Nauki Społeczno-Humanistyczne Соціально-Гуманітарні Науки Social and Human Sciences

 

Dmytrenko, Mykola; Shystopal, Olena, 2015. IDEOLOGICAL SOIL OF POLITICAL CONFLICT (PART IS SECOND). Social and Human Sciences. Polish-Ukrainian scientific journal, 02 (06), pp.61-75




 

Dmytrenko, Mykola; Shystopal, Olena, 2015. IDEOLOGICAL SOIL OF POLITICAL CONFLICT (PART IS SECOND). Social and Human Sciences. Polish-Ukrainian scientific journal, 02 (06), pp.61-75.



ІДЕОЛОГІЧНЕ ПІДГРУНТЯ ПОЛІТИЧНОГО КОНФЛІКТУ (ЧАСТИНА ДРУГА)

УДК 32.019.5
Дмитренко, Микола,
доктор політичних наук, професор,
Шистопал, Олена,
Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова (Україна, Київ),
аспірантка,
mdmytren@gmail.com

АНОТАЦІЯ
У статті розкривається роль ідеології у виникненні різнопланових політичних конфліктів та їх особливості в сучасній Україні. Проблема політичних конфліктів у суспільстві є актуальною протягом усього існування людської цивілізації. Численні конфлікти, що нині потрясають Україну вимагають осмислення та систематизації наявного матеріалу, подальших досліджень їх природи, сутності та шляхів розв’язання. Щоб справляти на конфлікт той або інший вплив необхідно, принаймні, розуміти істинні витоки та ідеологічне підґрунтя його виникнення. Відомо, що ідеологія як система форм суспільної свідомості є відбиттям сторін духовного життя суспільства, що відображає характер суспільних зв’язків із формами діяльності та мислення. Вона володіє поширеним впливом на свідомість людей і може використовуватися як засіб маніпулювання поведінкою мас, здійснювати поширення ідей в інтересах певних політичних або інших суспільних груп. Вивчення спонукальних причин конфліктів є одним із головних завдань політології, забезпечення соціальна-політичної стабільності всередині країни та на міжнародній арені. Саме тому ідеологічне підґрунтя політичних конфліктів, починаючи з ХІХ ст. стали об’єктом прискіпливої уваги дослідників.
Ключові слова: ідеологія, партійна ідеологія, політичні конфлікти, правова держава, конфлікт інтересів.

IDEOLOGICAL SOIL OF POLITICAL CONFLICT (PART IS SECOND)

Dmytrenko, Mykola,
doctor of political sciences, professor,
Shystopal, Olena,
National pedagogical university of the name of М. P. Drahomanov (Ukraine, Kyiv),
PhD student,
mdmytren@gmail.com

SUMMARY:
In the article the role of ideology opens up in the origin of scalene political conflicts and their feature in modern Ukraine. A problem of political conflicts in society is actual during all existence of human civilization. Numerous conflicts, that presently shake Ukraine require a comprehension and systematization of present material, further researches of their nature, essence and ways of decision. To render on a conflict that or other influence it is necessary, at least, to understand veritable sources and ideological soil of his origin. It is known that ideology as system of forms of public consciousness is removing of parties of spiritual life of society that represents character of public connections with the forms of activity and thinking. She owns widespread influence on consciousness of people and can be used as means of manipulation of the masses behavior, to carry out distribution of ideas in interests certain political or other community groups. A study of the main incentives of conflicts is one of main tasks to political science, providing of social and political stability up country and in the international arena. For this reason ideological soil of political conflicts, beginning from ХІХ of century became the object of captious attention of researchers.
Keywords: ideology, party ideology, political conflicts, legal state, conflict of interests.



Проблематика політичного конфлікту має давні традиції в історії політичної думки. Найважливішою особливістю конфліктологічних ідей, що одержали свій розвиток у поглядах середньовічних мислителів, було те, що, в основному, вони носили релігійний характер. Для підтвердження даної тези можна звернутися до слів Аврелія Августина про єдність людської та божественної історії, що протікає одночасно в протилежних і нероздільних сферах. Ця протилежна і нерозділена історія являє собою вічну битву двох царств (градов) — Божого та земного. Багато в чому схожі з поглядами Августина конфліктологічні ідеї іншого відомого мислителя Середньовіччя — Фоми Аквінського. Він розвинув думку про філософське пізнання – богослов'я, про людське буття і бога. На його думку, «історія являє собою вічну битву двох царств — божого і земного», а закони поділяв на два види: природні і людські. Природний закон зобов'язує людину шукати істину (бога) і поважати людей [1].
