Nauki Społeczno-Humanistyczne Соціально-Гуманітарні Науки Social and Human Sciences

 

Makarchuk, Olena, 2017. THE PARTY PRESS OF THE RURP AS A MIRROR OF THE OPPOSITION RADICAL IDEAS AND CLERICALISM IN EASTERN GALICIA (THE END OF THE XIX - BEGINNING OF THE XX CENTURY). Social and Human Sciences. Polish-Ukrainian scientific journal, 01 (13).




 

ПАРТІЙНА ПРЕСА РУРП ЯК ДЗЕРКАЛО ПРОТИСТОЯННЯ РАДИКАЛЬНИХ ІДЕЙ ТА КЛЕРИКАЛІЗМУ В СХІДНІЙ ГАЛИЧИНІ (КІН. ХІХ – ПОЧ. ХХ СТ.)

 

УДК 94: 351 (47783/86) “18/19”

 

Макарчук, Олена,

кандидат історичних наук, доцент,

Національний університет «Львівська політехніка» (Україна, Львів),

olena.makarchuk@gmail.com

 

АНОТАЦІЯ

На основі опрацювання та аналізу масиву партійної преси розглянуто контраверсійні взаємовідносини Української греко-католицької церкви і новоствореної (у 1890 р.) Русько-Української радикальної партії. Партійні активісти РУРП та релігійні діячі УГКЦ  діяли на одному електоральному полі, борючись за підтримку українського населення та впливи на нього. Особливо гострим це протистояння ставало там, де релігія та політика неминуче перетинаються, – у виборчому процесі. В  Австро-Угорщині Церква офіційно була відділена від держави, але український сегмент населення Східної Галичини майже суцільно складався з вірних УГКЦ. Служителі культу, відчуваючи політичну конкуренцію зі сторони світських політиків, звинувачували їх у атеїзмі, віротерпимості – на шкоду національним інтересам, відході від національних цінностей українського народу. У свою чергу, ідеологи РУРП намагалися дати відсіч критикам і водночас знайти порозуміння з поміркованими представниками кліру. Усе це знаходило своє відображення на сторінках пресових органів РУРП.

Ключові слова: українська журналістика кін. ХІХ ст., радикальна преса, Русько-Українська радикальна партія, релігійні питання на сторінках світської преси.

 

 

THE PARTY PRESS OF THE RURP AS A MIRROR OF THE OPPOSITION RADICAL IDEAS AND CLERICALISM IN EASTERN GALICIA (THE END OF THE XIX - BEGINNING OF THE XX CENTURY)

 

Makarchuk, Olena,

Candidate of Historical Sciences, Associate Professor,

National University “Lviv Politechnics” (Ukraine, Lviv),

olena.makarchuk@gmail.com

 

SUMMARY

The relationships between Ukrainian Greek Catholic Church and the newly formed (1890) Ruthenian-Ukrainian Radical Party are reviewed on the base of processing and analysis of the party press. RURP party activists and religious leaders of the UGCC were acting on the same electoral field, fighting for the support of the Ukrainians and for the impact on them. The opposition was getting particularly acute in the place where religion and politics inevitably intersected - in the electoral process. The church in Austria-Hungary was officially separated from the state, but the Ukrainian segment of the population of Eastern Galicia almost entirely composed of UGCC. Feeling the political competition with the part of secular politicians, priests accused them of atheism, tolerance - which contradicted national interests, withdrawal from the national values ​​of the Ukrainian people. In turn, the RURP ideologues tried to resist critics and communicate with the moderate representatives of the clergy. All these was reflected on the pages of the RURP press.

Key words: Ukrainian journalism of the XIX century, radical press, Ruthenian-Ukrainian Radical Party, the question of religion on the pages of secular press.

 

 

Постановка проблеми у загальному вигляді. Історичний досвід доводить, що релігія завжди здійснювала сильний вплив на політику і сама відчувала на собі  істотний вплив політики. Історія і сучасна епоха надають величезний матеріал, що свідчить про наявність різноманітних форм взаємодії релігії і політики. Протягом усього періоду існування людства, починаючи з релігійної реформи Ехнатона, відмічаємо прагнення релігійних груп втручатися в рішення політичних і соціальних питань, що стоять на порядку денному. Разом з тим завжди існувала тенденція використання можливостей релігії та її служителів в політиці.

