Nauki Społeczno-Humanistyczne Соціально-Гуманітарні Науки Social and Human Sciences

 

Kshanovsky, Vladislav, 2017. THE POLITICAL INTERESTS OF THE UNITED STATES TO IRAQI KURDISTAN DURING THE PERIOD FROM 1963 TO 1968. Social and Human Sciences. Polish-Ukrainian scientific journal, 01 (13).




 

ПОЛІТИЧНІ ІНТЕРЕСИ США ЩОДО ІРАКСЬКОГО КУРДИСТАНУ В ПЕРІОД  З 1963 ДО 1968 РР.

 

Кшановський, Владислав,

Інститут всесвітньої історії НАН України (Україна, Київ),

аспірант

vlad_100_90@mail.ru

 

АНОТАЦІЯ

Автор аналізує основні принципи зовнішньої політики США щодо Іракського Курдистану з 1963 до 1968 року. Часті перевороти та зміни урядів в Іраку змушували США кожного разу шукати новий підхід у вирішенні курдської проблеми. Складність цього питання викликав ще й той факт, що підхід до вирішення курдської проблеми різнився з поглядами регіональних союзників США − Ірану та Ізраїлю. Ускладнюючим чинником для Вашингтона стала увага Радянського Союзу до курдського визвольного руху.

Ключові слова: США, Іракський Курдистан, Мустафа Барзані, Абдул Салам Аріф, Ірак, Баас, Рахман Аріф.

 

 

THE POLITICAL INTERESTS OF THE UNITED STATES TO IRAQI KURDISTAN DURING THE PERIOD FROM 1963 TO 1968

 

Kshanovsky, Vladislav,

Institute of World History of NAS of Ukraine (Kyiv, Ukraine),

Phd student,

vlad_100_90@mail.ru

 

SUMMARY

The author analyzes the basic principles of US foreign policy on Iraqi Kurdistan since 1963 do1968 year. Frequent coups and changes of government in Iraq forced the US at a time to seek a new approach to solving the Kurdish problem. The complexity of this issue has caused also by the fact that the approach to the solution of the Kurdish problem which contrasted with those of regional allies - Iran and Israel. Complicating factor for Washington's attention was the Soviet Union to the Kurdish liberation movement.

Keywords: US, Iraqi Kurdistan, Mustafa Barzani, Abdul Salam Arif, Iraq, the Baath Party, Arif Rahman 

 

 

Сьогодні однією з найгарячіших точок на Землі залишається Близький Схід. Зіткнення інтересів багатьох держав втягують регіон у вихор військових конфліктів. Традиційно активним гравцем в близькосхідних баталіях є курдський національно-визвольний рух, який сьогодні у значній мірі опирається на американську підтримку. Однак для зрозуміння сутності піднесення курдського руху і зростання значимості курдського фактору в політиці США, потрібно дослідити період 1960-х років, коли відбувся злет національного руху в Іракському Курдистані.

 

Варто наголосити, що не дивлячись на значну актуальність курдської проблеми в стратегії США, в українській історіографії тема американо-курдських відносин в 1960 рр. не є достатньо дослідженою. Однак, події останніх 5 років на Близькому Сході все більше привертають увагу вітчизняних науковців до періоду становлення двосторонніх відносин задля більш досконалого вивчення теми американо-курдських зв’язків.

 

Революція 14 липня 1958 р. внаслідок якої була повалена монархія, сколихнула нестабільність в Іраку. Це викликало великі занепокоєння у Вашингтоні. Нависла загроза встановлення комуністичного режиму в ще одній арабській країні. Тому зовнішня політика США значною мірою була спрямована  в сторону Іраку. У Вашингтоні почали шукати дієві важелі тиску на нові іракські уряди, яким став курдський сепаратизм.

 

Боротьба двох наддержав  – США та СРСР за сфери впливу, стратегічне значення іракської нафти, вихід Іраку до Персидської затоки, а також велика ймовірність чергового відновлення арабо-ізраїльського конфлікту, змушували Вашингтон та Москву корегувати відносини як з іракською владою, так і з іракською опозицією. Суперечності двох наддержав  перетворили Ірак у  фронт «холодної війни».

