Nauki Społeczno-Humanistyczne Соціально-Гуманітарні Науки Social and Human Sciences

 

Avramenko, Valeriia, 2015. FRANCE EURO ATLANTIC POLICY FROM 1981 TILL 2012. Social and Human Sciences. Polish-Ukrainian scientific journal, 02 (06), pp. 95-108




 

Avramenko, Valeriia, 2015. FRANCE EURO ATLANTIC POLICY FROM 1981 TILL 2012. Social and Human Sciences. Polish-Ukrainian scientific journal, 02 (06), pp. 95-108.


ЄВРОАТЛАНТИЧНА ПОЛІТИКА ФРАНЦІЇ 1981 – 2012 рр.

Авраменко, Валерія,
Київський національний університет імені Тараса Шевченка (Київ, Україна),
Інститут міжнародних відносин,
кафедра міжнародної інформації,
здобувач,
a_lerkins@hotmail.com
   
АНОТАЦІЯ
У статті йде про євроатлантичну політику Франції в період з 1981 по 2012 роки, яка була тісно пов’язана з існуванням НАТО. Досить довгий час цей військово-політичний блок був єдиним гарантом безпеки в Європі. Однак з приходом до влади Франсуа Міттерана в 1981 році в зовнішній політиці Франції з’явилася орієнтація на створення  незалежної від НАТО структури безпеки і оборони, яка б могла вивести Францію на новий міжнародний рівень. З приходом до влади нового президента у 1995 році Жака Ширака така політика залишилася незмінною, однак, зрозумівши неможливість існування ЄС без НАТО, Жак Ширак спрямував євроатлантичну політику Франції на «європеїзацію» НАТО з метою збалансування сил ЄС та США у цій організації. І лише з приходом до влади Ніколя Саркозі, який обрав для Франції відверто проамериканський зовнішньополітичний курс, євроатлантична політика Франції зазнала кардинальних змін. Саме на цьому і зосереджена основна увага даної статті.   
Ключові слова: Франція, ЄС, зовнішня політика Франції, євроатлантична політика, НАТО, США, Франсуа Міттеран, Жак Ширак, Ніколя Саркозі.


FRANCE EURO ATLANTIC POLICY FROM 1981 TILL 2012

Avramenko, Valeriia,
Taras Shevchenko National University of Kyiv (Kyiv, Ukraine),
Institute of International Relations,
Department of International Information,
A competitor of science degree,
a_lerkins@hotmail.com


SUMMARY
This article is about France Euro Atlantic policy from 1981 till 2012 which has been closely connected with NATO. For the long period of time this military and political organization has been the only protector of European security. But after Francois Mitterand has become the president in 1981 the external policy of France is oriented towards creation of NATO-independent security and defense structure which will be able to lead France into higher international level. During the Jacques Chirac presidency this kind of policy doesn’t change. ButasJacques Chirac clearly understands impossibility of EU existence without NATO ge directs the Euro Atlantic policy towards the NATO “europeization” in order to balance the EU and USA powers in this organization. And only after Nicolas Sarkozy’s accession to power who has chosen the pro-American direction of external policy the situation changes. The main attention of the article is given to this question.
Key words: France, EU, France external policy, Euro Atlantic policy, NATO, USA, Francois Mitteran, Jacques Chirac, Nicolas Sarkozy.


Закінчення холодної війни, розпад соціалістичної системи, возз’єднання Німеччини кардинально змінили міжнародну діяльність Франції. Цей період відзначився інтенсивним пошуком стратегій, які б змогли забезпечити Франції помітну роль у світовій політиці та дозволити здійснювати вплив на створення нової системи міжнародних відносин.  Це підтверджується думкою П. Аснера, який вважає, що «дуже довгий час французька зовнішня політика розцінювалася як спроба віднайти колишню велич при повній відсутності засобів, які б робили це можливим» [6; c. 7].  Так, бачимо, що мрії політиків про велич Франції на міжнародній арені стали частиною національної культури, що по сьогоднішній день чинить серйозний вплив на зовнішню політику Франції, в якій, беззаперечно, основне місце відведено євроатлантичному напрямку зовнішньої політики. 
