” субстанцією, як це мало місце в міфологічних примордіалістських схемах, а, “вигаданою спільнотою”, що створюється, за Балібаром, за допомогою апаратів та політичних інститутів та яка може функціонувати лише в ситуації державного контролю над “режимом ідентичності”, на який вказував О.Білий. 

 

Резюмуючи наші зауваження щодо перспектив конструктивістської парадигми націєтворення в Україні, можна зазначити, що вона є безальтернативною для України. Перш за все тому, що історичного часу для того, щоб нація була вироблена природним чином немає. На підтвердження цієї тези можна навести приклад історика Ю.Вебера, який написав книгу “Від селян – у французи”. В цій книзі він доводить, що Велика Французька революція лише започатковувала процес створення французької нації і що знадобилося ще майже 100 років для того, щоб завершити цей процес. Але у випадку з Україною ситуація полягає в тому, що цих ста років у нас просто немає. Саме тому необхідно застосовувати ті надбання конструктивістського підходу, які обґрунтовують можливість швидкої національної трансформації.

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:

  1. Шевченко В. Концепція національних інтересів України / В. Шевченко, М. Іващенко. – К. : Слов’янський світ, 1996. – 64 с.
  2. Балибар Э. Нация как форма: история и идеология / Этьен Балибар, Иммануил Валлерстайн // Раса, нация, класс. Двусмысленные идентичности. – М.: ΛΟΓΟΣ, 2003. – С. 162-189.
  3. Попович М. Національна культура та культура нації / М. Попович. – К. : Абрис, 1991. – 221 с.
  4. Михальченко М.І. Українська національна ідея як регулятивна сила в загальнодержавному та регіональному масштабах / М. Михальченко // Регіональні версії української національної ідеї: спільне та відмінне: зб. ст. / [відп. ред. О. Майборода] / НАН України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень. – К. : Світогляд, 2005. – С. 27-54.
  5. Ермолаев А. В поисках национальной идеи (философские заметки) [Електронний ресурс] / А. Ермолаев // сайт “Диалог”, 27.01.06. – Режим доступу: http://dialogs.org.ua.
  6. Розумний М. Ідея і нація в інформаційну епоху. – Харків, “Майдан”, 2006. – С.196.
  7. Білий О. Панування реалістичного порядку / О. Білий, В.Вовк // Критика, 2007. – липень-серпень. – С. 2-3.

 

REFERENCES:

1.         Shevchenko, V. (1996). Koncepcіja nacіonal'nih іnteresіv Ukraїni / V. Shevchenko, M. Іvashhenko. K. : Slov’jans'kij svіt. – 64 s.

2.         Balibar, Je. (2003). Nacija kak forma: istorija i ideologija / Jet'en Balibar, Immanuil Vallerstajn // Rasa, nacija, klass. Dvusmyslennye identichnosti. M.: ΛΟΓΟΣ. – S. 162-189.

3.         Popovich, M. (1991). Nacіonal'na kul'tura ta kul'tura nacії. K. : Abris. – 221 s.

4.         Mihal'chenko, M.І. (2005). Ukraїns'ka nacіonal'na іdeja jak reguljativna sila v zagal'noderzhavnomu ta regіonal'nomu masshtabah / M. Mihal'chenko // Regіonal'nі versії ukraїns'koї nacіonal'noї іdeї: spіl'ne ta vіdmіnne: zb. st. / [vіdp. red. O. Majboroda] / NAN Ukraїni; Іnstitut polіtichnih і etnonacіonal'nih doslіdzhen'.  K. : Svіtogljad. – S. 27-54.

5.         Ermolaev, A. (2006). V poiskah nacional'noj idei (filosofskie zametki). “Dialog”, 27.01.06. – Available at: http://dialogs.org.ua

6.         Rozumnij, M. (2006). Іdeja і nacіja v іnformacіjnu epohu. Harkіv, “Majdan”. – S.196.

7.         Bіlij, O. (2007). Panuvannja realіstichnogo porjadku / O. Bіlij, V.Vovk // Kritika. – lipen'-serpen', S. 2-3.

 



Обновлен 09 апр 2017. Создан 09 мар 2017