Nauki Społeczno-Humanistyczne Соціально-Гуманітарні Науки Social and Human Sciences

 

Polishchuk, Ihor, 2017. UKRAINIAN - NATION THAT ADVOCATE INDEPENDENCE AND EUROPEAN CHOICE. Social and Human Sciences. Polish-Ukrainian scientific journal, 01 (13).




 

УКРАЇНЦІ – НАЦІЯ, ЩО ОБСТОЮЄ  НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ТА ЄВРОПЕЙСЬКИЙ   ВИБІР

 

УДК 323.21 (477)                                                                     

 

Поліщук, Ігор,

доктор політичних наук, професор,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого (Україна, Харків),

кафедра соціології та політології,

професор,

i_polischuk@ukr.net

 

АНОТАЦІЯ

У статті розкривається ментальна природність європейського вибору української нації, незважаючи на важку історичну спадщину, яка відірвала на тривалий час українців від європейської родини народів. Відштовхуючись від останніх подій в політичній історії України, автор описує історичні нашарування у ментальності української нації. Європейський вибір України інтерпретується через призму традиційних вад національної ментальності українського народу. Робиться висновок, що європейський вибір, який сьогодні робить керівництво та народ України може претендувати на новітню національну ідею. Робиться висновок, що обраний Україною шлях європейської інтеграції, відповідає засадничим рисам національної ментальності українців. Протягом своєї історії українська нація створювала власні державні утворення, які були цілком європейськими за духом і принципами функціонування та самоорганізації. Разом з тим, тривала відсутність власної суверенної державності та колоніальна підлеглість іноземним державам спричинили виникнення у національній ментальності українців значних негативних нашарувань, які доведеться долати протягом великого історичного проміжку. Це ускладнює та уповільнює наш рух у Європейський Союз, проте ні в якому разі не спростовує стратегічну мету європейської інтеграції України. Наша інтеграція у Європу виступає натепер як дієвий інструмент модернізації власної національної державності у ХХІ столітті.

Ключові слова: європейський вибір, українська ментальність, національна ідея, політико-ментальний прорив.

 

 

UKRAINIAN - NATION THAT ADVOCATE  INDEPENDENCE AND EUROPEAN CHOICE

 

Polishchuk, Ihor,

Doctor of Political Sciences, Professor,

Yaroslav the Wise National Law University (Ukraine, Kharkiv),

Department of Sociology and Political Science,

Professor,                                                                                                             

i_polischuk@ukr.net

 

SUMMARY

The article reveals the mental naturalness European choice of the Ukrainian nation, despite the heavy historical heritage, which tore a long time Ukrainian European family of nations. Based on recent developments in the political history of Ukraine, the author describes the historical layers in the minds of the Ukrainian nation. The European choice of Ukraine is interpreted through the prism of traditional vices national mentality of the Ukrainian people. The conclusion is that the European option, which now makes the leadership and people of Ukraine can claim the recent national idea. It is concluded that the path chosen by Ukraine's European integration meets fundamental features of Ukrainian national mentality. Throughout its history, the Ukrainian nation has created its own governmental entities that were quite European in spirit and principles of functioning and self-organization. However, the prolonged absence of their own sovereign state and colonial subordination to foreign countries led to the emergence of Ukrainian national mentality significant negative accretions that have overcome over a large historical gap. This complicates and slows our movement in the European Union, but in any case does not refute the strategic goal of European integration of Ukraine. Our integration into Europe at present serves as an effective tool for upgrading their own national state in the twentieth century.

Keywords: European choice, Ukrainian mentality, national idea, political and mental breakthrough.

 

Актуальність. Європейський вибір українського народу останнім часом нерозривно поєднується з його боротьбою проти російської експансії, за реальну державну незалежність. Агресія Росії на Сході України актуалізувала пласт призабутих проблем ментальних трансформацій українців у бік ствердження національної самосвідомості та європейської ідентифікації. Без перебільшення можна констатувати, що розгляд ментального ресурсу як однієї з головних детермінант реальної «європєїзації» України належить до нових напрямків розвитку вітчизняної політичної науки. Адже галузь політико-правової психології тривалий час знаходилася на периферії розвитку нашої політології та юридичної науки.