 

Релігія часто використовувалася політиками як засіб збереження влади. З двох типів засобів збереження влади – фізичний примус, насильство або загроза насильством і маніпулювання свідомістю людей – велику роль відігравав другий фактор. І тут, поряд з численними світськими концепціями, покликаними орієнтувати свідомість людей на підтримку того чи іншого політичного режиму, важливе значення має релігія, яка протягом століть пропагувала думку, що не атеїстична і не єретична світська влада – від Бога.

 

Натомість протестні партії і рухи в такому конформізмі релігійних діячів вбачали загрозу власним революційним чи радикально-еволюційним намаганням. З усіх міркувань цікаво прослідкувати це протистояння на теренах Західної України кін. ХІХ ст., оскільки відбувалося воно в умовах конституційної монархії з її відносно ліберальними порядками.

 

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питанням зародження і діяльності Русько-Української радикальної партії та її часописам присвячені історико-бібліографічне дослідження М. Романюка та М. Галушко [11], роботи Л В Сніцарчук [12], Л. Филипович [20] та інших вітчизняних дослідників. Є потужний пласт наукової літератури, що розглядає еволюцію УГКЦ в умовах Австро-Угорської конституційної монархії. Разом з тим, питання взаємовідносин греко-католицької церкви з проукраїнськими неклерикальними політичними силами наприкінці ХІХ ст. потребують свого додаткового вивчення.

 

Мета дослідження. Питання взаємовідносин політичних сил і церкви у кінці ХІХ – поч. ХХ ст. становить не тільки науковий а й практичний інтерес. Сила релігії в політичному житті суспільства полягає у тому, що її авторитети здійснюють постійний, щоденний вплив на суспільну свідомість вірян, а відтак здатні формувати їх ставлення до світської влади, зовнішньої та внутрішньої політики держави тощо. Історія протистояння та пошук основ порозуміння між першою проукраїнською політичною силою на західноукраїнських землях – РУРП і церквою можуть дати позитивний досвід для сучасних політичних партій та рухів.

 

Виклад основного матеріалу. Політична ідеологія, що надихається релігійними вченнями, називається клерикальною, або клерикалізмом (від латинського clericalis – церковний). Відповідно, політичні партії, які відстоюють подібні погляди, називаються клерикальними. Партії, що ставлять за мету усунення впливу Церкви на політику загалом  і повсякденну діяльність світської держави, називаються антиклерикальними.

 

До антиклерикальних партій можна віднести утворену у 1890 р. Русько-Українську радикальну партію. Теоретичним натхненником цієї політичної сили став відомий наддніпрянський емігрант Михайло Драгоманов. М. Драгоманов «гостро виступав проти панівного й, на його думку, негативного впливу духовенства на українське життя. (На Східній Україні, де духовенство великою мірою русифікувалося, його вплив на український рух був мінімальним). Цього переконаного соціаліста обурював повторюваний багатьма галицькими священиками під час проповідей аргумент, нібито убогість селян була передусім наслідком їхнього пияцтва й лінощів….» [13, с. 283].

 

М.Драгоманова дратувало бажання деяких політичних сил Галичини оголосити унію єдиною національною релігією, а уніатську церкву – «національною малоруською святошею». Для науковця уніатський клерикалізм означав галичанський сепаратизм від України, від загалу українців. М. Драгоманов дорікав галичанам, клерикальним народовцям тим, що вони замість «роботи серед народу навколо реальних, світських інтересів і світської освіти (...) самі поринули з головою в клерикальну агітацію різних спрямувань. Ця агітація тим більше шкідлива для народних інтересів і тим більше дивна з боку бодай трохи освічених людей» [20].

 

Послідовниками поглядів М.Драгоманова на релігію у суспільному житті Галичини стали Іван Франко і Михайло Павлик які очолили інтелектуальне та ідеологічне повстання, до якого закликав їхній наставник. У 1890 р. ці «ветерани» політичного руху Галичини, підтримувані радикальними колами молодої галицької опозиції, створили першу українську «модерну» політичну партію (що на десятиліття випередила східноукраїнську РУП) ‑ Русько-Українську радикальну партію. Ця політична сила стала антагоністом до двох тодішніх галицько-українських течій (клерикального спрямування) – москвофільської та народовецької. На сторінках партійних часописів – журналу «Народ», газет «Хлібороб», «Радикал» і «Громадський Голос», близькому до РУРПу часописі «Житє і слово» радикали виразно виступали проти кліру, намагаючись усунути священицький стан від провідної ролі в духовному житті суспільства.

