Nauki Społeczno-Humanistyczne Соціально-Гуманітарні Науки Social and Human Sciences

 

Lavruk, Taras, 2015. THE PRINCIPLE OF REALITY VS. THE PLEASURE PRINCIPLE IN MODERN GEOPOLITICS. Social and Human Sciences. Polish-Ukrainian scientific journal, 02 (06), pp. 87-94




 

Lavruk, Taras, 2015. THE PRINCIPLE OF REALITY VS. THE PLEASURE PRINCIPLE IN MODERN GEOPOLITICS. Social and Human Sciences. Polish-Ukrainian scientific journal, 02 (06), pp. 87-94.



ПРИНЦИП РЕАЛЬНОСТІ ПРОТИ ПРИНЦИПУ ЗАДОВОЛЕННЯ В ГЕОПОЛІТИЦІ СУЧАСНОЇ РОСІЇ

УДК 327 (477)

Лаврук, Тарас,
кандидат політичних наук,
Івано-Франківський університет права ім. Короля Данила Галицького
(Івано-Франківськ Україна),
кафедра філософії, філософії права і юридичної психології,
доцент,
e-mail: taras.lavruk@mail.ru

АНОТАЦІЯ
Консервативність сфери геополітичних пріоритетів зумовлена незмінністю факторів географічного середовища, які лежать в основі геополітичної концептуалістики. Окремі акценти змінюються під впливом зовнішніх чинників – глобалізму, економічної динаміки та вдосконалення технологічних ресурсів, однак послідовність відповідей Росії на «українське питання» змушує переглянути навіть усталені уявлення про консерватизм.
Генерування і реалізація геополітичних проектів сучасної Росії перебуває під тиском принципів реальності та задоволення. Гіпотетично такі принципи можуть доповнювати один одного, але у випадку теперішньої Росії доводиться констатувати їх категоричну несумісність. Це надає геополітичним намірам Росії профанативних і непередбачуваних ознак.
Ключові слова: геополітика сучасної Росії, геополітичні пріоритети, історичні і культурно-цивілізаційні передумови, європейський та азіатський вектори розвитку.



THE PRINCIPLE OF REALITY VS. THE PLEASURE PRINCIPLE IN MODERN GEOPOLITICS


Lavruk, Taras,
Candidate of political science,
Ivano-Frankivsk  university of right, the name of King Danylo Galychina,
(Ivano-Frankivsk, Ukraine),
Department of philosophy,  philosophy of right and legal psychology 
associate professor,
e-mail: taras.lavruk@mail.ru


SUMMARY
Conservativeness in the area of geopolitical priorities is caused by factors of invariably of geographical environment underlying geopolitical conceptualism. Some accents are changing under the influence of external factors – globalization, economic dynamism and improvement of technological resources, but the sequence of Russian answers to the «Ukrainian question» makes us to revise the established notions on conservatism.
Generation and realization of geopolitical projects in modern Russia is under pressure of the reality and pleasure principles. Hypothetically, these principles can complement each other but in the case of modern Russia their categorical incompatibility is obvious. This gives the geopolitical intentions of Russian some profanatory and unpredictable characteristics.
Keywords: modern Russian geopolitics, geopolitical priorities, historical and cultural-civilizational background, European and Asian development vectors.