Істотною особливістю поглядів мислителів епохи Відродження на проблему конфлікту є те, що вони (погляди) сформувалися в результаті розвитку на більш високому рівні ідеї давньогрецької філософії про велич людського розуму, про його роль у пізнанні навколишнього світу. Звільняючи сприйняття людських проблем від влади релігійної свідомості, філософи цієї епохи надавали всім проблемам земний зміст. Аналізуючи погляди видатних мислителів цього періоду — Миколи Кузанського, Миколи Коперніка, Джордано Бруно, Ніколо Макіавеллі, важливо звернути увагу на те, що багато хто з них піддавалися репресіям з боку церкви, знаходилися з нею в стані найгострішого конфлікту. Разом із тим вони вірили в силу людини, її розум і гармонію, здатність перебороти соціальні конфлікти.
У першій половині XIX ст. особливу цінність розвитку конфліктологічної думки мають погляди представників класичної німецької філософії – Іммануїла Канта , Георга Гегеля , Людвіга Фейєрбаха  й ін. Звертаючись до поглядів видатних мислителів першої половини XIX ст., важливо акцентувати увагу на їхніх глибоких філософських міркуваннях про найгостріші проблеми того часу.
Багатий внесок в наукові підвалини політичного конфлікту заклали, зокрема такі мислителі як: М. Вебер, Т. Веблен, Д. Віко, Т. Гоббс, Р. Дарендорф, Г. Зіммель, Л. Козер, H. Maкіавеллі, Р. Макк, Ч. Міллз, Р. Міхельс, Г. Моска, В. Парето, Х. Таузард, А. Токвіль, Р. Снайдер. За всієї різноманітності підходів спільним для них є розуміння політичного конфлікту як постійно діючої форми боротьби за владу в конкретному суспільстві.
Однак, незважаючи на плідність ідей про природу конфлікту, висловлених класичною філософією, у вивченні сутності конфлікту аж до кінця XIX ст. були суттєві недоліки, зокрема:
 конфлікти розглядалися лише в самому загальному плані, у зв'язку з філософськими категоріями протиріч і боротьби, добра і зла, як загальна властивість не тільки соціального, а й природного буття;
 досліджувалися переважно лише конфлікти макрорівня, між класами, націями, державами, а конфлікти в малих групах, внутрішньо особистісні конфлікти залишалися поза увагою науковців;
 загальні риси конфлікту як феномена соціального життя не досліджувалися, у зв'язку з чим не було й самостійної теорії конфлікту, а отже й конфліктології як науки.
В останні роки виявленню причин та рушійних сил конфлікту в українському суспільстві досліджували: О. Батрименко, І. Денисенко, Н. Довгань, Є. Звонкова, А. Єзерова, О. Кабачна, В. Котигоренко, Г. Мітрошенко, В. Можаровський, Н. Майструк В. та інші.
Розгляд результатів наукових досліджень дозволяє зробити висновок про недостатню послідовність та узгодженість в актуалізації ідейно-ідеологічних основ конфлікту, що свідчить, по-перше, про суперечливість обраних установок і цінностей в імпліцитній, раціональній та діяльнісній площині, а також про домінування емоційно-чуттєвого аспекту актуалізації ідейно-політичних настанов.
Єдине й гармонійне суспільство з єдиними ідеологічними поглядами, на думку німецького філософа Г. Зіммеля, взагалі немислиме, а якби воно й виникало, то таке суспільство, не володіючи механізмом саморозвитку та не піддаючись впливу імпульсів, які створювали б зміни, виявилося б нежиттєздатним. Тобто поліідеологічність суспільства розглядається ним як необхідний елемент його розвитку [2].
Отже, Г. Зіммель розглядав протиборство ідеологій як нормальну й виключно важливу форму суспільного життя, як провідне джерело політики, яке сприяє її позитивному розвитку й виступає однією з форм соціалізації особи. Адже суспільство, на думку М. Вебера, являє собою сукупність груп, що розрізняються своїм статусом і переконаннями. Тому їх інтереси розходяться, що й породжує політичні конфлікти. Всілякі надії на можливість їх усунення з життя суспільства ілюзорні [3].
Проте інтереси людей не тільки розходяться, але й у якійсь мірі збігаються, що створює основу для балансу сил, досягнення консенсусу. І хоча конфлікти не можуть бути зовсім усунені з політичного життя, це не означає, що вони повинні постійною викликати політичну нестабільність в державі.
Американський політолог, основоположник плюралізму А. Бентлі у своїй теорії «Зацікавлених груп» вивів закономірність про необхідність об’єднання людей у певні групи інтересів (партії) зі своїми ідеологічними поглядами щодо функцій політичного життя. Конфлікт горизонтальний виникає у сфері боротьби цих груп за владу, вертикальний – у сфері тиску цих груп інтересів на владу. Раціональний конфлікт не базується на опорі влади, бо влада повинна співпрацювати з групами інтересів – це основне її призначення. Конфлікти між владою та конкретною групою, особлива конфлікт з боку влади – це руйнація держави.