 

Слід наголосити на тому, що саме ментальний ресурс глобальних трансформацій належить до числа головних її факторів, це своєрідна вирішальна «больова крапка», без врахування якої будь-які реальні соціальні зміни виглядають просто неможливими. Для світового суспільства ментальне долучення великої країни у центрі Європи - України – до євроатлантичної цивілізації означатиме незаперечну геополітичну перемогу, яка матиме визначальне значення для розвитку сучасного світоустрою.

 

Мета статті  полягає в тому, щоб показати ментальну природність європейського вибору української нації, незважаючи на важку історичну спадщину, яка відірвала на тривалий час українців від європейської родини народів та спричинила істотні нашарування у національній ментальності.

 

Розробленість проблеми у науковій літературі. Узагальнюючи огляд наукової літератури з проблеми української ментальності, можна констатувати, що до теперішнього часу сформувалися три базових парадигми розгляду згаданої проблеми.

 

Перша парадигма має історіософське забарвлення та вивчає українську ментальність як певну універсалію, що має в цілому, постійні ознаки, котрі детермінують увесь розвиток української історії. Такий підхід до проблеми зустрічаємо у наведених роботах В. Бебика, В. Кизими, Н. Корнієнко, О. Кульчицького, С. Тарана, О. Рудакевича та ін.

 

Окрема група вчених, серед яких історики та соціоники, розглядає українську ментальність як в принципі однорідну категорію, що змінюється у часі. В рамках цієї парадигми науковці виділяють історичні типи української ментальності. Уперше такий підхід до вивчення проблеми запропонував фахівець-представник української діаспори М. Шлемкевич. Певне продовження даної концепції спостерігаємо у працях Л. Овчарова та В. Тертички.

 

І нарешті, у межах третьої, власне політологічної, парадигми дослідники концентрують увагу на суттєвих регіональних розбіжностях у менталітеті етнічних українців та інших мешканців сучасної України. Цього погляду на проблему дотримуються Є. Бистрицький, О. Фільц, С. Макеєв, С. Оксамитна, В. Потульницький, канадські фахівці Б. Цимбалістий, М. Шаповал та ін.

 

Виклад основних положень. Протягом останніх років Україна – велика східноєвропейська країна тричі опинялася в центрі уваги світової політики. Це було у 2004, 2013 і 2014 роках. «Помаранчева революція» (2004), «Революція гідності» (2013-2014), анексія Росією українського Криму і введення російсько-терористичних військ в окремі райони Луганської та Донецької областей України під вивіскою квазідержав «Донецької народної республіки» і «Луганської народної республіки» (2014 року) помітно вплинули на порядок дня світової політики.

 

Вперше світова система, яка сформувалася після Другої світової війни, була порушена Росією - одним з провідних гравців післявоєнного світового укладу. Повоєнний світ зіткнувся з новими безпрецедентними викликами. Країна, яка становить за розмірами території 1/8 суші та має другий у світі ядерний арсенал, порушила принцип територіальної цілісності і ввела свої війська в сусідню незалежну державу. При цьому Росія, прикривала своє вторгнення гаслом захисту «співвітчизників» - громадян України, які «говорять російською мовою».

 

Більш того, був проголошений проект нової квазідержави - «Новоросії», яка повинна була включити 9 областей Південної та Східної України. Держава Україна опинилася у смертельній небезпеці. Сьогодні вже можна з великою мірою впевненості стверджувати, що найбільша загроза минула і Україна, як птах Фенікс, відроджується з попелу. «Новоросія» не відбулася і не могла відбутися, цей проект залишився вигадкою московських політтехнологів. Правда, сьогодні Україна втратила понад 10 тисяч своїх громадян, 15 відсотків території і 25 відсотків національної економіки, але вона зберегла себе як незалежна держава! Це найголовніше в цій історії. Для того, щоб зрозуміти загострення пристрастей потрібно згадати історію України.