Жан Бодріяр значну частину своєї творчості присвятив висвітленню різних аспектів «симуляції актуальної реальності, Гі Дебор аналізував «суспільство спектакля», а Поль Вірільо концептуалізував «заміщення, витіснення актуальної реальності реальністю віртуальною». Спільним місцем усіх цих концепцій була ідея, згідно з якою наочність влади, повсякденність її технологій і втілень призводить до парадоксального результату: «чим більше влада демонструє себе, тим більше вона прихована, невловима і тим краще вона сховалася» [8, с. 14].
Символічна влада є вагомим аспектом всіх форм владних відносин. Вона ґрунтується на символічному капіталі. Потужність символічної влади полягає в тому, що вона «виявляється в характері структурування соціальної реальності на основні досягнення консенсусу щодо певного бачення світу і легітимації відповідного когнітивного порядку»; ця влада змушує людей бачити і вірити, підтверджувати або змінювати їхнє сприйняття світу; вона нав’язує певне відображення відмінностей між різними складовими суспільної дійсності, значною мірою створюючи ці розбіжності, артикулюючи їх, роблячи їх «видимими і очевидними», і, в такий спосіб, оформлюючи соціальні групи та їхні соціальні позиції [9, с. 166].
Відповідно, щоб змінити чи зберегти соціальний світ необхідно змінити чи зберегти способи його сприйняття людьми і їхню практичну діяльність по відтворенню соціального буття (згідно з термінологією П. Бурдьє змінити чи зберегти габітус). «Символічна влада здійснюється не у вигляді усвідомлених актів, а опосередковано – через способи її відображення, оцінки і дій, котрі конституюються сукупністю диспозицій, що формують сприйняття та світоглядні настанови людей, а тому знаходяться поза рівнем свідомості і вольового контролю» [9, с. 27].
Сукупність диспозицій соціального простору для того, щоб продовжувати тривати або змінюватися в часі звертається до нас засобом ідеологічного коду, оскільки ідеологія реалізується не інакше, як через габітуси: ці системи забезпечують єдність узгоджених диспозицій, і через калейдоскопічність багатоманітність своїх продуктів утворюють коло, центр якого знаходяться скрізь і ніде» [2, с. 58].
Нелокалізованість, несуб’єктність і тотальність влади в сучасному суспільстві грають на руку ідеології, яка завдяки таким обставинам набуває ознак універсального соціального інтегратора, який прагне структуризувати соціум, досягти гомогенного узгодження різних рівнів реальності, включаючи віртуальність. Ідеологія спрацьовує як структуруючий інструмент, який конституює суб’єктів і задає конфігурацію відносин між ними. Ідеологія сьогодні – це не засіб боротьби «вже існуючих груп» за локалізовану в соціальному просторі владу, а структура, котра дозволяє здійснитися владі соціального простору, дозволити бути структурованою і змістовно розмежованою.
Ідеологічний ресурс завжди мав істотне значення для реалізації геополітичних намірів Росії. Однією з важливих ідеологем є статус Росії як «колиски слов’янських народів». Це дозволяло очолити геополітичний тренд панславізму, ідейно підпорядкувавши собі в такий спосіб слов’янські етноси. Насправді ж міф слов’янськості Росії радикально протистоїть фактичному стану речей: «Під час процесу колонізації північно-східних територій (які згодом увійшли до складу Росії, таких як Новгородська земля), кількість слов’янсько-руських поховань у X столітті становила тільки 12 %, а фінських  – 75 %, скандинавських – 13 %. У XІІ ст. цей показник змінився у бік зростання слов’янського елементу в них до 24 %, втім включав 72,5 % фінських і 3,5 % скандинавських поховань» [5, с. 25].
Як стверджував В. Бєлінський, справжніми господарями Ростово-Суздальських і Московських князівств від 1238 до 1357 року були етнічні монголи: Хан Батий (Саін) від 1238 до 1250 рр., Хан Сартак (1250-1257), Хан Берке (1257-1266), Хан Менгу-Тимур (1266-1282), Хан Туда-Менгу (1282-1287), Хан Талабуга (1287-1290), Хан Тохта (1291-1312), Хан Узбек (1312-1332), Хан Джанібек (1342-1357) [1, с. 187].
Формування Московії починається із захоплення Даниїлом – сином О. Невського (1301 р.) – першим Московським князем міста Коломни, розташованого на географічно зручному місці Камсько-Окського межиріччя. Це відкрило вихід на стратегічний простір – до Оксько-Волзького річкового басейну. Відтоді Москва мала водним шляхом прямий зв’язок із столицею Орди – Сараєм. Територія Московського князівства збільшується вдвічі [6, 132]. До 1368 року, року падіння правління монголів у Китаї, Москва організаційно-адміністративно входила до складу Кипчацького царства держави Ю-Джу-бу хана Узбека, становила частину Улусу Джучі [4, с. 161].
Завоювання супроводжувалися нечуваною жорстокістю, в порівнянні з яким монгольська «навала» постає ледве не консенсусним поглинанням. Це виразно простежується на прикладі знищення Новгорода в 1570 році (першу спробу приєднання якого здійснив ще Іван ІІІ в 1478 році). Іван Грозний  звинуватив новгородців у зраді та в бажанні з’єднатися із Польщею та Литвою і розпочав проти них війну. Розгром Новгорода тривав шість тижнів. Покарання супроводжувалось катуванням. Цар заарештував митрополита Пимена, конфіскував власність новгородських монастирів, захопив майно місцевих купців [3, с. 117].
Хан Орди – Узбек в 1317 році віддав князю Юрію Довгорукому свою сестру за дружину, ярлик і право князювати у колишній столиці Залісся – місті  Володимирі-на-Клязьмі. Молодший брат Данила Іван на прізвисько Каліта вже отримує від Хана (Узбека) грамоту і право самому збирати данину для нього з усіх русских (Заліських) земель. На знак пошани Каліта отримує від Узбека дарунок – розкішну, в золоті шапку, яка згодом отримала назву «Шапка Мономаха» і стала символом передачі татаро-монгольської влади до рук Московського князя, але аж ніяк не влади Візантійського роду Мономаховичів московитам, як раніше вважалось. За його правління територія Московії збільшується у шість разів.
Мирне життя угро-фінів і татар некоректно відрекомендовувати «ярмом» чи «татарським ігом»: збройна боротьба, яка перманентно точилася, була переважно боротьбою ханів і князів за особисту владу. Про це виразно свідчить Мамаєве побоїще і сам феномен Мамая, проти якого Москва виступила не тому, що хотіла відокремитися, а тому, що Мамай не був чингізидом, не належав до верхівки ханської влади.
У 1571 році кримські Гіреї майже повністю зруйнували Москву після чого було прийнято рішення залишитися в союзі із ними. Акт відречення Івана Грозного від титулу царя в 1574 році демонстрував Гіреям те, що він не має більше права бути першим в Орді і залишає його чингізидам. Виправдовуючись, він стверджував, що якщо Казань увійшла до складу Московського князівства, подарованого колись монголами, то і титул царя має бути збережений за нащадком Чингіз-Хана – Касимівським Ханом Саін-Булатом, а не за Іваном Грозним. Так під тиском Кримського Хана Московія спрямовує реалізацію планів панування в Орді з Півдня на Північ. Уже в 1577 році татарські війська брали участь у Лівонській війні на боці московського князівства. До складу московського війська входили касимівські, булгарські, тульські татари, князі Шевкальські, Мордовські, Черкеські, царевичі і мурзи колишньої Астраханської і Казанської Орд [1, с. 322].