З огляду на це виникає необхідність аналізу зовнішньополітичної діяльності Франції в залежності від перебування на посаді різних президентів, починаючи з Франсуа Міттерана. Тим більше, що на даному етапі комплексні дослідження цієї теми у вітчизняній літературі практично відсутні, що зумовлює актуальність роботи.
Окремі питання зовнішньої політики Франції розглядаються у роботах таких вітчизняних науковців, як О. Іваницька, О. Л. Хилько та О.І. Шаповалова. Велику увагу зовнішній політиці Франції у період президентства Франсуа Міттерана, Жака Ширака та Ніколя Саркозі приділяють у своїх роботах  такі російські науковці, як Є. О. Обичкіна, Ю. І. Рубінський та В.  Г. Шадурський. Серед зарубіжних дослідників темі розвитку євроатлантичної політики Франції в період з 1981 по 2012 роки присвячують свої роботи такі науковці, як П. Асснер, Ф. Бозо, Ю. Ведрін, А. Жюппе, Л. Ломбарт, Ж. Маурі, М. Фуше.
Метою даного дослідження є аналіз євроатлантичної політики Франції з 1981 по 2012 роки в періоди президентства Франсуа Міттерана, Жака Ширака та Ніколя Саркозі.
Об’єднання Німеччини та криза Радянського Союзу стали передумовою змін в зовнішньополітичних поглядах Франції. Прагнучи зайняти провідні позиції в європейській політиці Франція сприяла розбудові європейській єдності. Це яскраво підтверджує політична діяльність Франсуа Міттерана, починаючи з 1986 року, коли він став одним із основних ініціаторів підписання Єдиного Європейського Акту, який дозволив розширити повноваження Європейського Парламенту, створити єдиний ринок та розробити стратегію політичної співпраці з метою допомоги біднішим країнам, які входили до Спільноти, що в подальшому посприяло розвитку європейської інтеграції [15].
Саме Франсуа Міттеран у 1989 році виступив з ініціативою створення Європейського банку реконструкції та розвитку та активно виступав за процес прийняття єдиної грошової одиниці, яка б діяла у межах Союзу [10].
Під час другого періоду свого президентства Франсуа Міттеран у зовнішній політиці орієнтувався на регіон Східної Європи, висловлюючи підтримку щодо європейської інтеграції. Так, з 1989 по 1991 роки було здійснено низку візитів до країн Східної Європи, які однак не досягли поставлених цілей, оскільки країни, що тільки-но вийшли із Радянського Союзу орієнтувались на свою незалежність і менш за все хотіли опинитись під керівництвом Франції.
Однією з найважливіших подій у зовнішній політиці Франції у період президентства Франсуа Міттерана можна вважати Маастрихтський договір, підписаний європейськими державами-членами ЄЕС 7 лютого 1992 року, згідно якого Спільнота перетворилась на Європейський союз, який, окрім спільної економічної політики, передбачав також єдину оборонну політику та взаємодію у сфері міжнародних відносин [2; c. 232].
Франсуа Міттеран, який притримувався ідеалів французької революції, бачив Францію у якості місіонера, який боровся проти світового диктату двох імперій – СРСР та США. Підтвердженням цього можна знайти у спогадах дипломатичного радника Міттерана Ю. Ведріна, який зазначав: «Франція намагається розширити свої кордони, накласти свою печатку на Європу, проповідувати та колонізувати, нести свій прапор та концепцію свободи у світ» [7; c. 56].
Підтвердженням цього служить ініціатива Франсуа Міттерана щодо створення єдиної оборонної політики країн ЄС на противагу американській гегемонії, яка отримала назву «Europe-puissance» («Європа-держава»). Хоча дана політика і була тісно пов’язана з НАТО, Франсуа Міттеран активно виступав за створення власних військових сил, які б не мали відношення до США. Однак після загострення Югославської кризи у 1991 році, стало зрозуміло, що Європа не в змозі врегулювати ситуацію, що склалася, і як результат Франція була вимушена визнати незалежність Хорватії та Словенії [17].