Горизонтальні конфлікти на ідеологічній основі між різними партіями та групами, які сповідують ту чи іншу ідеологію відбуваються постійно. У той же час ці групи завжди формально тиснуть на владу. І чим сильніший тиск з боку певної політичної групи на владу, тим швидше влада буде реагувати на їх вимоги, а отже й непряма конкуренція груп виявляється через силу їх тиску на владу. Так як всі політичні угруповання конкурують між собою і кожна намагається здійснити якомога більший тиск на політичну владу, то Бентлі відносить конфлікти між певними політичними групами до латентних.
У сучасній західній літературі поняття політичного конфлікту має велику кількість визначень, серед яких більш розповсюдженим є визначення, американського соціолога Л. Козера, що увійшло до багатьох словників та енциклопедії з суспільних наук. Він розуміє під конфліктом боротьбу за владу і претензії на певний соціальний статус, боротьбу за недостатні для всіх матеріальні й духовні блага, боротьбу, в якій цілями сторін є нейтралізація, нанесення збитку або знищення суперника. Причини конфлікту, на його думку, полягають в існуючій у суспільстві системі розподілу: чим більше незаможні групи суспільства сумніваються в законності існуючого розподілу, тим більша ймовірність їхнього бажання іти на конфлікт[4].
Також виникненню конфліктів, на його думку, сприяє плюралізм думок,  можливість у суспільстві вільно висловлювати незадоволення в межах існуючого суспільного ладу. Він обґрунтував ідею що плюралізм, збільшення політичних груп, які сповідують різну ідеологію, неминуче обумовлює збільшення чисельності конфліктів, а така ситуація утруднює створення «двополюсного» суспільства, тобто поділ його на два непримиримі табори, що не мають жодних спільних норм і цінностей. Тому чисельні незалежні один від одного латентні конфлікти оптимізують передумови для єдності суспільства. Вони лише сприяють виявленню реальних проблем, які стоять перед конфліктуючими групами і не вирішуються суспільством. Розв’язання цих проблем сприяє інтеграції всього суспільства або певних його частин, тобто такі конфлікти зміцнюють суспільство.
Значний внесок у теорію розвитку конфліктології зробив американський соціолог К. Боулдинг. У своїй праці «Конфлікт і захист: загальна теорія» (1963 р.) він спробував відобразити своє бачення концепції «Загальної теорії конфлікту». У ній вчений переконує, що конфлікт є характерною рисою будь-якого процесу та будь якого середовища. Незалежно від умов, у яких народився конфлікт, його функції, етапи розвитку, способи вирішення будуть ідентичними. Конфлікт – це загальна і універсальна категорія [5].
К. Боулдинг пояснює це особливою природою і формою поведінки людини, якій властиво використовувати насильницькі методи в досягненні своїх цілей, відстоювати свої переконання [5]. Саме тому конфлікти у політичній площину носять ідеологічний характер, а головною причиною конфлікту є несумісність політичних уподобань протиборчих сторін їх поглядів розвиток суспільства.
Відомий соціолог Ральф Дарендорф у своїй книзі «Сучасний соціальний конфлікт» (1992р.) обґрунтував теорію конфліктної моделі суспільства, згідно з якою конфлікт є центральною категорією розвитку. Суспільство, за Дарендорфом, представлено як постійно змінна система взаємовідносин між конфліктуючими політичними групами або класами. Відсутність конфлікту вважається ненормальним для суспільства. Він вибудовує ієрархію конфліктів, що розрізняються рівнем дії – від мікрорівня до макрорівня. Класовий конфлікт як центральний конфлікт суспільства залежить від характеру влади на конкретному історичному етапі [1].
Але його теорія не пояснює конфлікти сучасного суспільства. Адже в сучасному суспільстві конфлікт визначається як конфлікт між старим і новим, між демократією і авторитаризмом, між індустріальним і інноваційним розвитком. З'являються нові конфлікти, породжені зміною характеру влади й відносин у суспільстві. Наприклад, конфлікт способу і стилю життя. Впливати на подібні конфлікти, як вважає Дарендорф, безглуздо й недоцільно, оскільки вони утворені природним еволюційним шляхом розвитку суспільства.
Нині перехідний період, який переживає наше суспільство, супроводжується перманентними конфліктами, пов’язаними з ідеологією формування нових соціальних структур. Загострення суперечностей сторін, перш за все, пов’язане з відмінностями їхнього становища в суспільстві, суперечностями інтересів, цілей і цінностей. Однак, не дивлячись на це вказана галузь науки в Україні ще не набула того поширення, яке відповідало б запитам сучасного суспільного розвитку.
У сучасній Україні характер політичного конфлікту визначається особливостями у першу чергу ідеологічних конфліктів. Політичне суспільство України – це синтез елементів напівдемократичної та напівтоталітарної системи західноєвропейського буржуазного типу. Основні суперечності українського політичного життя: між владними структурами та опозиційними партіями, між гілками влади, між новою та старою елітами між партіями та рухами. Складність ситуації полягає в тому, що всі ці політичні конфлікти накладаються один на одного.