Видатні концептуалісти й ідеологи історії Росії М. Карамзін (1766–1826 рр.) та М. Покровський (1868-1932 рр.) визнають, що в ХVІ–ХVІІІ століттях 57 % провідної верстви Московії були татарського походження. Зокрема, Борис Годунов, який царював після сина І. Грозного – Федора, був етнічним татарином. Татарами були князі Ховански, Юсупов, Урусов, Салтиков, Ордин-Нащекін, Мансуров, Сум батов, а також дворяни Архалуков, Аліманов, Аракчеєв, Аксаков, Ахматов, Асланбеков, Артанов, Аргамаков, Армяков, Ахметьєв, Арабажин, Арбатов, Баскаков, Бурдюков, Бехметьєв, Бурнаков, Барабанов, Беклемишев, Базаров, Бакчеєв, Барханов, Балаханов, Берендеєв, Бакунін, Барсанов тощо [7, с.  12].
    Що стосується проекту «Святої Русі» Сергія Радонежського, то в своїй основі він був класичним міфом – причому, цілковито відірваним від реалій. Тим не менше, згодом він постав дієвим механізмом самоорганізації нової московської цивілізації, заклав підвалини нового татаро-русского етносу, надав московитам цивілізаційної величі, зробив російський етнос явищем світової культури.
Сучасна Росія намагається всидіти на стільцях водночас двох ідентичностей – європейської та азіатської. Однак, як слушно зауважив з цього привожду один з культових російських політологів В’ячеслав Ніконов, сучасна Росія надто велика в сенсі території і надто російська в плані менталітету, щоб стати «однією з», звичайною складовою частиною НАТО чи будь-якого іншого блоку. Їй конче необхідно бути якщо не «першою серед рівних», то, принаймні, на перших ролях. Це дуже влучне зауваження з позицій симптоматики й діагностики поведінкових практик сучасного російського політикуму.
Що стосується азіатського геополітичного вектора, то існує чимало суб’єктів міжнародної політики, які не лише бажають, а й аргументовано можуть поставити під сумнів домінування чи хоча б перспективи Росії в Азії. Візьмемо хоча б Китай, якого Наполеон відрекомендував «сплячим гігантом». Насправді Китай практично ніколи не перебував у сплячці. Зокрема, в період з 1879 по 1889 роки Китай за обсягом торгівлі поступався світову першість лише Великобританії.
Основний критерій, згідно з  яким можна визначити, «спав» народ (держава) в той чи інший період чи ні, – це наявність або відсутність мислителів, які відповідають вимогам часу. У період після Опіумних воєн Китай асоціюється з іменами таких інтелектуалів, як Лі Хунчжан, Цзен Гофань і Лян Цічао, які детально обґрунтували шлях політичних реформ і «пробудження Китаю». На початку XX століття Китай «будили» вже Сунь Ятсен, Лі Дачжао, Мао Цзедун та інші виразні мислителі. Наприкінці XX століття особистість Ден Сяопіна черговий раз засвідчила, що для Китаю почався новий етап розвитку. Практично в кожну епоху Китай володів виразними мислителями і реформаторами. З цієї точки зору Китай ніколи не впадав у сплячку.
Китайська політична система залишається майже незмінною впродовж 3000 років. У Китаї не існує релігії порятунку, яка могли б допомогти впоратися із сьогоденням, надати ключі до раю і вічності. Єдина вічність тут – це неухильне чергування пір року. Не випадково основоположною книгою китайської думки вважається І-Цзин – Книга змін. У ній міститься фраза, яка підводить риску під цим сприйняттям дійсності: єдина незмінна річ – це зміни.
Трьома головними принципами китайської мрії є «те, що має витоки в Китаї», «належить Китаю» і «зроблене в ім’я Китаю». Основним елементом є ідея «належати Китаю», яка концептуалізована в триєдності з «азіатської мрією» і «глобальної мрією». Спочатку необхідно здійснити ідею «китайський Китай» – тобто в розвиток мрії про всесвітній соціалізм побудувати соціалізм із китайською специфікою. Ідея «азіатський Китай» полягає в тому, щоб не допустити занурення Азії в деструктивізм як наслідок західного впливу. Ідея «глобального Китаю» полягає в універсальній ефективності  китайської моделі.
Щоправда, Китай уже знаходиться в поворотній точці Льюїса – тобто коли надлишок робочої сили змінюється її браком. Це велике випробування для наздоганяючих економік, бо з цього моменту вони вже не можуть розраховувати на дешеву робочу силу, на копіювання технологій і на зростання, засноване на експорті. Успіх часто залежить від невловимих і непередбачуваних факторів. Той, хто не зуміє вчасно пристосуватися, потрапляє у пастку стагнації.
У майбутнього Росії суперечливі сценарії. З одного боку, існують сценарії, які переконливо доводять гіпотетичний розпад Російської Федерації (зокрема, доповідь ЦРУ 2004 року), з іншого, – цю країну зараховують до групи найбільш перспективних держав (зокрема, минулого року Росія була визнана однією з найбажаніших цілей іноземних інвесторів: у країну було інвестовано близько 40 мільярдів євро; хоча ця цифра нижча, ніж у 2008 році, однак у цілому спостерігається позитивна тенденція).
Щоправда, негативних сценаріїв значно більше, ніж позитивних. Діапазон негативних прогнозів надзвичайно розлогий. Насамперед згадують зменшення кількості населення (1993 рік – 148,6 мільйона, 2012 рік – 140,2 мільйона). Істотним фактором є також стрімке старіння, низька тривалість життя і погіршення стану здоров’я громадян РФ. Важливим є також територіально-демографічний аспект: фактичне вимирання територій на схід від Уралу і відсоткове зростання в популяції чисельності неросійського населення – передовсім мусульман.
Другий привід для песимістичних прогнозів пов’язаний із сировинним характером російської економіки. За рівнем експорту нафти Росія посідає друге місце в світі після Саудівської Аравії.  Внаслідок цього її економіка істотно залежить від цін на нафту. Хоча сировинні запаси Росії здаються величезними, однак її експорт базується переважно на продажу нафти і газу. За умов збереження теперішнього рівня видобутку нафти вистачить лише на 17 років. Що стосується собівартості розробки газу, то вона продовжує зростати, а зношена інфраструктура потребує все більших витрат. Ще одним фактором є глобальний розвиток новітніх технологій в енергетичній галузі, а також видобуток газу з горючих сланців. Такий перебіг подій позбавить Кремль значної частки економічних і політичних переваг.
Крім того, слід також врахувати, що сучасна Росія – одна з найбільш корумпованих країн у світі. Наприклад, на підготовку до Олімпіади 2014 року в Сочі з державного бюджету вже витрачено 50 мільярдів доларів. При цьому лише один з проектів – 50-кілометрова дорога – обійшлася майже у 8 мільярдів доларів. Ще один приклад: Росія відремонтувала Великий театр за 750 мільйонів доларів, що у 8 – 10 разів перевищує кошторис країн, що входять до складу G7.
Важливим негативним фактором для майбутнього Росії є також низький модернізаційний потенціал. Демографічні процеси зменшують чисельність робочої сили, а у керівництва не спостерігається бажання і готовності здійснювати ефективну модернізацію. Показовим є співвідношення показників російської економіки з показниками ЄС, США та Китаю. ВВП ЄС і США складає близько 14 трильйонів доларів, Китаю – 10, тоді як Російської Федерації – лише близько двох трильйонів доларів. Це – чи не найменш динамічна економіка серед країн «великої двадцятки».