 

Період 1963-1968 рр. характеризувався частою зміною правлячих режимів в Іраку і загостренням нестабільності на Близькому Сході. Тому для Сполучених Штатів Америки було досить важко вибудовувати послідовну політику щодо Іраку та Іракського Курдистану. Метою статті є з’ясування політики США щодо курдів на основі аналізу зовнішньополітичної  діяльності Вашингтона по відношенню до урядів  Іраку протягом 1963-1968 рр.  

         

 Військовий переворот 8 лютого 1963 р., який позбавив влади генерала Касема, очолив його давній противник Абдул Салам Аріф. Участь у перевороті взяли іракські націоналісти, однак більшу частину заколотників склали молоді офіцери партії Баас. Після державного перевороту багато прихильників Касема, і перш за все десятки іракських комуністів, були вбиті ескадронами смерті баасистської партії. Є підстави вважати, що ці ескадрони смерті використовували списки, які нібито були надані американськими спецслужбами [1, c. 69].

 

У Вашингтоні зміна режиму в Багдаді була сприйнята позитивно. Американські високопосадовці очікували, що відносини з Іраком будуть значно поліпшені, а внутрішньополітичне становище в цій країні стабілізується [2]. Хоча Москва не виявляла вдоволення у повалені режиму Касема і подальшими переслідуваннями іракських комуністів, Кремль  все одно намагався зберегти якомога більший вплив у Багдаді. Тому спроби США використати зміну влади та поліпшити свій вплив у Іраку не залишилося без відповіді зі сторони СРСР.  


Проте варто наголосити, що курдське питання почало ускладнювати відносини Вашингтона з режимом Баас. Барзані почав тиснути на Багдад у питанні надання курдам автономії в якості нагороди за допомогу в поваленні уряду Касема. Намагаючись зменшити градус напруги, американські дипломати у травні 1963 р.  попередили новий іракський уряд, що якщо вони не вступлять в переговори з курдами, партизанська війна на півночі відновиться і тоді курди ймовірно зможуть отримувати  підтримку з боку СРСР [1, c.69-70].

 

У березні 1963 р. Державний департамент підготував документ, в якому задекларувалися офіційні керівні принципи політики США у відносинах з новим іракським урядом. Документ містив висновок, що у випадку, якщо новому іракському режиму не вдасться швидко вирішити курдську проблему, то це тільки піде на користь СРСР та іракським комуністам. При цьому, офіційна позиція США як і раніше залишалася незмінною і вважалось, що курдське питання є «внутрішньою проблемою Іраку» [16].

 

Далі, США не прийматимуть ніякої прямої чи непрямої участі у вирішенні проблеми курдської автономії та виступає, щоб сторони конфлікту прийшли до компромісу. Також Вашингтон повинен був використовувати свій вплив на Іран і Туреччину, щоб досягти «політики невтручання» з боку  урядів цих країн. Крім цього вважалось, що з встановленням нового режиму, Ірак буде слідувати більш позаблоковому курсу і не зближуватиметься з СРСР.

 

У квітні 1963 р. Національна розвідувальна служба в доповіді «Роль СРСР в арабському світі» точно надала оцінку іракській політиці СРСР в  1963 р. В роки президентства Касема, Москві вдалося збільшити свій вплив в Іраку завдяки надання радянського озброєння і  економічної допомоги. Крім того, Касем у внутрішній політиці скористався допомогою впливовою і добре організованою Іракською Комуністичною Партією [3].

 

Проте Баасистський переворот лютого 1963 р. не лягав у площину радянської політики на Близькому Сході. Партія Баас була вкрай вороже налаштована по відношенню до ІКП, насамперед через допомогу комуністів у розправі з баасистами в роки правління Касема. Протягом 1963 р. баасисти вдалися до переслідувань ІКП, ліквідувавши видних партійних діячів. Отже, через те, що баасистський режим намагався знизити залежність Іраку від Радянського Союзу та його союзників, шанси успішного комуністичного захоплення влади в Іраку різко знижувалися.  Взамін на поворот в політиці, Багдад прагнув отримати західну технічну підтримку, фінансову допомогу і навіть зброю.