Таким чином, євроатлантична політика Франсуа Міттерана здійснювалась за такими основними напрямками: розбудова Європейської Спільноти, що відзначилась підписанням Маастрихтського договору; франко-німецьке примирення, орієнтація на створення єдиної оборонної політики Європейського Союзу без участі США.
Однак 14-річне президентство Франсуа Міттерана закінчилось у 1995 році, і крісло очільника держави посів Жак Ширак, який був відомим своїми голлістськими поглядами, які полягали у відновленні величі Франції на міжнародній арені, протиамериканській спрямованості в  оборонній політиці, наданні першочергової переваги у налагодженню відносин з Росією, особливо у газовому питанні.
Проте час показав, що з приходом нового президента зовнішня політика Франції не зазнала істотних змін. Основним напрямом залишилась розбудова Європейського Союзу.
Жак Ширак був змушений визнати, що усі спроби його попередника створити незалежну систему європейської оборони, центральне місце в якій займала би Франція, виявилися невдалими, і НАТО продовжує залишатися головною структурою оборони в Європі. Саме тому Жак Ширак спрямував свій зовнішньополітичний курс на «європеїзацію» НАТО, намагаючись створити «європейську оборонну опору» всередині Альянсу, яка б змогла збалансувати могутність США у цій організації. А для цього Франція повинна продовжувати сприяти активній розбудові ЄС, займаючи у цьому процесі центральну позицію. Таким чином, Жак Ширак був прибічником Маастрихтського курсу, за яким основним питанням стало поглиблення інтеграції з метою розширення Союзу [8].
Так, Жак Ширак висунув «великий політичний проект для Європи», в центрі якого столи 3 основні проблеми: розширення ЄС, відновлення відносин з Німеччиною, посилення європейської політичної ідентичності.
У питанні розширення Союзу, подібно до Франсуа Міттерана, Жак Ширак також орієнтувався на країни Центрально-Східної Європи.  У перший рік свого президентства Жак Ширак, розуміючи тяжкі фінансові наслідки розширення ЄС у східному напрямку, вичікував допоки інститути Європейського Союзу не стануть достатньо сильними для того, щоб прийняти нових членів. І лише з 1996 року у цьому питанні відбувся прорив, коли президент під час своїх візитів до Польщі та Угорщини висловив своє позитивне відношення до приєднання цих країн до ЄС до 2000 року. Таке бажання нового керівництва Франції перш за все мало на меті завадити США, які форсували розширення НАТО на Схід, стати стратегічним партнером країн Східної Європи [1; c. 331].
У той самий час  з метою збереження своїх позицій у разі зміщення географічного центру ЄС у випадку приєднання країн Східної Європи, Франція розпочала проводити спільні оборонні програми разом з Іспанією та Великобританією.
Важливим кроком на шляху досягнення спільної зовнішньої та оборонної політики ЄС стало зближення позицій Франції і Великобританії, затверджені у франко-британській Декларації Сан-Мало, підписаній у грудні 1998 року. Жак Ширак, продовжуючи ідеї Франсуа Міттерана, зміг наполягти на визнанні Великобританією необхідності автономної європейської оборони. Свідченням цього є заява Тоні Блера де він зазначає, що «для Європи життєво необхідно мати власний голос у міжнародних справах». Тоні Блер та Жак Ширак не виключали можливості проведення військових акцій силами європейців, однак в інституційних рамках ЄС. Така політика розцінювалась як прагнення двох європейських країн проводити європейську політику безпеки, протиставляючи переговорний процес американській тактиці силового тиску.    