Характеризуючи сучасний розвиток нашої держави й суспільства, практично всі без винятку – як політики, так і науковці, як праві, так і ліві, –вказують на значне затягування перехідного процесу становлення цивілізованої, демократичної політичної системи в Україні, що породжує підвищений рівень суспільно-політичної конфліктності.
Загальною загрозою політичній стабільності залишається складна ситуація в економіці України. Стагнація виробництва, зростання тіньової економіки, корупції, значне підвищення цін на промислові та продовольчі товари, зниження купівельної спроможності населення, катастрофічне зростання бідності, неприхована заклопотаність багатьох «публічних політиків» власним облаштуванням, призводять до нагромадження нерозв’язаних проблем і викликають незадоволення народних мас політичною елітою.
Все це спричиняє конфлікти, перш за все, у виробничій сфері: з питань заробітної плати, техніки безпеки, соціальних послуг, недемократичності управління, що породжує мітинги, пікети, страйки тощо.
Протягом усіх років незалежності внутрішньополітичне становище України час від часу, з періодичністю в 1-2 роки, загострюється, країна пережила не одну політичну кризу, що супроводжувалися більшими або меншими політичними конфліктами. Значними політичними чинниками конфліктів є напружені відносини між президентом, урядом, парламентом, всередині гілок влади, гостре протистояння між владою й опозицію, що часто виходить за цивілізовані межі, боротьба між партіями та політичними об’єднаннями. Головною причиною цих протистоянь є розмаїття політичних та ідеологічних симпатій електоральних груп, якими ці сили підтримуються, між різними соціальними групами, між напрямами зовнішньополітичної й економічної інтеграції тощо, тобто конфліктогенна ситуація весь час напружена й готова вибухнути навіть, здавалося б, від самого незначного, на перший погляд приводу.
Неабияким фактором конфліктогенної ситуації в Україні є також напруга між елементами ланцюга «регіон – центр – регіон», тобто конкуренція між регіональними, політичними і фінансово-промисловими елітами за здійснення впливу на прийняття рішень центром. Нині чітко простежуються п’ять центрів регіонального впливу – Донецький, Дніпропетровський, Київський, Кримський, Львівський. Головні причини виникнення напруги між ними пов’язані з розподілом фінансових і матеріальних ресурсів, бюджетною політикою центру, рівнем впливу тіньової економіки й криміналітету на прийняття політичних рішень.
Особливу увагу слід звернути на політичні конфлікти в українському суспільстві, які виникли в результаті підготовки та проведення президентських виборів 2004 року та з приводу відмови української влади від підписання угоди про асоціацію України з Європейським Союзом 2013 року, внаслідок чого Україна, по суті, поділилася у своїх прагненнях Схід і Захід – противників і відповідно прихильників євроїнтеграції. Якщо у 2004 році порушення виборчого законодавства, фальшування виборів призвели до зростання політичної напруги в суспільстві, проведення третього туру президентських виборів, призвели до створення такої політичної ситуації в державі, яка породила серйозні конфлікти та нестабільність у країні то відмова влади від підписання угоди про асоціацію з ЄС у 2013 році викликали в суспільстві настрої навіть повалення існуючого ладу, підтвердженням чого є заяви з цього приводу генерального прокурора України та порушення Службою безпеки України відповідної кримінальної справи.
В умовах цих та інших політичних конфліктів обидві сторони обирали однакову стратегію поведінки – стратегію протистояння, яка характеризується жорсткою позицією до опонента й непримиренним антогонізмом. Така стратегія в теорії політичного конфлікту не передбачає можливості самостійного розв’язання протиріч. Тому обидві сторони вимушено звернулись до третьої сторони. Лише завдяки міжнародному посередництву вдалося розблокувати вирішення політичного конфлікту 2004 року. Конфлікт 2013 року дотепер ще не має свого вирішення.
Політична діяльність в Україні з 2004 по 2012 роки  більше зводилася до міжінституційних конфліктів компетенції. Це яскраво засвідчили конфлікти між Президентом і Верховної Радою (2005-2010рр.), між Президентом і Прем’єр-міністром від правлячої партії (Ю. Тимошенко, 2005р.) та опозиційної партії (В. Янукович 2006 р.). За президентства Віктора Ющенка, коли він як глава держави втратив статус гаранта Конституції, що є останньою і ключовою ланкою в складній системі владних ієрархій, однією з постійних причин конфліктів у боротьбі за владу стала процедура призначень посадових осіб, зокрема Прем’єр-міністра і членів уряду [6].
Особливістю політичних конфліктів у сучасній Україні є те, що вони відбуваються в середовищі самої влади. Триває боротьба за володіння реальними її важелями. Серед політичних конфліктів важливу роль відіграють суперечності на національній основі. За оцінками міжнародних та вітчизняних експертів, національна політика України протягом останніх років була привабливою для багатьох, зокрема сусідніх, країн як така, що забезпечувала належний спокій в державі, хоча нерозв'язаних питань залишилося чимало.