 

У Вашингтоні вважали, що Радянський Союз був вкрай розчарованим недавнім ходом подій. І США побоювалися, що Москва буде намагатися відновити свій вплив в Іраку, намагаючись зірвати баасистські зусилля для досягнення будь-якого компромісу з іракськими курдами. У Вашингтоні вважали, що Радянський Союз міг би спробувати повернути втрачені позиції, підтримуючи курдське повстання. Між тим, з баасистським урядом в Багдаді, у Єгипту, Сирії та Іраку теж правили антикомуністичні уряду, які знову апелювали до ідеї арабського єднання. Внаслідок цього, до 1963 р. Вашингтон схилявся до думки, що Арабський політичний союз може бути додатковою перешкодою для комуністичного проникнення на Близький Схід.

 

Коли у квітні 1963 р. Барзані звернувся по допомогу до Вашингтону в підтримці курдського повстання, американські посадовці відповіли, що повстання вони розглядають як внутрішнє іракське питання, і США в нього не втручатимуться. Однак, коли курдські переговори з іракським урядом не принесли результату, США вже не могли залишатися осторонь від конфлікту. Через можливість небезпечних наслідків для всього регіону, внаслідок відновлення курдського повстання, американські чиновники намагалися переконати обидві сторони, що взаємний компроміс по курдській автономії є кращим рішенням.

 

Офіційно, політика США щодо курдського питання залишилася незмінною. Тим не менше, американські дипломати відзначили в неформальних контактах, що вони готові віддати перевагу курдам, при умові що ті залишаться невід'ємною частиною іракської держави. Багдад також піддавався неофіційному тиску з боку США, вимагаючи «в майбутньому задовольнити курдські вимоги раціональною мірою» [4].

 

Зрештою американські дипломатичні зусилля не змогли запобігти відновленню курдського повстання у червні 1963 р. Несподіванкою для США була заява іракської влади влітку 1963 р.  про готовність допомогти звільнити Палестину і продовження імпорту радянської зброї [1, c.70]. Незважаючи на те, що ці кроки суперечили інтересам США, Вашингтон як і раніше, відмовив курдському запиту в липні 1963 р. про надання допомоги повстанцям [5].

 

І навіть навпаки, відповідно до меморандуму від 10 липня 1963 р., США  погодилися відправити американську зброю в Ірак.  При чому  у відповідному документі Вашингтона зазначалось, що  «ми надаємо іракцям озброєння для курдської кампанії» [6]. Здається очевидним, що цей крок був обумовлений намаганням не схиляти Ірак в сторону Радянського Союзу. Зрештою, іракська армія провела настільки успішний наступ, що американська розвідка очікувала, що без сторонньої допомоги курдам, бунт останніх, ймовірно, буде придушено до кінця вересня [1, c.70].

 

Тим часом, радянсько-іракські відносини ще більше погіршувалися у зв'язку з тим, що СРСР намагався винести курдське питання на обговорення до Організації Об'єднаних Націй. 15 червня 1963 р. Радянський Союз в офіційній заяві оголосив, що Москва підтримує курдські вимоги щодо автономії в рамках іракської держави і що курдська політика Іраку порушує Статут ООН. Було додано і твердження, що політика баасистського уряду може призвести до відновлення домінування Заходу в Іраку і створити загрозу безпеці Радянській державі.

 

До серпня 1963 р. Сполучені Штати Америки і далі продовжували вгамовувати арабо-курдське протистояння, виступаючи за розширення в довгостроковій перспективі в курдському регіоні прав місцевого самоврядування. Незмінність політики США пояснювалась тим, що і далі існувала небезпека, що тривалий іраксько-курдський конфлікт міг генерувати нестабільність у сусідні країни. Також  американські офіційні особи побоювалися, що Радянський Союз буде використовувати курдський сепаратизм в Іраку для експансії в регіоні. Для того, щоб досягти якнайшвидшого припинення конфлікту, США вважали, що Іраку потрібна сильна армія і готовність взяти до уваги законні курдські вимоги. Тому уряди у США рекомендували дотримуватися поміркованих іракських запитів щодо військової допомоги [7].