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:
1. Белинский В.Б. Страна Моксель / В.Б.Белинский. – К. : Українська книга, 2002. – 430 с.
2. Бурдье П. Политическая антология М. Хадеггера. – М. : Праксис, 2003. – 280 с.
3. Вернадский  Г.В.  Московское царство / Г.В.Вернадский – Тверь-Москва:  ЛЕАН,  АГРАФ, – 2000. – 412 с.
4. Вернадский Г.В. «Монгольское иго» в русской истории / Г.В.Вернадский  // Наш современник. – 1992. – № 3. – С. 158–164.
5. Дубов И.В. Спорные вопросы этнической истории северовосточной Руси IX – XІІІ веков  / И.В.Дубов // Вопросы истории. – 1990. – № 5. – С. 12–30.
6. Мейендорф И. Жизнь и труды святителя Григория Паламы. Введение в изучение / Иоанн Мейендорф. – СПб. : Нева, 1997. – 148 с.
7. Полное  собрание русских летописей. – Т. ХХХІV. Постниковский, Пискаревский, Московский и Бельский летописцы. – М. : Наука, 1978. – 328 с.
8. Шабурова О.В. Концепт «тайна власти» и возможности его прочтения // Социемы (Под ред. В.Е. Кемерова, Т.Х. Керимова, В.А. Швырева). Екатеринбург: Изд-во Урал. ун-та, 2001. – Вып.7. – С. 9–23.
9. Bourdieu P. Language and Symbolic Power. – Cambridge (Mass.): Harvard University Press, 1991. – 278 р.