Одним із факторів, що обумовлює виникнення конфліктних ситуацій у сфері політики, є сукупність причин, пов`язаних з процесами ідентифікації громадян, усвідомлення ними своєї приналежності до політичних, соціальних, етнонаціональних, релігійних, субкультурних спільнот, чим обумовлюється істотна розбіжність у розумінні ними свого місця і ролі в соціальній і політичній системі суспільства. Такого роду конфлікти найчастіше відбуваються в суспільствах перехідного типу, до яких належить і сучасна Україна, де людям доводиться усвідомлювати себе громадянами нової держави, де колишня суспільна ідентифікація руйнується, а на її місці відбувається суперечливе становлення нових, переважно групових ідентифікацій: «ми – українці» або «ми  росіяни», «ми – бідні» або «ми  багаті», «ми – православні» або «ми – католики» і тому подібне. Таке роздроблення ідентифікацій призводить до розщеплювання раніше об`єднуючих людей, цінностей та інтересів на приватні, викликає розбіжність і зіставлення інтересів однієї соціальної, національної групи інтересам інших груп [7].
Так американський політолог Ф. Фукуяма застерігав: «Якщо українці як і раніше визначатимуть права громадянства і свою політику в галузі освіти у тих толерантних термінах, які вони з самого початку обрали, користуючись для визначення національності територіальним принципом, що надає громадянські права всім, хто живе в межах України, тоді їхня країна зможе подолати всі проблеми. Якщо ж, навпаки, Україна робитиме наголос на мові або інших аспектах етнокультурних характеристик при визначенні громадянства чи інших прав громадян, я думаю, ця країна вибухне зсередини, оскільки росіяни та інші національні меншини вчинять бунт проти переважних прав етнічних українців» [8].
До найбільш конфліктогенних чинників у цій сфері життєдіяльності українського суспільства можна віднести пропорційність участі етнічних спільнот в політичному житті українського суспільства [9].
Переважна більшість інших народностей в Україні розселена дисперсно і не має чітко визначених етнічних меж, а це, на думку західних етнополітологів, також створює додаткові причини для виникнення конфліктів і труднощі в їх вирішенні. Цю обставину слід враховувати, розв’язуючи будь-які проблеми в регіонах.
І хоч Законом «Про національні меншини в Україні», прийнятим у червні 1992 року, гарантується правовий захист представників усіх національних меншин, які проживають у нашій державі, проголошено державні гарантії у навчанні рідною мовою, в розвитку національних мов і культур, використанні національної символіки, відзначанні національних свят, збереженні традицій і звичаїв, пам’яток історії та культури, в сповідуванні своєї релігії та інше, все ж за умов економічної та соціально-політичної кризи в суспільстві не всі положення Закону можна реалізувати, не вистачає коштів на фінансування його. Труднощі в реалізації цього закону можуть викликати незадоволення з боку окремих етнічних груп або їхніх представників, а це, у свою чергу, може призвести до виникнення конфлікту. Щоб запобігти виникненню конфліктної ситуації, необхідно проаналізувати стан, в якому перебувають національні меншини, проблеми, які існують у задоволенні їхніх етнічних потреб, визначити їхню першочерговість – і з урахуванням можливостей держави розробити механізми їх розв’язання [8].
На шляху відродження України серйозні перешкоди становлять і міжконфесійні конфлікти. Така бажана для нашого суспільства внутрішня стабільність порушується ворожнечею між церквами, ієрархами, священиками, віруючими. Спектр їх протистояння досить високий: боротьба за храми, майно, лідерство, сфери впливу. Мова йде, у першу чергу, про серйозні конфлікти всередині православ’я – розкол Української Православної Церкви на прихильників Київського й Московського патріархату, основною причиною якого є неоднакова реакція на національне відродження й темпи українізації церкви. Цей релігійний конфлікт має багатоплановий характер і проявляється як на політичному, так і на богословсько-ієрархічному та побутовому рівнях.
Міжцерковний конфлікт на побутовому рівні знаходить вияв у взаємному нетерпимому ставленні віруючих одних конфесій, церков до послідовників інших, відвертій ворожнечі між ними. На рівні буденної релігійної свідомості – це одна з форм найбільш масового протистояння людей у суспільстві, що призводить до порушення громадського спокою, створює напругу в певному регіоні або в державі чи навіть у міждержавних відносинах.
Особливо небезпечні політичні конфлікти виникають коли впливові еліти намагаються підігнати Основний Закон держави – Конституцію під власні потреби. Про це говорять, наприклад, гострі політичні конфлікти 1995-1996 рр. – прийняття Конституції України, 20042010 рр. – недоліки конституційної реформи, 2010-2013 рр. – повернення до конституції 1996 року та внесення в неї положень, що посилюють повноваження президента тощо [10]. Чергове переписування Конституції 2015 також закладає підґрунтя для виникнення політичних конфліктів у майбутньому. Зокрема це норма про запровадження інституту префектів.