 

І насправді, з приходом нового режиму  до влади в Іраку, Вашингтон почав поставляти зброю до Багдада. Як тільки новий режим довів своє негативне ставлення до комунізму, політика США стала спрямовуватись на зміцнення дружніх відносини з Іраком.  США переконували повсталих курдів виробити угоду з баасистським урядом. Однак, якщо такий розрахунок не справдиться, американським інтересам буде краще щоб новий іракський режим зміг тримати контроль над курдами. Це було б набагато краще, ніж довготривале курдське повстання, яке могло б призвести до радянського або іранського втручання.

 

 18 листопада 1963 р. в Багдаді відбувся ще один військовий переворот, в якому взяли участь Абдул Салам Аріф і антибаасистські офіцери. Аріф відразу проголосив свою готовність покласти край війні. Через складний рельєф місцевості на півночі Іраку і курдську партизанську тактику,  було дуже важко завдати остаточного удару по курдському опору. Крім того, іракська армія була серйозно ослаблена недавніми переворотами  і репресіями.

 

10 лютого 1964 р. Аріфу вдалося домовитися про припинення вогню.  Цікаво, що Барзані потім заявив, що він підписав угоду про припинення вогню по волі Вашингтона, бо нібито режим Аріфа був «інструментом» у відстоюванні регіональних амбіцій США. Однак Барзані  не мав письмового або записаного підтвердження, тому що контакти з американськими дипломатами підтримувалися за допомогою третіх осіб [8, c. 149-150]. Угода 10 лютого насправді мала тактичний хід, який передбачав, що обидві сторони використають перерву для того, щоб перегрупуватися і зміцнити свої позиції. Угода про припинення вогню була тимчасовою і після декількох збройних зіткнень у зиму 1964-1965 років, військові дії відновилась у квітні 1965 р. [9, c.102-103].

 

У 1964 р. Сполучені Штати перейшли від політики нейтралітету в бік більш прихильного ставлення до уряду Аріфа. Незважаючи на те, що Аріф погоджувався на переговори з Барзані про можливість курдської автономії, насправді не було досягнено жодного прогресу з цього питання і дискусія остаточно припинилась у червні 1964 р. Після відновлення сутичок, іракські курди ще раз без успіху звернулися за підтримкою до США. [8, c. 154-155].

 

При цьому перш ніж військові дії відновилися, Вашингтон також взяв  дипломатичну участь у спробі вирішити курдську проблему, незважаючи на свою офіційну політику невтручання. У цих дипломатичних контактах, посол США Стронг повідомив обидві сторони, що США виступають за  мирне вирішення конфлікту без іноземного втручання. Він також заявив, що курди мають співпрацювати у спробі досягти угоди, бути терплячими під час складних переговорів  і повинні бути готові піти на компроміс. Крім того, США вважали, що курдська боротьба за автономію може серйозно постраждати, якщо вони діятимуть як агенти іноземних держав [10].

 

Дійсно, існувала серйозна ймовірність, що іракські курди будуть використовуватися ворогами Іраку в своїх власних інтересах. Так, Ізраїль, після повалення режиму Касема у лютому 1963 р., почав надавати масштабну допомогу іракським курдам [11, c. 373]. Ізраїльтяни сподівалися, що у разі відновлення курдського повстання, іракська армія не зможе приєднатися до нової арабо-ізраїльської війни.  Виходячи з цієї стратегії, до середини 1960-х років Ізраїль забезпечує іракських курдів значною допомогою з метою ослабити одного з своїх багатьох арабських ворогів.