Військова операція 1999 року проти Югославії продемонструвала нездатність ЄС проводити самостійні операції з врегулювання криз, що змусило вкотре звернути увагу на такі проблеми: єдність волі; ефективні механізми управління та воєнно-технічні сили. Для вирішення цих питань було створено Європейську раду в Кьольні, де були визначені цілі, якими ЄС буде керуватись під час врегулювання криз і воєнні засоби для їх реалізації. Кьольнська декларація підкреслила необхідність створення сил і механізмів швидкого реагування: «для цього Союз повинен мати автономію, забезпечену надійними військовими формуваннями, і мати у своєму розпорядженні структури, за допомогою яких, він зможе приймати рішення про використання військової сили незалежно від дій НАТО». Велика увага у Декларації також надається «невійськовим відповідям на кризи» та допомозі мирному населенню, що потерпає від кризи [16].  
У листопаді 1999 року на щорічній франко-британській зустрічі головним питанням стало створення європейського корпусу швидкого реагування, який би дозволив вирішувати проблеми в Європі без американської допомоги. Жак Ширак запропонував створити корпус із 40 000 – 60 000 осіб, як тимчасово об’єднання окремих національних частин.
Також членами ЄС було вирішено створити до 2003 року самостійні європейські сили оборони чисельністю 80 000 осіб. При цьому основною структурою безпеки ЄС мало залишатись НАТО. Використання європейських сил передбачалось тільки у тому випадку, якщо НАТО вирішить не втручатись у конфлікт [4; c. 41].
Однак через недостатнє фінансування такі сили так і не були створені в зазначений термін, і на саміті ЄС в грудні 2000 року, що відбувся у Ніцці, ухвалили рішення, що НАТО залишиться основним військовим гарантом безпеки, в той час, як новостворені сили швидкого реагування будуть займатися цивільними та миротворчими місіями.
Таким чином, започаткування Європейської політики безпеки та оборони являло собою поворотний момент у євроатлантичній політиці Франції і виводило європейську систему безпеки на новий рівень, що, у свою чергу, позбавляло США можливості впливати на військово-політичну інтеграцію в Європі та дало поштовх для створення автономних європейських військових корпусів, які підпорядковувались виключно інститутам ЄС.
Президентські вибори 2007 року ознаменували прихід на президентський пост лідера правого політичного об’єднання «Союз за народний рух» Ніколя Саркозі. До займання цієї високої посади Ніколя Саркозі досить довгий час обертався у найвищих сферах влади, займаючи міністерські посади, і вже тоді зарекомендував себе як енергійного лідера новітнього  зразка, який виступав за всебічне реформування як внутрішньої, так і зовнішньої політики Франції.
З приходом до влади нового президента європейський вектор зовнішньої політики залишився пріоритетним. Основним завданням нового керівника стало повернення Франції на провідні позиції в ЄС, які вона втратила під час другого періоду президентства Жака Ширака. Саме тоді Франція виступила проти ідеї створення єдиної Конституції, і свою діяльність Ніколя Саркозі розпочав саме з перегляду цього питання, чим забезпечив поступове повернення Франції на провідні позиції в ЄС.
Коли Ніколя Саркозі прийшов до влади, він заявив про свій намір переглянути стосунки із США, які значно зіпсувалися після вторгнення США в Ірак у 2003 році. Ніколя Саркозі наголошував на тому, що, як демократична країна, яка стоїть на захисті прав людині, Франція готова підтримувати США у розв’язанні багатьох питань. Так, за період президентства Ніколя Саркозі Франція підтримувала погляди Вашингтона щодо іранського ядерного питання. В цьому контексті Ніколя Саркозі виступив з ініціативою об’єднання членів ЄС з метою тиску на Іран з питання ядерного озброєння шляхом запровадження санкцій ЄС проти Тегерану [3; c. 122].
Крім того, Ніколя Саркозі неодноразово висловлював наміри повернути Францію до військової організації НАТО. І перші кроки в цьому напрямку були зроблені шляхом збільшення французького контингенту у складі НАТО в  Афганістані до 1300 осіб.