Головні суперечності періоду незалежного розвитку виникали передусім через безсистемне здійснення реформ. Найбільших втрат Україна зазнала на початковому етапі реформ, адже вони розгорнулися без будь-якого обґрунтування, не було навіть суто теоретичних уявлень про шляхи їх здійснення. Натомість вони були радикальними та безоглядними, коли потрібні були зваженість і поступовість, де було важливо включити систему стримувань і противаг, і навпаки, зволікали, або й не діяли там, де потрібно було діяти швидко та рішуче, де потрібно було використати стартовий потенціал, що неминуче призводило до виникнення конфліктів [11].
Часта зміна управлінських еліт також аж ніяк не сприяла системності та поступовості перетворень. Досить гостро зміна управлінських еліт позначилася на стані економіки та соціального середовища після подій «революцій» 2004 та 2014р.р.. Дійсно, протиставлення революційних змін еволюційному процесові, як свідчить історичний досвід, не завжди призводило до бажаних результатів. Адже революція − це завжди ризик, найболючіший і непередбачуваний за своїми історичними наслідками спосіб вирішення політичних проблем. Як зазначав один із основоположників російської й американської соціології Пітирим Сорокін у своєму дослідженні «Революція і соціологія», найбільш небезпечним у революції є те, що на відміну від «реформ, які мають запроваджуватися в життя правовими та конституційними способами, революція зневажає ці обмеження». Саме через це вона врешті-решт «не збільшує, а скорочує базові свободи» [12]. Хоча ці узагальнення не слід безпосередньо проектувати на події київського Майдану, що незаперечно був епіцентром прискорення глибоких демократичних змін на пострадянському просторі, слід визнати ті соціально-економічні витрати, що відчуває населення України донині.
Тому хоча політичні конфлікти й відіграють у житті суспільства позитивну роль, як уже зазначалося раніше, оскільки спонукають соціальні відносини до мобільності, гнучкості, є пересторогою на шляху до їх застою, однак сьогодні не викликає сумніву й те, що вони повинні регулюватися і вирішуватися цивілізованими методами.
Ще один гострий соціальний аспект пов’язаний із «тіньовою економікою», що створила неофіційний ринок праці та послуг і такий самий механізм перерозподілу прибутків. «Непідйомним» для будь-якої держави є той стан «самооборони» громадян від неї, що виявляється в масовому ухилянні від сплати податків, оплати комунальних послуг тощо. Усе це вкрай негативно позначається на моральному стані суспільства, трудовій етиці, формує психологію вседозволеності і стає підґрунтям для конфліктів між владою і суспільством  [13].
Великі надії покладалися на декларацію рішучих дій нової влади, що прийшла після «Революції гідності» 2014 р., щодо боротьби з корупцією та тінізацією економіки. Проте брак професіоналізму й відсутність «довгострокової політики конверсії тіньових капіталів некримінального походження з максимальним збереженням нагромадженого у цьому секторі позитивного, технологічного, організаційного, фінансового та людського потенціалів» не дозволили викоренити ці негативні явища [14].
В умовах сьогодення можна говорити про цілу низку причин, які утруднюють управління країною, гальмують розвиток України та провокують конфлікти. У першу чергу − це політичні причини − неефективність виконавчої та інших гілок влади, що породжує такі проблеми, як: політичні й економічні кризи, гастарбайтерство, корупція та хабарництво, розвал науки, занепад культури та проблеми освіти, недієвість законів, кризи, проблеми підготовки нових управлінців, криміналізація владних структур та інше.
Як зазначав американський професор українського походження Осип Мороз: «Україна має одну з найдосконаліших корупційних систем у світі − академічно витриману і науково обґрунтовану, і це часом переходить у ваші гени. Вона в вас − у вашому світогляді і способі життя» [15]. Заклики до боротьби з корупцією стають, і вже стали, неодмінним атрибутом політико-правової риторики української влади, і в першу чергу її виконавчої гілки.
Отже, одними мантрами про злочинність корупції неможливо ані знизити її рівень, ані протидіяти її дальшому поширенню. І жодні запобіжні заходи не будуть дієвими, доки суб’єкти боротьби з корупцією не засвоять повного розуміння доцільності та необхідності цих дій, тобто доки операційна логіка бажаних вчинків не стане органічно прийнятною для всіх учасників.