 

Українці - це 42-мільйонна європейська нація, яка змушена продовжувати боротьбу за державну незалежність від Росії в ХХI столітті. Українці як нація мають непросту долю. Вони створили одну з найбільш великих держав свого часу Київську Русь в IX столітті, але не змогли зберегти свій національний суверенітет. Протягом тисячолітньої історії українці постійно боролися за свою державну незалежність. Вони створювали свої історичні держави Козацьку республіку (XVII cт.), Українську народну республіку (XXст.), але ці державні утворення зазнали поразки. Сучасна Україна як держава виникла у 1991 році в результаті розпаду Радянського Союзу. Навіть після цього Україна продовжувала знаходиться у сфері впливу Росії.

 

Нова Росія намагалася втримати колишні союзні республіки у швидко створеній Співдружності незалежних держав. Україна отримала самостійність формально, але продовжувала бути сателітом Росії через фактичну енергетичну залежність. У 2004 році така ситуація змінилася, адже в ході президентських виборів були виявлені масові фальсифікації голосування і відбулася Помаранчева революція. Це був масовий виступ українських громадян проти спотворення їхнього волевиявлення, на підтримку Віктора Ющенка - першого прозахідного кандидата в Президенти України.

 

Народний протест призвів до того, що після довгих напружених переговорів було прийнято рішення про переголосування другого туру виборів. У підсумку переміг не проросійський кандидат Віктор Янукович, а його візаві Віктор Ющенко, який проголосив програму культурних і економічних реформ. Але проголосити реформи ще не означає їх здійснити!

 

Президент В.Ющенко не виправдав покладених на нього надій. В результаті його правління сьогодні трактують як час втрачених можливостей. Замість злагодженої і дружньої роботи на благо України В.Ющенко вступив в затяжний конфлікт з Прем'єр-міністром України Ю.Тимошенко, побоюючись, що вона випередить його в народній популярності. У цьому конфлікті між двома політиками переміг третій. Невдаха президентської кампанії 2004 року В.Янукович переміг на виборах 2010 року.

 

Багато оглядачів розцінили прихід до влади В.Януковича як латентну геополітичну перемогу Росії. Багато в чому це так і було. У Харкові - другому за величиною місті України, В.Янукович підписав з Президентом Росії В.Путіним договір, за яким російський флот на 40 років отримав право перебування в українському місті Севастополі. Міністром оборони України став громадянин Росії. В українських школах відновили вивчення історії в проросійському дусі і т.д. При цьому В.Янукович заявив, що Україна підпише договір про Асоціацію з Європейським Союзом. Робота над договором тривала до 2013 року.

 

Але В.Янукович заявив про припинення європейської інтеграції України після переговорів з В.Путіним наприкінці 2013 року. Це викликало протест українських студентів, які зібралися на Євромайдан. На початку 2014 року ця акція переросла в «Революцію гідності». В.Янукович був змушений втекти до Росії. В Україні проєвропейські політики прийшли до влади. Латентний цивілізаційний розкол між європейською Україною та азіатської Росією оформився легально.

 

Коріння цього цивілізаційного розколу йдуть у середні віки. Парадокс історії полягає в тому, що головною загрозою незалежності України є держава, яка була заснована представниками української династії князів-норманів Рюриковичів. Йдеться про Росію. Справа в тому, що український князь Юрій Долгорукий заснував її столицю Москву. У середні століття північні землі Київської Русі були анексовані татаро-монгольської Золотою Ордою. В результаті Московія (пізніше Росія) виникла на авторитарно-імперської традиції Золотої Орди.

 

Західні землі Київської Русі зберегли автономію від Золотої Орди і зміцнили демократичні традиції завдяки князям Роману Великому і Данилу Галицькому. Галицько-Волинське князівство стало колискою сучасної демократичної України.

 

Сьогодні Україна повторює місію Галицько-Волинського князівства і своєю боротьбою за державну незалежність захищає європейську цивілізацію від російської загрози. Звичайно, український опір був би неможливим без підтримки всього цивілізованого світу, особливо його англосаксонського крила, яке найактивніше підтримує прагнення українського народу до свободи і процвітання.