REFERENCES:
1. Belinskiy V.B. Strana Moksel / V.B.Belinskiy. – K. : Ukrayinska kniga, 2002. – 430 s.
2. Burde P. Politicheskaya antologiya M. Hadeggera. – M. : Praksis, 2003. – 280 s. 
3. Vernadskiy  G.V. Moskovskoe tsarstvo / G.V.Vernadskiy – Tver-Moskva:  LEAN,  AGRAF, – 2000. – 412 s. 
4. Vernadskiy G.V. «Mongolskoe igo» v russkoy istorii / G.V.Vernadskiy  // Nash sovremennik. – 1992. – № 3. – S. 158–164.
5. Dubov I.V. Spornye voprosy etnicheskoy istorii severovostochnoy Rusi IX – XIII vekov  / I.V.Dubov // Voprosy istorii. – 1990. – № 5. – S. 12–30.
6. Meyendorf I. Zhizn i trudy svyatitelya Grigoriya Palamy. Vvedenie v izuchenie / Ioann Meyendorf. – SPb. : Neva, 1997. – 148 s. 
7. Polnoe  sobranie russkih letopisey. – T. HHHIV. Postnikovskiy, Piskarevskiy, Moskovskiy i Belskiy letopistsy. – M. : Nauka, 1978. – 328 s. 
8. Shaburova O.V. Kontsept «tayna vlasti» i vozmozhnosti ego prochteniya // Sotsiemy (Pod red. V.E. Kemerova, T.H. Kerimova, V.A. Shvyreva). Ekaterinburg: Izd-vo Ural. un-ta, 2001. – Vyp.7. – S. 9–23.
9. Bourdieu P. Language and Symbolic Power. – Cambridge (Mass.): Harvard University Press, 1991. – 278 р.



Создан 04 сен 2015