Доки непізнана суть проблеми, неможливе її лікування. А суть корупції полягає в тому, що на індивідуальному рівні практично кожен акт корупції для вирішення життєвих проблем більш раціональніший та ефективніший ніж дії в межах та відповідності до чинного законодавства. Усі знають, що дати хабар дрібному чиновнику − значно простіше й розумніше, ніж прирікати себе на паперову тяганину. Жоден у світі корупціонер − на відміну від інших злочинців − не карається сумнівами у власній правоті і не розкаюється у скоєному. Адже кожен хабар займає місце публічних інститутів у разі їхньої неефективності. Наприклад, хабар, яким віддячують потерпілим, державному обвинувачеві та судді винні у скоєнні злочину, приносить користь як самому злочинцеві, так і потерпілим, судді, обвинувачеві і навіть державі, що не тратитиметься на утримання цієї особи у в’язниці. Так само недоречним є витрачання часу в суді для сплати штрафу за перевищення швидкості під час їзди автомобілем. Значно простіше вручити сотню гривень інспекторові. У цьому і криється сутність дилеми «ефективності корупції» [16].
Проте, не дивлячись на велику кількість політичних конфліктів, які час від часу потрясають суспільство, Україна до цього часу не виробила своїх механізмів запобігання і виходу із конфліктних ситуацій. Можливо тому наша країна й перебуває постійно в неослабному конфліктному полі.
Головним, на нашу думку, запобіжним механізмом попередження руйнівних конфліктів може бути становлення в Україні правової держави. В іншому випадку, призови і установки про створення правової держави, неминуче залишаться нереалізованими призовами і установками, Ідея правової держави є ідея взаємокерування громадянського суспільства і держави, що передбачає руйнування монополії держави на владу з одночасною зміною співвідношення свободи держави й суспільства на користь останнього й окремої особи.
Важливими умовами і передумовами формування правової держави і громадянського суспільства в Україні є створення внутрішньо єдиного, несуперечливого законодавства. Існуючі нині протиріччя в правовій системі, виникаюча час від часу боротьба законів і законодавчих актів, що видаються на місцях, не тільки не наближають країну до правової держави, але, навпаки, ще більше віддаляють. Ця боротьба руйнівно позначається на економіці, суспільстві і самій державі. Зневажливе відношення до законів автоматично породжують таке ж відношення і до місцевих актів, веде до трагічних наслідків для багатьох мільйонів людей. Сучасне життя дає безліч вельми сумних прикладів. У тому числі прикладів, пов'язаних з руйнуванням єдиного державного простору з виникненням міжнаціональних і регіональних конфліктів, територіальних, майнових і інших суперечок.
У наш час українська дійсність характеризується невисоким рівнем правової, політичної і парламентської культури, правовим нігілізмом, слабкістю демократичних традицій і навичок. Якщо і можна для України визнати концепцію правової держави, то, зрозуміло, з цілим рядом обмовок, враховуючи відношення українців до права як соціального інструмента, історичну прихильність до сильної держави, низьку «природну» правову активність та ініціативу.
Крім цього за умов конфліктної політики економіка цілковито залежить від прозорих правових норм, а регулювання економіки – від політичних інтересів. Ігнорування об’єктивних економічних законів та вплив на політику великих бізнес-груп створює дисбаланс в економічному розвитку окремих регіонів і рівні життя різних соціальних груп, що також сприяє розвитку конфлікту.
Для України характерним є те, що в концепціях розвитку України циркулюючі в суспільстві ідеологеми поєднуються з реальними інтересами відповідної групи людей. А якщо враховувати що в кожному конкретному разі йдеться про заінтересованість в одному і тому ж предметі, то стає зрозумілим, чому ці концепції мають конфронтаційне навантаження. Таким чином, особливістю потенційно наявних конфліктних ситуацій, а також самих конфліктів є те, що їм, як правило, передує конфлікт інтересів у владній еліті, а вже від його перебігу залежить розвиток подій та вихід із конфлікту.
Отже, сучасна соціально-економічна й політична ситуація в Україні значною мірою сприяє конфліктному сценарію розвитку подій. І вкрай важливо розуміти обставини, що спричиняють конфлікти, та прагнути до пом’якшення умов його протікання, не допускати, щоб він викликав насильницькі дії з боку тієї чи іншої сторони.
Щоб не допустити розколу суспільства не можна дратувати мільйонні маси зубожілого населення процвітанням, нехай і підприємливих, нуворишів. Це не в інтересах держави, як і не в інтересах політиків, які мають розуміти, що політика стає безсилою, коли в дію вступають мільйони голодних людей. Поєднання складної політичної ситуації, реального зубожіння основної маси населення призводить лише до створення в Україні конфліктної ситуації. Тож для запобігання конфліктів, потрібно зменшувати розрив у доходах між невеликою часткою багатих і більшістю зубожілого населення.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:
История политических и правовых учений: Учебник для вузов / Под общ. ред. В. С. Нерсесянца. – М.: ИНФРА–М, 1996. – 736 с.
Зиммель Г. Конфликт современной культуры // Избранное. Т. 1. Философия культуры. – М.: Юрист, 1996. – С. 60–100.  NF
Вебер М. Социология религии (типы религиозных сообществ) /Макс Вебер// Вебер М. Избранное. Образ общества; [пер. с  нем. / отв. ред. и сост. Я.М Бергер и др.]. М.: Юрист, 1994. – 702 с.