Однак найяскравішим проявом проамериканського напрямку зовнішньої політики Франції в період президентства Ніколя Саркозі став його виступ перед членами Конгресу, присвячений дружбі між Францією та США, під час офіційного візиту 7 листопада 2007 року. У своїй промові велику увагу він присвятив спільній історії, висловив подяку за допомогу у боротьбу з нацизмом у 1944 році, поділився захопленням з приводу успіхів США в економічній сфері, науці та культурі. Промова була сприйнята досить позитивно, і офіційний візит 2007 року можна вважати новим поштовхом до франко-американської співпраці [12].
На саміті 10 червня 2008 року, який відбувся у Словенії, Сполучені Штати і ЄС розглядали можливість стратегічного партнерства, заснованого на ліберальних цінностях та спільному баченні поширення миру, стабільності та демократії [9].
Не дивлячись на досить різний підхід до нових загроз (силовий підхід – з боку США, дипломатичний – з боку Франції) та поширення демократії (насадження – з боку Вашингтона, допомога – з боку Парижа) та наміри Європи відігравати більш незалежну від США роль в сфері безпеки, у 2008 році спостерігались тенденції до тісного співробітництва  з Вашингтоном, чому сприяла проатлантична зовнішня політика Ніколя Саркозі. Французький президент обрав такий курс через впевненість у тому, що зближення Франції з НАТО і США – єдиний спосіб досягнення збільшення впливу Франції в ЄС та ЄС у світі. Для нього Північно-Атлантичний Альянс виступав символом спільних цінностей, механізмом підтримки оборони, кризового реагування на будь-які загрози [11].
Таким чином, Ніколя Саркозі виступав за збільшення оборонного бюджету, створення структури планування та командування, сил швидкого реагування для виконання надважких задач, підкреслюючи що для євроатлантичної безпеки і вкрай необхідні зміцнення Європейської політики безпеки та оборони  та оновлення НАТО.
На думку Ніколя Саркозі, стратегічне партнерство ЄС та США повинно було ґрунтуватись на принципах взаємодоповнення та розподілення, заперечуючи чітке розмежування ролей, коли НАТО проводить операції високої інтенсивності, а ЄС займається постконфліктним відновленням та стабілізацією. Саме такі ідеї стали основою Білої книги з оборони і національної безпеки від 2008 року.
Окремо елементом зовнішньої політики Франції в період президентства Ніколя Саркозі слід відзначити його рішення про реінтеграцію в НАТО, яке він пояснював необхідністю підтримки США у розвитку європейської оборони. Тогочасний американський президент Джордж Буш підтримав прагнення Франції, адже НАТО – це гарант європейської безпеки, і ЄС разом із ним приймає участь у кризовому реагуванні. 
Така зовнішня політика була досить плідною і в результаті принесла проведення низки спільних успішних військових операцій в Афганістані та Косово у 2007 – 2008 роках. У 2007 році НАТО підтримав місію ЄС в рамках підтримки і тренування поліції в Афганістані з метою розробки підходів до її реформування. Місія ЄС у грудні 2008 року в Косово, розгорнута з метою зміцнення системи правопорядку та правосуддя, успішно співпрацювала з військовою місією НАТО. Експерти НАТО та ЄС працювали на перемовинах про статус Косово. Таким чином, можна було спостерігати встановлення залежності альянсу від громадянського потенціалу ЄС, який, звісно ж, мав переваги у цій сфері, що поступово привело до рівноправного партнерства у сфері безпеки. 
Не можна оминути увагою і спільні військово-морські операції ЄС та НАТО біля берегів Сомалі, розгорнуті з метою боротьби із піратством у вересні 2008 року.
В цілому миротворчі операції 2007 – 2008 років показали, що відносини ЄС – НАТО завдяки вдалій зовнішній політиці Саркозі перейшли на новий рівень і апробували ідею рівноправного розподілу задач. 
11 березня 2009 року Ніколя Саркозі під час конференції «Франція, європейська оборона і НАТО у ХХІ столітті»заявив про реінтеграцію Франції у НАТО, що було зафіксовано в Білій книзі Франції з національної безпеки та оборони. Причинами здійснення такого рішення можна вважати, перш за все, бажання французької влади посилити свій вплив в Європі та на міжнародній арені, зміну геостратегічної обстановки, необхідність  впливати на прийняття важливих рішень всередині НАТО та при проведенні військових операцій, а також врівноваження європейських та американських сил всередині Альянсу.