 

Іракські курди також підтримувалися іранським шахом. Тегеран сприймав іракський націоналізм як загрозу для Ірану, так як режим Аріфа підтримував тісні зв'язки з регіональним суперником шаха Насером. Поруч з цим, Іран прагнув повернути повний доступ над річкою Шатт-ель-Араб - водного шляху на кордоні Іраку та Ірану. Шах розглядав курдських повстанців як інструмент у його кампанії з дестабілізації військового режиму Іраку. У той час як угода про припинення вогню ось-ось мала бути підписана (10 лютого 1964 р.), Іран почав направляти великі обсяги військових поставок курдським повстанцям.

 

Американський дослідник історії Близького Сходу Дуглас Літтл стверджує, що ЦРУ спонукали Іран та Ізраїль підтримувати курдських повстанців на півночі Іраку в 1964 р. [1, c.71-72]. Однак він не надає яких-небудь документів або доказів, які б це доводили. Англійський історик Брайян Гібсон також вважає твердження Літтла, що ЦРУ заохочували Іран та Ізраїль підтримувати іракських курдів не може бути доведено, тому що «не існує жодних доказів на підтримку таких висновків» [12].

 

Офіційні документи Державного департаменту США заявляють, що ізраїльська та іранська підтримка курдських повстанців  на той час відбувалася всупереч інтересам США. З цього можна зробити висновок, що підтримка Тель-Авіва та Тегерана курдських повстанців в 1960-х ніяк не може бути ідентифікована як непряме втручання США в справи Іраку. Також жодні джерела не доводять, що США закликали Ізраїль та Іран підтримувати  іракських курдів З іншої сторони, на сьогодні немає доказів, які б припустили, що США таємно закликали іракських курдів розпочати повстання.

 

До осені 1965 р. був представлений детальний американський  аналіз іракської курдської проблеми. Центральним висновком було твердження, що надання автономії або незалежності  іракським курдам могло б порушити стабільність усього регіону. Тим не менш, вважалося й малоймовірним, що іракські комуністи чи СРСР використають курдський сепаратизм і очолять командування заколоту. Успішна курдська спроба встановити незалежний режим також здавалася неймовірною, тому втручання США не було визнано за необхідне [13].

 

З різних причин, США, Радянський Союз і Об’єднана Арабська Республіка виступали за мирне вирішення курдської проблеми  шляхом переговорів.  Проте Іран і Ізраїль, воліли продовженню конфлікту між Іраком і курдам через його дестабілізуючий вплив на арабські країні. Американські позиції в Іраку могли постраждати від іранської та ізраїльської підтримки курдських повстанців, але уряд США сподівався, що кожна держава буде продовжувати враховувати інтереси США в цьому конфлікті. Тому американські посадовці розглядати курдську проблему як довгострокову, яка не може бути вирішена за допомогою сили.

 

Навесні 1965 р. Абдул Салам Ареф знову розпочав  наступ. Однак, іракський наступ завершився вже зимою 1965-1966 рр. через раптову смерть Аріфа у квітні 1966 р. (вертоліт, в якому він летів, розбився).  Йому на зміну прийшов його брат Абдул Рахман Аріф. Коли іракська армія зазнала нищівної поразки від курдських повстанців у травні 1966 р.,  прем'єр-міністр Іраку Абд аль-Рахман Баззаз пропонує 15 пунктів для врегулювання курдського питання. 30 червня 1966  р. Барзані приймає цю пропозицію. Рахман Аріф підписує угоду про припинення вогню з курдами. Тим не менш,  ця декларація Баззаза не була реалізована [9, c. 104].

 

Ще раз патова ситуація виникла в жовтні 1966 р., і ця ситуація практично не змінилася протягом 1967 і 1968 року. По суті режим Аріфа не переміг курдів, тому що він не зміг запобігти ізраїльській та іранській допомозі  повстанцям [14, c.320]. У кінцевому рахунку, позиції Рахмана Аріфа були серйозно ослаблені після поразки арабів в Шестиденній війні з Ізраїлем. Ця слабкість була використана партією Баас, яка здійснила ще один успішний переворот у липні 1968 р.