Пугачев В. П., Соловьев А. И. Введение в политологию: Учебник для вузов. - М.: Аспект Пресс, 2000. - 446 с.
Політологія: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Ф. М. Рудич. – К.: Либідь, 2006. – 478 с.
Бобіна О.В. Використання конфліктологічного методу для аналізу «Помаранчевої революції» // Гілея / науковий вісник /: Збірник наукових праць, - К., 2008 – Вип.17. – С. 245-250.
Доминик Кола. Политическая социология. Пер. с фр., М., Изд-во «Весь мир», 2001. – 346 с.
Бекешкіна І.Е. Конфліктологічний підхід до сучасної ситуації в Україні. — К, 1994. – 405 с.
Політологія (теорія та історія політичної науки) : Навчальний посібник / Шляхтун П.П. - К.: Либідь, 2005. – 576 c.
Калакура О. Четверті Курасівські читання «Політичні конфлікти в сучасній Україні: сутність, витоки, шляхи подолання» / О.Калакура; Н.Макаренко // Історичний журнал – 2008. – № 6. – С. 120–123.
Пахомов Ю. Ринкові трансформації в Україні в контексті світового досвіду // Україна на порозі XXI століття: уроки реформ та стратегія розвитку. – Матеріали наукової конференції. – К.: НТУ КПІ, 2001. – С. 105–107.
Сорокин. П. Человек. Цивилизация. Общество. М.: Политиздат, 1992. С. 251.
Курас І. Українське суспільство на рубежі століть: утвердження реформаторського курсу // Україна на порозі XXI століття: уроки реформ та стратегія розвитку. – Матеріали наукової конференції. – К.: НТУ КПІ, 2001. – С. 23–28.
Долженков О. Тіньовий аспект політичного процесу в Україні: феномен адміністративно-економічних кланів /О.Долженков// Людина і політика. – 2000. – №2. – С.2–6.
Мороз О. Не заступайте патриотизмом науку! /Осип Мороз// Дзеркало тижня. – 2007. – №44.
Дмитренко М. Політична система України / М.Дмитренко // 6 Монографія. : К.: В-во Університет «Україна», 2011. – 820 с.

REFERENCES:
History of political and legal scientist: Textbook of for institutions / of higher learning of Under of editor In. S. Nersesyantsya.  M.: 1996.  736 p.
Zimmal G. Conflict of of of modern culture // of of Select. Т. 1. Philosophy of of culture. it is M.: Lawyer, 1996. - Р. 60-100.
Veber M. Sociology of religion (types of religious associations) / Veber M. Select. Character of society; [trudged. with  him. / отв. ред. and сост. I. Berger of and other]. M.: Lawyer, 1994. - 702 p.
Pugachev V., Solovev A. Introduction in political science: Textbook of for institutions of higher learning.  M.: Aspect of Press, 2000.  446 p.
Political science: textbook is for students higher. educational establishments . / F. Rudizh. - K.: Lybid, 2006.  478 p.
Bobbin of О. In. Use of conflict  method for the analysis of « Orange revolution» // Hylea / scientific announcer /: Collection of scientific works, - К., 2008 – Edition .17. - P. 245-250.
Dominique Кола. Political sociology. Trudged. with фр., M., Publishing house  is the «Whole world», 2001. - 346 p.
Bekeshkina І. Science about conflicts going near a modern situation in Ukraine.  К, 1994. are 405 p.
Political science (theory and history of political science) : the Train aid / Shliahtun P. - К.: Lybid, 2005. - 576 p.
Kalakura О. Fourths of Kuras of reading the «Political conflicts in modern Ukraine: essence, sources, ways of overcoming» / О. Kalakura; N. Makarenko // the Historical magazine - 2008. - № 6. - P. 120-123.
Pahomov J. Market transformations in Ukraine in the context of world experience // Ukraine on the threshold of XXI of century : lessons of reforms and strategy of development. are Materials of scientific conference. - К.: NTU KPI, 2001. - P. 105-107.
Sorokin P.. Man. Civilization. Society. M.: Politizdat, 1992. P. 251.
Курас And. Ukrainian society on the border of centuries : claim of reformative course // Ukraine on the threshold of XXI of century: lessons of reforms and strategy of development. are Materials of scientific conference. - К.: NTU КPІ, 2001. - P. 23-28.
Dolgenkov О. the Shadow aspect of political process in Ukraine: the phenomenon of administratively-economic clans /О. Dolgenkov // Man and policy. - 2000. - №2. - P. 2-6.
Moroz of О. do not take the place by patriotism  science! /Moroz// got hoarse Mirror of week. - 2007. - №44.
Dmytrenko М. the Political system of Ukraine / М. Dmytrenko // Monograph. : К.: University «Ukraine», 2011.  820 p.




Создан 04 сен 2015