 

Щодо європейської ідентифікації української нації дискусії точаться не перший рік. Чи можна вважати Україну не тільки за географічним положенням, а й за національною культурою, ціннісною підоймою національної ментальності, - Європою? Якщо так, то чому Україна тривалий час знаходилася у складі євразійських імперій: Російської, а потім Радянської? Якщо ні, то звідки виник Євромайдан, в ході якого громадяни віддавали своє життя за утвердження європейського вибору України? Напевно, українську націю можна вважати частиною родини європейських народів, яку в насильницький, військовий спосіб більш потужні та консолідовані російські колонізатори  на чолі з традиційною для них авторитарною владою відірвали від Європи та змусили жити за своїми правилами напівдиктаторського режиму. 

 

Початок цього процесу поклала  сумно відома Переяславська угода 1654 року гетьмана Богдана Хмельницького та московського самодержця  (оригінал цього документу показово зник). Відтоді на 337 років, до 1991 року значна частина України, включно з нашою столицею Києвом, опинилася під впливом фактично азійського деспотичного режиму, який абсолютистська російська монархія успадкувала від своєї предтечі – Золотої Орди.

 

Важливо підкреслити, що український народ протягом всієї своєї історії боровся за свою незалежну державу, яка б могла забезпечити ментальне повернення у Європу. Пригадаємо народників ХІХ ст., УНР та ЗУНР, масовий спротив українців Сталіну, який викликав голодомор 33 р.; дисидентський рух 60-х, Народний Рух України, який і послужив вирішальним поштовхом для новітнього унезалежнення України. Це свідчить про волелюбність як абсолютну цінність української ментальності Усі історичні держави українства мали народоправчі інституції (віче у Київській Русі, рада в Козацькій Республіці, Центральна рада в УНР, Верховна Рада в теперішній Україні), що свідчить про безумовну демократичність політичної культури українського народу.

 

В усіх державотворчих актах українських історичних держав ніколи не закріплялися норми, які б дискримінували будь-які національні групи, які мають неукраїнське походження. Це свідчить про толерантність українців до представників інших народів. В усіх історичних державах українства була відсутня монопольна, диктаторська влада, що вказує на схильність українців до політичного плюралізму та розподілу влади між різними гілками.

 

Певні основи теорії та практики побудови правової держави можна знайти ще в Конституції Пилипа Орлика 1710 року – першої в світі демократичної конституції (виборність влади, принцип розподілу влади між різними її гілками, рівноправність громадян та соціальні гарантії вдовам та сиротам тощо).

 

Все це наочним чином перегукується з системою цінностей об’єднаної Європи. Преамбула Договору про ЄС називає в якості цінностей ЄС свободу, демократію, рівність, правова держава. Ст. 2  даного документу до цінностей ЄС відносить наступні загальні категорії: людську гідність, свободу, демократію, рівність, правову державу, права людини, в тому числі права меншин (національних, релігійних та ін.), плюралізм, недискримінацію, толерантність, правосуддя, солідарність, рівність прав чоловіків і жінок. Новітня Українська держава робить все можливе, щоб повернути українців у європейський дім, але на цьому шляху слід подолати рудименти радянщини.

 

К.Дойч досліджує й уточнює умови успішного розвитку інтеграційних процесів. Головними серед них є: 1) взаємна сумісність норм політичної поведінки; 2) більш високе, порівняно з сусідніми територіями, економічне зростання; 3) розширення політичних та економічних еліт; 4) різноманітність і масштабність потоку взаємної інформації; 5) передбачуваність поведінки всіх учасників.

 

На думку К.Дойча, цілі й умови інтеграції значною мірою визначають характер цього процесу і засоби його забезпечення. Ці засоби він поділяє на чотири групи: а) виробництво цінностей; б) розподіл цінностей; в) утримування силою; г) ідентифікація [1, с 141]. У цьому зв’язку необхідно наголосити на тому, що для здійснення європейської інтеграції Україні треба зробити ще велику роботу з ціннісної адаптації, яка зумовлена колоніально-авторитарною спадщиною, що виступає тягарем на європейському шляху.

 

Європейський вибір, який зробили українці у 2013 році, можна трактувати як  певний політко-ментальний прорив українського народу з огляду на традиційні колоніальні вади національної політичної культури: аетатизм, егоцентризм, маргінальність, провінційність тощо.