 

Зауважимо, що видавці радикальних часописів розуміли силу друкованого слова (і,можливо,навіть дещо переоцінювали її) для агітації і пропаганди радикальних ідей серед мас. «Ідуть між нарід Радикали і Громадські Голоси. Ідуть брошури що оповідають о жестокостях панів і здирствах попів, ‑ писали автори газети «Радикал», ‑ Хлопи радикалів і одних лиш радикалів слухають і читають» [9]. Програма РУРП, опублікована на сторінках першого партійного часопису «Народ», визначала в своїй «Програмі  максимальній» що: «В справах культурних стоїмо на ґрунті позитивної науки, за раціоналізмом в справах віри і реалізмом в штуці (мистецтві. – О.М.), і домагаємося, щоби всі здобутки культури і науки сталися власностю всего народу» [6].

 

При цьому драгоманівці (Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький та ін.) відхилили попередній ліберальний постулат «повної свободи сумління» (тобто віросповідання) і прийняли неясний раціоналістичний імператив Павлика, «цього завзятого «безбожника», котрий, як іронізував згодом В’ячеслав Будзиновський, «завсіди радив нам пропагувати штунду» (тобто протестантизм) [21].

 

Положення про «раціоналізм в справах віри» викликало невдоволення тих наддніпрянських українців, які слідкували за політичним життям галичан. Володимир Антонович (український історик, етнограф, археолог) «передав І.Франку принципові закиди: «пощо ви поставили в програмі раціоналізм, а не толерацію ?». У відповідь І.Франко «відповів, що ставити в програмі толерацію для нас значило би згори зложити оружжя перед єзуїтським католицизмом» [3, c. 281].

 

Частина так званих «молодих радикалів» (Юліан Бачинський, В’ячеслав Будзиновський, Микола Ганкевич, Олександр Колесса та ін.) виступила з критикою прийнятої програми. Вони виклали на сторінках «Народу» свої «Матеріали до ревізії програми РУРП» де щодо релігійного питання ставилася вимога: «неограниченої» свобода віри і пропонувалося, щоб держава втручалася «в справи віри лиш о стілько, що гарантує кожній одиниці свободу віросповідну» [7].

 

Необхідно зазначити, що у наступних редакціях програми її релігійні положення зазнали змін. На IVз’їзді  РУРП (1895 р.) у вступній частині прийнятої програми вказувалося, що «жадаємо повної свободи переконань релігійних і повної свободи критики і популяризації науки». Підрозділ «В справах культурних» нової редакції партійної програми ставив вимогу «як найширшого здемократизовання заряду справами церковними; віддання права презентовання всіх пребенд (право на дохід з церковної посади. – О.М.) і властей церковних і адміністрації маєтку церковного в руки громад віросповідних» [8].

 

Одним з найактуальніших питань цього часу для української громади було питання власного представництва у виборних органах австрійської та крайової галицької влади.

На сторінках радикальних видань активно висвітлювалися питання виборчої боротьби до Галицького Сейму  і Австрійського Парламенту.

 

 Вплив церкви на народ був настільки відчутним, що в період передвиборчої кампанії 1897 р. слово священиків було чи не вирішальним при голосуванні за того чи іншого кандидата. На сторінках газети народовецького напряму «Руслан» архієпископи УГКЦ зверталися до українського населення з порадами, кого обирати до сейму: «Кождий совісний виборець мусить добре тямити про потреби суспільности, про недоладности, які вона терпить, о небезпечностях, що над нею нависла. Не вибирайте нікого, хто би віру бажав прогнати з житя публічного і зробити рабом, невільником держави» [11, c. 631].

 

За результатами «соймових виборів» «Громадський Голос» опублікував критичну замітку про втручання священиків у виборчий процес проти радикалів. «Допись з рудецкого повіту» змальовує картину протистояння кандидата до Галицького Сейму представника радикалів Т. Дяківа з «релігійною» клікою повіту. Ворогами «хлопського кандидата» стали о. М.Заяць і декан о. М.Матковський. Обидва ксьондзи «бунтували всіх священників повіту против Дякова», розвинули проти нього «скажену агитацію», характеризували Т.Дяківа як радикала, що є синонімом злодія («роздає патенти, бунтує проти попів, відбирає їм ґрунти, ворог церкви» [1, с.19].