Із приходом до влади Барака Обами у 2009 році євроатлантична політика Франції перейшла на новий етап. Саме Франція зіграла основну роль у обговоренні на рівні ЄС трансатлантичної політики, яка мала включати тісну взаємодію з міжнародними організаціями та країнами, що розвиваються; рішення конфліктів Близького Сходу, правила проведення операцій кризового реагування; антитерористичні та анти піратські операції; співробітництво НАТО та ЄС [18].
Бачення Франції стосовно відносин із США відображалось у висунутих принципах партнерства перед глобальними загрозами, а саме: підтримка рівних та збалансованих відносин; інтенсивний політичний діалог; надання ЄС можливостей самостійно регулювати регіональні кризи. Президент Європейської комісії ЖоззеМануель Баррозу виступив за підсилення трансатлантичних зв’язків та світове лідерство США і ЄС, включивши у розгляд зовнішньої політики нові правила глобального управління та реформи міжнародних інститутів. Франція також виступала за  загальноєвропейський підхід до США, за яким ЄС повинен бути єдиним і самостійним актором [5; c. 56].
Важливою подією на етапі цих відносин  стало прийняття на саміті у Вашингтоні 3 листопада 2009 року спільної декларації про нерозповсюдження та роззброєння та угоди про екстрадицію та взаємодопомогу з організованою злочинністю [14]. У фокусі продовжували залишатися питання безпеки на Близькому Сході та просування демократії на Балканах. Велику роль відіграли положення Лісабонського договору, прийняті у 2009 році з метою перетворення ЄС на самостійного актора, спроможного проводити узгоджену зовнішню політику. Так, було введено пост президента Європейської Ради, Верховного представника ЄС з питань зовнішньої політики та політики безпеки, назначено першого посла ЄС в США.
Однак спочатку США відмовилось від участі у травневому саміті у 2010 році, пояснив це необхідністю розуміння механізмів прийняття рішень в ЄС. Однак пізніше Барак Обама запевнив, що США потребує сильної Європи, а зміцнення європейського потенціалу тільки на краще, і вже на саміті у листопаді того ж року ЄС та США обговорювали способи вирішення проблем  боротьби із тероризмом та організованою злочинністю та проблеми безпеки на Близькому Сході.
У 2011 – 2012 роках була прийняті угоди про підтримку США та ЭС резолюцій ООН стосовно попередження та запобігання поширенню зброї масового знищення та співпраці США, ЄС з Азіатсько-тихоокеанським регіоном у сфері безпеки [13].
Значної уваги у євроатлантичній політиці Франції тих років потребує підписання угоди 17 травня 2011 року між державним секретарем США Хіларі Клінтон та Високим представником ЄС Кетрін Ештон про кризове реагування та попередження конфліктів, згідно якої  передбачався розвиток спільного військового потенціалу: участь США у цивільних місіях ЄС, стратегічне партнерство НАТО і ЄС. Лідери ЄС та США на черговому саміті підтвердили свої прихильність щодо євроатлантичного партнерства, що ґрунтується на боротьбі з новими загрозами, взаємозалежності і практичній співпраці в умовах бюджетних обмежень.
В період 2011 – 2012 років більшість європейських лідерів, включаючи Саркозі, виступали за підвищення самостійності Європи та  вивід військ з Афганістану.  Однак не зважаючи на тісні зв’язки з Європою, значимість ЄС знизилась для США, було виведено 2 із 4 бригад, що знаходились у Європі. І, в умовах кризи США змогли пригальмувати розвиток самостійності Європи і підвищити важливість для неї підтримки НАТО, чим забезпечили залежність Європи.