 

Вашингтон поділяв стурбованість Багдада, що курдський рух за незалежність може бути використаний Радянським Союзом в якості інструменту для проникнення на Близький Схід. В серпні 1965 р. США отримали запит від іракських державних органів підтримувати їхні зусилля в зупинці іранської допомоги курдським повстанцям в Іраку. Вашингтон завірив, що їх політика залишалася незмінною, при цьому заявляючи, що курдське повстання є внутрішньою іракською проблемою, а іранська підтримка іракських курдів порушує цей принцип.

 

Також Вашингтон розумів, що допомога Тегерана курдським повстанцям може ще більше ускладнити ірано-іракські відносини. Тому США повинні були втрутитися, висловлюючи свою стурбованість Тегерану за курдську політику в Іраку. Також політика Ірану могла зашкодити американо-іракським відносинам, тому що багато іракських чиновники вважали, що США були здатні змінити  політику шаха. Відсутність у Вашингтона ентузіазму для переходу до більш рішучого посередництва між Багдадом і курдськими повстанцями також можна пояснити його офіційною політикою на Близькому Сході, введеної в квітні 1964 р. 

 

Ця політика задекларувала, що США намагаються вести свої відносини з близькосхідними державами на строго двосторонній основі і що Вашингтон намагається уникати втягування в конфлікти, «за винятком випадків, які зачіпають життєво-важливі  інтереси США» [15]. Хоча Іран не арабська держава, ця політика США також відносилась до нього. Як наслідок, через втручання Ірану та Ізраїлю в ірако-курдський конфлікт, Вашингтон зайняв більш пасивну позицію в цій проблемі.

 

До листопада 1966 р., політика США щодо Іраку в основному будувалася на тому, щоб створити ефективну західну присутність в країні з метою  обмежити радянський вплив. Незважаючи на нетривале очолювання уряду партією Баас, комуністична присутність в Іраку досі залишалася значною. Тим не менш, США одночасно намагались «компенсувати радянський вплив в курдських районах, підтримкою дружніх відносин з основною частиною курдів», оскільки іракські курди становили значну частку населення Іраку, особливо в стратегічних частинах країни (Кіркука і Мосула).  Уряд США також проводив політику, спрямовану на підтримку націоналістичних угруповань в Іраку, які виступали противниками занадто тісної співпраці з Радянським Союзом або ОАР.

 

Коли Вашингтон отримав розвіддані у вересні 1967 р. про можливість відновлення курдського повстання, це було сприйнято як потенційна небезпека  через тодішню напружену ситуації на Близькому Сході, яка виникла в наслідок Шестиденної війни. Сполучені Штати Америки рішуче виступили проти відновлення курдського повстання. Однак, в свою чергу, уряд Рахмана Аріфа розірвав дипломатичні відносини з Вашингтоном через Шестиденну війну.

 

Отже, Сполучені Штати продовжували брати участь у баталіях холодної війни з СРСР за вплив в Іраку, тим більше, що попередня іракська адміністрація генерала Касема перебувала під сильним впливом з боку Москви. Новий баасистський режим, по суті ідеально підходив для просування політичних інтересів США на Близькому Сході, і особливо в Іраку, через їх антикомуністичну політику. Крім того, іракські поставки нафти на Захід, які постійно непокоїли США під час правління Касема, при баасистах і далі продовжувались.

 

Вище наведені факти дають підстави вважати, що політика США була спрямована на зміцнення нового іракського режиму. Що стосувалося курдського питання, то США були проти його загострення, так як це могло дестабілізувати новий антикомуністичний баасистський режим. Крім того, у Вашингтоні були побоювання, що тривалий арабо-курдський конфлікт матиме негативні наслідки для його союзників: Ірану та Туреччини. 

 

Така ситуація могла бути використана Радянським Союзом через його політику втручання в конфлікти країн «третього світу» і таким чином курди можуть бути використаними у комуністичній експансії в регіоні. Тому курдські запити на американську підтримку були відхиленими. Однак, коли ірако-курдські переговори в кінцевому підсумку зайшли в глухий кут, американські чиновники, незважаючи на їх офіційну політику «невтручання», намагатися не допустити відновлення війни шляхом дипломатичного тиску, насамперед наголошенню на необхідність взаємних поступок.