 

У відповідь автори замітки узялись викривати моральний образ «критиків» кандидата М. Дяківа. Зокрема, розказали про кричущий випадок, коли одного з них, о. Михайла Зайця його сусід, хлоп І. Щ. зловив на ««горячім» зі своєю жінкою в своїй стайні і хотів ксьондза убити. Ксьондз, щоби уратувати житє, обіцяв хлопові 100 зр. (злотих римських. – О.М.) і зобов’язав ся до єго жінки більше не ходити (…) але (…) залицятися не перестав (сотки також не заплатив) [1, с. 19]. Автор замітки підкреслив, що «радикали до справ віри не мішають ся і воюють лиш з такими попами, як о. М. Заяць з Горожанки» [1, c. 19].

 

Показовим є також «провал» висуванця радикалів адвоката С. Даниловича у виборчій кампанії до «ради державної» 1891 р. «Хлібороб» характеризує агітацію священиків проти С.Даниловича як «велику війну». У замітці «Наше становисько в справах церковних» редакція яскравими фарбами змальовує кампанію цькування радикального кандидата, яку розпочав «піп твердорус Михайло Левіцкий з Вербіжа», підхопив «піп народовец і новоерист Тит Войнаровский з Пядик» і активно продовжили «інчі попи зі всякими видуманими закидами проти радикалів».

 

Основне звинувачення полягало у тому, що радикали хочуть «безвіревою різнею, огнем і збуренєм міст, фабрик і хатів увесь світ до гори ногами обернути та (…) віру, слюби і житє родинне скасувати» [18, с.92-93 ]. «Наш нарід богомільний, ‑ підсумовує редакція, – допоміг попам провалити Д-ра Даниловича, але вже тої самої днини зміркував той самий нарід, що то не ходило о віру але о що іншого, а особливо, як побачив небувале доси приятельство попів, панів, жидів, підпанків і всяких хрунів» [18, с. 94].

 

Дописувач « Хліборобу» Павло Думка писав у листі «Допись з-над Стрипи»: «Деякі отці боять ся щоби ми дещо більше не пізнали крім церковці. Правда церков наша мати і ми єї любимо, але й кортить нас по світови глянути. Треба неба, треба й хліба» [15].

 

Показовим є проведення  багатолюдного (понад 2000 присутніх) віча у Снятині. На мітингу, організованому радикалами, розглядалися питання виборювання загального виборчого права. Резонансним став виступ о. Бараша із Снятина, який «противит ся загальному голосованю. Каже, що наш народ ще не дозрілий до такого права, тай склад ради державної є такий, що на се не пристане. Тому домагаймо ся лише безпосередніх виборів, а курії най ся лишу, а як це дістанемо, то тогда будемо упоминати ся за загальним голосованєм» [17, с.41].

 

Виступ цей викликав хвилю обурливих вигуків і відповідей, квінтесенцією яких стали слова одного з виступаючих: «О. Барташ сказав, що ви ще не дозрілі, отже най буде як бувало, лиш най будут вибори безпосередні! Отже Ви дозрілі поносити всякі тягарі а до права то ще ні» [17, с. 42 ]. Намагаючись пояснити свою позицію, о. Бариш став «наїжджати» на радикалів: «Вони (радикали. – О.М.) хочут Вам Бога, релігію відобрати». Ц.заяву учасники мітингу зустріли вигуками обурення, то ж о. Бартишу прийшлося втікати «разом з всіма своїми роздумами та встид» [17, с.44].

 

Аналогічно повів себе на передвиборному зібранні священик збаразького повіту о. Курдидик. На мітингу, організованому радикалами в селі Чернихівцях, він закидав, що «хлопи не перемінят державних та краєвих порядків (…) радше нехай пильнують справ чисто громадських (…) кас пожичкових, крамниць, читалень тощо» [10]. Не обійшлося без « отцівської науки» у бік радикалів «щоб не відривали від священства хлопів, бо неминуча заглада (загибель, знищення. – О.М.) жде їх» [10].

 

Більше того, на недільних проповідях о. Курдидик звинувачував «радикалів, та й тих господарів що скликали були збір (…) що чистонько вони єму не дають відновити читальні і всі заходи єго коло неї підривають» [10].