США неодноразово підкреслювали, що Європа – основний партнер США в підтримці світової безпеки, і вони зацікавлені у забезпеченні колективної безпеки за допомогою НАТО, збільшенні оборонних можливостей європейських партнерів, об’єднанні можливостей союзників для відповіді на нові загрози. Барак Обама виступав за  створення глобальних партнерств та  розподілення відповідальності з європейськими країнами, зокрема Францією. Однак тут слід зазначити, що у США, окрім євроатлантичної стратегії, де ЄС виступав рушійною силою, здійснювали і трансатлантичну, де основна роль відводилась НАТО, який міг би відреагувати на будь-яку нову загрозу. І тому, на думку США, зміцнення європейської безпеки ні в якому разі не повинно було призвести до заміни та повторення функцій НАТО. Так, у зовнішній політиці США виокремлювались 3 підходи до забезпечення європейської безпеки: французький (зміцнення ЄПБО), американський (НАТО – основний гарант безпеки), російський (новий договір про європейську безпеку). Так, трансатлантична політика була більш пріоритетною. І хоча США підтримували ЄПБО, однак вони не прагнули досягти рівноправного партнерства в сфері безпеки, не розглядаючи можливості створення американо-європейського союзу. А це, в свою чергу, ніяк не влаштовувало Францію. Більш того, значно різнився погляд Франції та США на питання розподілу праці, взаємодоповнення програм НАТО та ЄС, об’єднання та перерозподілу військових можливостей. В той час, як США та НАТО приділяли увагу координації та запобіганню відтворення функцій НАТО, то Франція виступала за рівний перерозподіл проектів. Протиріччя у франко-американських відносинах пом’якшували спільні дії США, НАТО та ЄС стосовно підтримки міжнародної безпеки.
Однак при президенстві Ніколя Саркозі у 2011 – 2012 роках євроатлантична політика Франції набула атлантичної орієнтації, хоча спроби встановлення рівноправного партнерства не припинялися, що виражалося в пропозиціях постійних контактів між Європейським оборонним агентством і НАТО, кризовими центрами, Єврокомісією та НАТО, так само, як і зміцнення європейських військових можливостей, що виражалося у створенні франко-німецького штабу військових операцій, розробка спільних з Великобританією програм озброєння. Ніколя Саркозі також намагався проштовхнути  операцію НАТО «Об’єднаний захисник» у Лівію в 2011 році, як приклад використання альянсу Францією та Великобританією, щоб змогло поставити глобальне партнерство Франції та США над трансатлантичними зв’язками.
Отже, в період з 1981 по 2012 роки євроатлантична політика Франції пройшла декілька етапів, кожен з яких має свої особливості, переваги та недоліки. Євроатлантична політика Франції досить тісно пов’язана з існуванням військово-політичного блоку НАТО, що протягом довгого часу залишався єдиним гарантом безпеки у регіоні, адже бажання Франції повернутися на провідні позиції не тільки в Європі, а й у світі, нерозривно пов’язано з ідеєю створення незалежної від НАТО суто європейської дієздатної структури безпеки і оборони. Спроби створення такої структури розпочалися ще за президентства Франсуа Міттерана у 1990-х роках. Однак після загострення Югославської кризи стало зрозуміло, що Європа не в змозі власними силами врегулювати ситуацію.
Під час президентства Жака Ширака політика побудови суто європейської системи безпеки була продовжена, і президент направив свій зовнішньополітичний курс на «європеїзацію» НАТО, що б дозволило збалансувати сили США та ЄС у цій організації. Саме за президентства Жака Ширака було започатковано Європейську політику безпеки та оборони, що стало поворотним моментом євроатлантичної політики Франції. Дана організація мала не меті створення автономних європейських військових сил, що могло позбавити США можливості впливати на військово-політичну інтеграцію в Європі.