 

Коли американські дипломатичні зусилля не увінчалися успіхом і  конфлікт знову відновився у червні 1963 року, адміністрація Кеннеді почала поставляти баасистському уряду  американську зброю. Вашингтон вважав, якщо іракські курди не будуть готовими або будуть не в змозі досягти компромісу з Багдадом, американським інтересам буде відповідати позиція баасистів.

 

Під час президентства братів Аріфів американська адміністрація і надалі вважала, що надання автономії курдам Іраку або затяжне курдське повстання буде суперечити американським інтересам через їх дестабілізуючий вплив на регіон. Вашингтон як і раніше волів регіональної стабільності, подальшої безперебійної поставки нафти на Захід і обмеження комуністичного впливу на Близькому Сході. Ці прагнення були підтверджені в 1964 р., коли США спробували шляхом дипломатичного тиску запобігти відновленню конфлікту між Іраком і курдами і вирішити курдську проблему, незважаючи на свою офіційну політику невтручання.

 

Однак цьому завадили зусилля Ізраїлю та Ірану дестабілізувати режим Аріфа, використовуючи курдське повстання. Цілком очевидно, що політика союзників не відповідала американським інтересам у досягненні регіональної стабільності. Надалі нова політика США по Близькому Сходу розроблена в 1964 р. все одно не передбачала більш активних і рішучих дій у вирішенні курдської проблеми в Іраку. Офіційно це пояснювалось тим, що загроза комуністичного захоплення Іраку, здавалася малоймовірною. Крім того, відкрите втручання США у конфлікт в Іраку могло серйозно ускладнити відносини з важливими союзниками Вашингтона -  Ізраїлем та Іраном.

 

Під час президента  Рахмана Аріфа, політика Вашингтона в Іраку в першу чергу була спрямована на створення сильної західної присутності і це  на думку американських посадовців компенсувало б радянський вплив в курдських районах. Американо-курдські відносини мали суто гуманітарний характер. Прямі дипломатичні відносини могли серйозно нашкодити відносинам США з режимом в Іраку. Під час президентства Салама Аріфа і Рахмана Аріфа, американські чиновники вважали курдську проблему як довгострокову, і вони більше не вірили, що конфлікт може бути вирішений за допомогою сили, в той час в Баас як і раніше робила ставку на зброю.

 

У період з усунення генерала Касема від влади у лютому 1963 р. і Баасистського перевороту в липні 1968 р., Сполучені Штати зіткнулися з багатьма проблемами в розробці та реалізації послідовної та чіткої політики щодо ірако-курдського конфлікту. Напевно, найскладнішою перешкодою виступав Радянським Союзом, з яким США змушені були змагатись за вплив на уряди Іраку і водночас на курдську еліту. Особливо сильними були інтереси США у розвитку дружніх відносин з іракськими урядами протягом цього періоду,  коли вони проводили антикомуністичну політику.

 

Однак, з іншої сторони, значну роль в будівництві відносин з Багдадом  відігравав той чинник, що ключовими регіональними союзниками Вашингтона  були Туреччина, Ізраїль та Іран,  інтереси яких різнились з інтересами США в курдському конфлікті.  Тому Вашингтон був змушений провести ретельне урівноваження арабо-курдського конфлікту, щоб надалі бути в змозі зберегти свій вплив як на Багдад і курдів, так і на своїх регіональних  союзників.  Ця двозначна політика, в кінцевому рахунку спрямовувалась на запобігання розширення радянського впливу в Іраку і  серед курдського опору.