 

Щодо питання відкриття і діяльності читалень показовим став випадок, висвітлений на сторінках радикального часопису «Народ» в замітці «Читальня в Джурові і єї свячений ворог». Автор під псевдонімом Свідок розповідає про «діяльність» о. Филимона Огоновського «котрий став першим ворогом нашої читальні, замкнув її зі словами« і чути і знати не хочу про вашу читальню». Також о. Филимон у церкві «кожної неділі і свят бештає як остатних в церкві (…) і не позволяє свічку тримати в церкві, а парубкам, що брали участь в читальні, не позволяє забаву» [5].

 

Один з засновників РУРП, відомий адвокат та громадський діяч Кирило Трильовський, з цього приводу писав, що « наші рутенські пастирі та проводирі (…) нашому селянинові кидають лише самі окрайки і підпадки просвіти, а по при се аж пріють з боязни, щоби він дійсно не прозрів, і не сягнув рукою і за ту свіжу, европейску, живу – мов жерело зимної води – просвіту» [16, с. 27].

 

Заради справедливості необхідно зазначити, що не всі тогочасні священики УГКЦ ставилися вороже до «радикальних» ідей. Так, на радикальному вічі в Устріцькім (присутні понад 300 людей), брали участь і  священики – о. Зубрицький з Мшанця, о. Яремкевич з Лобізви і ще двоє, імена яких не дійшли до нас. Головою зборів було обрано о. Зубрицького – відомого українського історика, фольклориста, етнографа, засновника читальні «Просвіта» у Мшанцях. «Говорив о. Зубрицький¸‑ зазначає автор замітки¸в «Народі», ‑ коротко і зрозуміло (…) і священики мають голос. Вони (священики) не противлять ся тому, щоби нарід мав право презентації, щоб лиш нарід чесно ним користував ся» [1, с. 23].

 

З номера у номер на сторінках партійних видань радикали намагалися пояснити відношення своєї партії до релігії і церкви. «Руська радикальна партія є також виразником тої свідомості хлопських інтересів яка чим раз сильнійше будить ся і ширить ся серед нашого народа», ‑ зазначав «Громадський Голос». Радикали не виступають «против релігії і против Бога», вони виступають лише «против надуживаня релігії для отемнювання народа, против того,щоби ніхто не смів іменем Бога покривати свої самолюбні забави» [2].

 

Розуміючи, що сильний вплив на селян церкви і священиків є важливим чинником тогочасного життя, редакції радикальних часописів постійно намагалися «уточнити» свою позицію щодо релігії і кліру УГКЦ. «Ми в справи віри цілковито не мішаємося. Від церкви хочемо лиш тілько, щоби она мала демократичну организацию і не була против – народним орудиєм в руках панів і панського правительства, і попів не ганьбимо (…) не лиш хочемо, але і взиваємо їх щоби допомагали нам в борбі зі всяким визиском мас народних, щоби підпомагали нашу борбу о економічне і політичне визволення хлопської класи» ‑ зазначає «Громадський Голос» [1, с. 23].

 

«Громадському Голосу» вторив «Хлібороб»: «Радикали не тикають (тобто не чіпають. – О.М.) віри, бо радикали є партія політична, а віра не належить до політики, до справ громадських, віра окремо а політика окремо» [18, с. 94]. «Поза церквою,– зазначала редакція радикального часопису, ‑ стає піп звичайним громадянином як і кожний другий, та й тут вже громада має право дивитися, як він відноситься до неї, до єї справ (…) піп а віра то не одно, ми радикали до віри не мішаємося і не будемо мішатися. Бо віра не належить до справ громадських» [18, с. 94].

 

Для представників радикальної партії стало зрозумілим, що змінити суспільне ставлення до радикальних ідей неможливо без наполегливої роботи, спрямованої на просвіту народу. На сторінках радикальних часописів  і мітингах, організованих радикалами, звертається увага зокрема й на історію християнства. Так, «Хлібороб» опублікував статтю «Дещо про патріотизм нашого попівства», де розкривалася історія церкви, «починаючи з хрещення, коли духовенство стає одною з пануючих верств у краю (…) іде рука в руку з боярами та князями і до сьогодення: «церква сьогодні не підноситься морально (…) мало по малу упадає» [1].