 

Серед факторів, що визначають негативне сприйняття українством влади на макрорівні (тобто політичної влади) слід назвати довготривале перебування у колоніальному становищі. Виявляючи власну неспроможність до суверенного державотворення, українська спільнота закономірно опинялася у залежності від більш згуртованих та потужних сусідів. На жаль, доводиться констатувати, що протягом усієї своєї історії розшматований український народ змушений був більше підкорятися іноземцям, аніж будувати власну державу. Тому для більшості поколінь українців державна влада сприймалася як щось чужинське, інорідне. Держава нерідко уособлювалася з національним та соціальним примусом. Звідси від генерації до генерації транслювався негативний стереотип у ставленні до державних справ взагалі.

 

Аетатистські настанови політичної ментальності українства, що виникають на підставі природної негації колоніальної влади, отримують усталення через відоме психічне явище перенесення, коли свідомий (чи підсвідомий) протест проти влади поневолювачів трансформується у перманентне відчуження українців від політичної влади загалом.

 

Геополітична межовість України обумовлює виникнення у її мешканців маргінального типу ментальності. Знаходячись на перехресті інтересів сусідів, роз’єднане українство постійно потрапляло у маргінальні ситуації, коли воно ніби і є, і ніби його немає. Проблема самоідентифікації в усіх аспектах (духовному, територіальному, етнічному, мовному, культурному, державному) завжди мала велику актуальність в українській історії.

 

Напевно саме тому розуміння національної ідеї пов’язувалося насамперед з гаслом “незалежності від”, коли національна незалежність ототожнюється зі свободою від чергових загарбників, у той час як наступний момент - “незалежність для” ірраціональним менталітетом українців ігнорувався. На думку В. Кизими, українська ідея у традиційній інтерпретації є “ідея не творчості, а ідея свободи, яка досить часто розумієтся як стихія вольності і руйнування”  [2, с.120]. Віками поневолений український загал, маючи стійкі анархійні настанови, виробляє прагнення до національної свободи, але дуже рідко спромагається усвідомити аксіоматичну тезу: “без власної незалежної держави національна свобода просто неможлива”.

 

Суверенна національна держава є базовим засобом і гарантом самореалізації будь-якої нації. Більше того, існує думка, що за великим рахунком незалежна державність виступає головним показником існування самої нації (у політичному сенсі трактування останньої категорії). В українському випадку сплюндрована національна свідомість врешті-решт унеможливлює розуміння необхідності створення власної держави.

 

С.Таран, аналізуючи нестійкість етатистських настанов, маргінальність українського менталітету, пропонує власну версію пояснення: ”За давньою легендою українську державу заснували анти. Слово “анти” означає “край”, “межа”. І, може, вже з тих часів, легенд аж до Київської Русі, а від Київської Русі до сьогоднішніх днів українську державу легко було поламати на шматки. Вона була крихкою, дірчатою. Крізь дірки, легко проникали чужі впливи. Крихким було і усвідомлення українців потреби мати свою державу” [ 3, с. 61-62]. Зважаючи на існування герменевтичної методології, гадаю, що версія С.Тарана не позбавлена наукової вартості, адже Антська держава визнається найвидатнішими вченими, серед яких М.С. Грушевський, у якості першого українського державного утворення.

 

Продовжуючи тему маргінальності українського менталітету, слід зазначити, що виникаюча у XI ст. назва “Україна” трактується багатьма дослідниками у сенсі “біля краю”, тобто “на межі”. Це знов підкреслює глибинно-ментальну вкоріненість української маргінальності. (Тут треба навести й альтернативну інтерпретацію назви “Україна” у сенсі “країна”. Навколо цих двох трактувань відбувається не стільки наукова дискусія, скільки, як на мене, ідеологічне протистояння державницького та антидержавницького таборів ).

 

З приводу маргінального стрижня традиційного менталітету українців варто звернути увагу на цікаву історіософську концепцію В.Кизими. На думку відомого науковця, порівняльний аналіз особливостей історичного процесу в Україні та в країнах Заходу окреслює висновок про те, що українська спільнота завжди належала до типу некласичних суспільств. “Їх особливість у тому, що існуючи протягом досить довгого  історичного відрізку як певні цілісності з відповідними ознаками, вони весь час перебувають не стільки у динамічному, скільки у нестійкому становищі, постійно маневруючи і утримуючись на межі ризику.