 

Узагальнюючи сказане, слід зауважити, що через вкрай напружену ситуацію на Близькому Сході і багатьох міжнародних гравців і союзників, інтереси яких вступали в протиріччя з інтересами Вашингтона, США не змогли реалізувати послідовну і чітку політику щодо ірако-курдського конфлікту протягом періоду з моменту усунення генерала Касема і   Баасистського перевороту в Іраку в липні 1968 році. Незважаючи на офіційну політику невтручання, США двічі невдало намагалися запобігти відновленню курдського повстання. У кінцевому рахунку Вашингтон був більш схильним дозволити своїм геополітичним інтересам стосовно уряду Іраку взяти вверх над інтересами щодо іракських курдів. В основному це було пов'язано з тим, що надання курдам автономії суперечило інтересам США, оскільки це суттєво могло порушити стабільність усього регіону і створювало занепокоєння щодо розширення радянської  експансії.

 

REFERENCES: 

  1. Douglas Little The United States and the Kurds: A Cold War Story Journal of Cold War // StudiesVolume 12, Number 4, Fall 2010  pp. 63-98
  2.  Office of the Historian. Memorandum From Secretary of State Rusk to President Kennedy, FRUS, 1961-1963, Volume XVII, Document 152 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://history.state.gov/historicaldocuments/frus1961-63v17/d152
  3. CIA, National Intelligence Estimate (NIE) Number 11-6-63. The Soviet Role in the Arab World, 24 April 1963, Digital National Security Archive, Soviet Estimate Collection, Item Number: E00382, 4 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://gateway.proquest.com.ezproxy.leidenuniv.nl:2048/openurl?url_ver=Z39.88-2004&res_dat=xri:dnsa&rft_dat=xri:dnsa:article:CSE00382 
  4. Office of the Historian. Telegram From the Department of State to the Embassy in Iraq, FRUS, 1961-1963, Volume XVIII, Document 208 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://history.state.gov/historicaldocuments/frus1961-63v18/d208
  5. Office of the Historian. Memorandum From McKesson to Bundy, FRUS, 1961-1963, Volume XVIII, Document 307 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://history.state.gov/historicaldocuments/frus1961-63v18/d307
  6. Office of the Historian.  Memorandum From Robert W. Komer of the National Security Council Staff to President Kennedy, FRUS, 1961-1963, Volume XVIII, Document 293 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://history.state.gov/historicaldocuments/frus1961-63v18/d293
  7. Office of the Historian. Memorandum From the Joint Chiefs of Staff to Secretary of Defense McNamara, FRUS, 1961-1963, Volume XVIII, Document 311 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://history.state.gov/historicaldocuments/frus1961-63v18/d311
  8. Pelletiere, S.C., The Kurds: An unstable element in the Gulf, Boulder; Westview Press, 1984
  9. Farouk-Sluglett, M. and P. Sluglett, Iraq Since 1958: From Revolution to Dictatorship //London, New York 2001 – 336p.
  10. Office of the Historian. Telegram From the Embassy in Iraq to the Department of State, FRUS, 1964-1968, Volume XXI, Document 167 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://history.state.gov/historicaldocuments/frus1964-68v21/d167
  11. Rubin Avshalom H. Abd al-Karim Qasim and the Kurds of Iraq: Centralization, Resistance and Revolt, 1958-63// Middle Eastern Studies Vol. 43, No. 3 (May, 2007), pp. 353-382
  12. Gibson, Bryan R.  US foreign policy, Iraq, and the Cold War 1958-­1975. PhD thesis, The London School of Economics and Political Science (LSE), 2013 – 300p.
  13. Office of the Historian. Airgram from the Embassy in Iraq to the Department of State, FRUS, 1964-1968, Volume XXI, Document 177 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://history.state.gov/historicaldocuments/frus1964-68v21/d177
  14. D.McDowall. A modern History of the Kurds. London, 2005 – 532 p.
  15. Office of the Historian. Background Paper Prepared in the Department of State, FRUS, 1964-1968, Volume XXI, Document 3 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://history.state.gov/historicaldocuments/frus1961-63v21/d3
  16. Office of the Historian. Circular Airgram From the Department of State to Certain Posts, FRUS, 1961-1963, Volume XVIII, Document 174 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://history.state.gov/historicaldocuments/frus1961-63v18/d174

 



Обновлен 09 апр 2017. Создан 09 мар 2017