 

На радикальному вічі в Коломиї 15 серпня 1892 р. було «порушено найуразливішу у нас справу віри. Референт розповів як росли і падали ріжні віри, як усе у них перемінялося під впливом практики і науки тощо». Зібрані ухвалили одноголосно «не чіпати нікого за єго віру, але заразом доходити всего наукою і розумом, віділити справи віри (…) в руки віросповідних громад та йти до того, щоби держава не мішала ся в справи віри, що називаєся по ученому розділ церкви від держави» [19].

 

З перших номерів «Народ» друкує  цикл статей, присвячений навчанню у Львівський греко-католицькій семінарії ‑ «Як виховуються питомці гр. к. головної семінарії ві Львові, на поводирів народа (Допись семінариста)». За криптонімом Л.Б. подається аналіз причин поступлення в семінарію : «одна чверть з щирої набожності, три чверті – за волею родичів, надійніший хліб, відсутність коштів для утримання світських наділів». Автор робить невтішний для семінаристів висновок: «Політика для них байдужа, письменство – мало займаюче, наука – просто нестерпна». Крім цього – поганий харч, відсутність довіри між семінаристами приводить до того , що основна мета семінаристів: «Спокійно закінчити 4-літніх пудів, оженитися, осісти при тестеві на кілька літ, а потім дістати добру парафію,щоб жити без журби» [4].

 

Така «приземленість» адептів УГКЦ сприймалася читачами з критичних позицій – розраховувати на їхню жертовність в ім’я народу особливо не доводилося. 

Не дивно, що публікації радикальних часописів викликали незадоволення вищого духовенства. Так, 22 грудня 1892 р. Львівський митрополит разом з Перемиським і Станіславським єпископами видав «спільний окружник», який забороняв читати «Хлібороб» (також «Народ», «Галицьку Русь») як такий, що виступає вороже до святої віри і священства» [11, c. 558].

 

Висновки. Причина протиріч політики і релігії пояснюється різними підходами до питань суспільного життя: релігії властивий консерватизм, політика має динамічно реагувати на зміни у суспільстві. У кінці ХІХ ст. з виникненням у Західній Україні перших політичних партій наростало протистояння між політиками української орієнтації і церковними діячами УГКЦ за вплив на електорат. У підсумку це протистояння йшло на користь  більш згуртованих політичних сил з польського табору та їхніх ситуативних союзників. Представництво галицьких «русинів» в Крайовому сеймі та Австрійському рейхстазі було відчутно меншим, ніж відсоток українців в складі населення провінції.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:

1. Громадський Голос. – 1896, Рік ІІ. – Ч.3, 15 лютого.  ‑ С. 19 – 23.

2. Громадський Голос. – 1896, Рік ІІ. – Ч. 17, 15 вересня.  ‑ С.113.

3. Франко І. До М.П. Драгоманова, Львів, 8 червня  1891 р. // Франко І. Я. Повне зібрання творів, Т.49. ‑  C. 275 ‑ 282.

4. Народ. – 1890, Рік І – Ч.2 і 3, 1 лютого.  ‑  C.24 

5. Народ. – 1890, Рік І. – Ч.12,15 червня.  ‑ C.185.

6. Народ.  – 1890, Рік.І – Ч.16, 15 жовтня.  ‑  C.301.

7. Народ. ‑1891, Рік.ІІ ‑ Ч.9,1 травня. ‑ C.158

8. Радикал. – 1896, Рік. І – Ч.7, 5 січня. ‑ C.71 .

9. Радикал – 1896, Рік.І. – Ч.9, 22 лютого. ‑ C.93.

10. Радикал. – 1896, Рік І. – Ч. 10 і 11,25 марта. ‑ C.108

11. Романюк М. М., Галушко М. В. Українські часописи Львова 1848—1939 рр.: Історико-бібліографічне дослідження: У 3 т. — Т. 1. 1848—1900 рр. — Львів: Світ, 2001. — 744 с.

12. Сніцарчук Л.В. Розвиток преси українських радикалів в останнє десятиліття ХІХ ст. / Л.В. Сніцарчук // Вісник Сумського державного університету. – 2007. ‑ №2. ‑ С. 49 – 54.

13. Субтельний О. Україна. Історія / Орест Субтельний. – Київ: Либідь, 1991, C. 720.

14. Хлібороб. – 1891, Рік І. – Ч.6 і 7, 1 жовтня. – C.37–38.