 

Наша країна не була, як правило, ні центром, ні периферією, вона майже постійно знаходилась між різними державно-політичними полюсами, на лінії їх протистояння, в центрі їх боротьби, включаючись до складу то однієї, то іншої державної структури.

 

Україна ніколи не була еталоном феодалізму, як ...  Франція, вона не була класичним зразком капіталізму, як Англія, і вона не репрезентує класичний індустріалізм, як сучасні Сполучені Штати і Японія. Вона не була і не є класичною щодо певних форм державності, державного управління, освіти, матеріального виробництва тощо. У політиці маргінальний стан України виявився в наявності різних інтересів, устремлінь і ідеологій в структурі влади, в основі яких були орієнтації на різних сусідів України” [2,с. 117 - 119].

 

І дійсно, постійна наявність різноспрямованих, по суті протилежних, геополітичних орієнтацій у галицької та наддніпрянської гілок українства якнайкраще доводить загальний маргінальний характер української політичної ментальності. Оцінюючи проросійську орієнтацію наддніпрянців та прозахідну орієнтацію галичан, слід вказати на парадоксальний момент: протилежна спрямованість сподівань різних частин українства найяскравіше виявляє спільну українську маргінальність.

 

З цього випливає, що європейський вибір, який сьогодні робить керівництво та народ України може претендувати на новітню об’єднувальну національну ідею, яка здатна забезпечити модернізацію основ політичної ментальності українців та визначити наше повернення на європейський шлях розвитку.

 

Важливо підкреслити, що європейська інтеграція України виступає натепер як дієвий інструмент реалізації стратегічних цілей і завдань нашого національного соціально-економічного, громадсько-політичного та культурного розвитку.

 

На сьогодні Україна уклала угоду про асоційоване членство в Європейському Союзі. Наша держава пішла шляхом участі в одночасному розвитку багатьох організацій, які представляють європейську інтеграцію через співпрацю різних європейських організацій (ЦЄІ, Ради Європи, ОБСЄ) та ін. Модель часткового членства орієнтована на участь асоційованих з ЄС держав у певних заходах Співтовариства, які переважно належать до сфери діяльності міжнародних організацій. Наприклад, можливість приєднатися до «спільних акцій» у межах Спільної зовнішньої політики та політики безпеки. Ці моделі передбачають аспекти співробітництва з країнами-кандидатами з можливістю їхнього вступу у стратегічній перспективі.

 

Висновок. Таким чином, слід підкреслити, що обраний Україною шлях європейської інтеграції, відповідає засадничим рисам національної ментальності українців. Протягом своєї історії українська нація створювала власні державні утворення, які були цілком європейськими за духом і принципами функціонування та самоорганізації. Разом з тим, тривала відсутність власної суверенної державності та колоніальна підлеглість іноземним державам спричинили виникнення у національній ментальності українців значних негативних нашарувань, які доведеться долати протягом великого історичного проміжку. Це ускладнює та уповільнює наш рух у Європейський Союз, проте ні в якому разі не спростовує стратегічну мету європейської інтеграції України. Наша інтеграція у Європу виступає натепер як дієвий інструмент модернізації власної національної державності у ХХІ столітті.

 

 

CПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:

  1. Копійка В.В., Європейський Союз: заснування і етапи становлення / В.В.Копійка, Т.І. Шинкаренко. - К.: Видавничний Дім "Ін Юре", 2001. - 448 с.
  2. Кизима В. «Незалежність від» чи «незалежність для» / Василь Кизима //Віче.-1993. - № 9. - С. 114-126.
  3. Таран С. Довгий ранок української державності / Сергій Таран // Розбудова держави. - 1992. - № 1. - С.61-64.

 

REFERENCES:

  1. Kopiyka, V.V. (2001). European Union: founding and formation stages / V.V.Kopiyka, T.I.Shynkarenko - K .: Print House "In Jure". - 448 p.
  2. Kyzyma, V. (1993). "Independence from" or "to independence". Viche, № 9, p.114-126.
  3. Taran, S. (1992). Long morning of Ukrainian statehood. Rozbudova derzhavy, № 1, S. 61-64.

 

 

 

 



Обновлен 09 апр 2017. Создан 09 мар 2017