15. Хлібороб. – 1892, Рік ІІ. – Ч.2, 15 січня. – C.12.

16. Хлібороб. – 1892, Рік ІІ. – Ч.4, 15 лютого. – C.26 - 28.

17. Хлібороб. – 1892, Рік ІІ. – Ч.6, 15 марта. – C.41 - 44.

18. Хлібороб. – 1892, Рік ІІ. – Ч.12, 15 червня. – C.92 - 94.

19. Хлібороб. – 1892, Рік ІІ ‑ Ч.17, 15 вересня. ‑ C.126 .

20. Филипович  Л. Проблеми релігії у науковій   спадщині М. Драгоманова / Людмила Филипович [Електронний ресурс]. ‑ Режим доступу: http://shron.chtyvo.org.ua/Fylypovych_Liudmyla/Problemy_relihii_u_naukovii_spadschyni_Mykhaila_Drahomanova.pdf

21. Нахлік Є. Іван Франко та релігійні, естетичні й морально – етичні курйози Михайла Павлика у програмі русько – української радикальної партії / Євген Нахлік  [Електронний ресурс] ‑ Режим доступу : http://zbruc.eu/node/52625

 

REFERENCES:

1.  Hromads'kyy Holos. – 1896, Rik II. – Ch.3, 15 lyutoho.  ‑  s.19‑23

2. Hromads'kyy Holos. – 1896, Rik II. – Ch. 17, 15 veresnya. ‑  s.113

3. Franko, I. (1891). Do M.P. Drahomanova L'viv,  Povne zibrannya tvoriv, T.49. ‑   s. 275-282.

4. Narod. – 1890, Rik I – Ch.2 i 3, 1 lyutoho.  ‑   s.24 

5. Narod. – 1890, Rik I. – Ch.12,15 chervnya. ‑  s.185.

6. Narod.  – 1890, Rik.I – Ch.16, 15 zhovtnya.   ‑ s.301.

7. Narod.  1891, Rik.II   Ch.9,1 travnya.  ‑ s.158

8. Radykal. – 1896, Rik. I – Ch.7, 5 sichnya.  ‑ s.71 .

9. Radykal – 1896, Rik.I. – Ch.9, 22 lyutoho.  ‑ s.93.

10. Radykal. – 1896, Rik I. – Ch. 10 i 11,25 marta.  ‑ s.108

11. Romanyuk, M.M. (2001). Ukrayins'ki chasopysy L'vova 1848—1939 rr.: Istoryko-bibliohrafichne doslidzhennya: — T. 1.  — L'viv: Svit, 2001. — 744 s.

12. Snitsarchuk, L.V.  (2007). Rozvytok presy ukrayins'kykh radykaliv v ostannye desyatylittya KhIKh st. / L.V. Snitsarchuk // Visnyk Sums'koho derzhavnoho universytetu. – №2,   S. 49–54.

13. Subtel'nyy, O. (1991). Ukrayina. Istoriya . – Kyiv: Lybid'. ‑  s. 720.

14. Khliborob. – 1891, Rik I. – Ch.6 i 7, 1 zhovtnya. – s.37–38.

15. Khliborob. – 1892, Rik II. – Ch.2, 15 sichnya. – s.12.

16. Khliborob. – 1892, Rik II. – Ch.4, 15 lyutoho. – s.26-28.

17. Khliborob. – 1892, Rik II. – Ch.6, 15 marta. – s.41-44.

18. Khliborob. – 1892, Rik II. – Ch.12, 15 chervnya. – s.92-94.

19. Khliborob. – 1892, Rik II   Ch.17, 15 veresnya.   s.126 .

20.  Fylypovych,  L. (2016). Problemy relihiyi u naukoviy   spadshchyni M.Drahomanova. ‑ Available at: http://shron.chtyvo.org.ua/Fylypovych_Liudmyla/Problemy_relihii_u_naukovii_spadschyni_Mykhaila_Drahomanova.pdf  (accessed 17 January 2016).

21. Nakhlik, Ye. (2016). Ivan Franko ta relihiyni, estetychni y moral'no – etychni kuryozy Mykhayla Pavlyka u prohrami rus'ko – ukrayins'koyi radykal'noyi partiyi. ‑ Available at: http://zbruc.eu/node/52625 (accessed 16 February  2016).



Обновлен 09 апр 2017. Создан 09 мар 2017