У період президентства Ніколя Саркозі євроатлантична політика Франції значно змінилася. Хоча політик так само, як і його попередники відстоював ідею повернення колишньої величі Франції і виведення її на провідні позиції на міжнародній арені, однак, на відміну від них, способом досягнення цих цілей він вбачав проамериканський курс. Тому основними тенденціями євроатлантичної політики Ніколя Саркозі можна назвати: розвиток стратегічного партнерства між США та ЄС, прагнення до рівних військових можливостей НАТО та ЄС, конкуренція при проведенні військових та цивільних операцій, самостійний розвиток ЄПБО. І хоча протиріччя між США та Францією були досить відчутними (в той час як Франція здійснювала євроатлантичну політику, основою якої було забезпечення рівноправної діяльності, зміцнення та перерозподіл військових можливостей та відповідальності між ЄС та НАТО, США приділяло основну увагу трансатлантичній політиці, де НАТО – основний гарант безпеки, і дублювання його функцій є вкрай небажаним), за рахунок зваженої демократичної політики Барака Обами була проведена низка спільних успішних дій стосовно підтримки міжнародної безпеки, боротьби з новими загрозами, врегулювання конфліктів.



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:
І. Книги, статті в наукових журналах:
Іваницька О.П. Новітня історія країн Європи та Америки (1945 – 2002). – Вінниця: Фоліант, 2003 – 560 с.
Обичкина Е.О. Франция в поисках внешнеполитических ориентиров в постбиполярном мире: Монография. – М.: МГИМО, 2004. – 487 с.
Рубинский Ю.И. Франция. Время Саркози. – М.: Международные отношения, 2011. – 319 с.
Шаповалова О.І. Європейська політика безпеки і оборони у комплексі європейської політики Франції // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Збірник наукових праць. – Вип. 76 (Частина ІІ). – К.: КНУ ім. Т. Г. Шевченка,  2008. – С. 38 – 47
Serfaty S., Biscop S. A Shared Security Strategy for a Euro-Atlantic Partnership of Equals: A Report of the Global Dialogue Between the European Union and the United States. – Washington, DC: CSIS Press, 2009. – 192 p.
Hassner P. The view from Paris // Eroding Empire: Western Relations with Eastern Europe. – Washington, 1987. – 232 p.
Védrine H. Lesmondes de François Mittérand / H.Védrine. – P.: Fayard, 1996. – 784 p.

ІІ. Публікації в Інтернет-ресурсах:
Хилько О. Л. Французьке бачення сучасної європейської безпеки і оборони [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://sevgtu.sebastopol.ua/jspui/handle/123456789/3300
2008 EU-U.S. Summit Declaration. Brdo, Slovenia. June 10, 2008 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.europarl.europa.eu/document/activities/cont/201004/ 20100427ATT73613/20100427ATT73613EN.pdf
Discours de François Mitterrand sur les bouleversements en Europedel’Est (Strasbourg, 25 octobre 1989) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.cvce.eu/obj/fr-e8763523-d492-4c2c-b0f4-d3c2449204ab
Discours de Monsieur Nicolas Sarkozy, Président de la République Française, devant la Conférence des Ambassadeurs (31 août 2011) [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.diplomatie.gouv.fr/fr/les-ministres-et-le-ministere/evenements-11561/conference-desambassadeurs/xixe-conference-des-ambassadeurs/article/xixe-conference-des-ambassadeurs
Discours de M. N. Sarkozy, Présidentde la République de la France devantle Congrèsdes États-Unis d’Amériques. 7 novembre 2007 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.elysee.fr/president/les-actualites/discours/2007/Congres-des-Etats-Unis-d-Amerique_7569.html
European Union and the United States Issue Joint Declaration on UN Security Council Resolutions 1540 and 1977. October 19, 201 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.state.gov/r/pa/prs/ps/2011/10/175872.htm
EU-U.S. Summit. Washington, November 3, 2009 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.consilium.europa.eu/uedocs/cms_data/ docs/pressdata/en/er/110929.pdf
Single European act [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.unizar.es/euroconstitucion/Treaties/Treaty_SingleEA.htm
La Déclaration de Cologne: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// www:diplomatie.gouv.fr/europe/index.hml#politique
Maury  J. L’Europe puissance. À proposd’une illusion politique [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mjp.univ-perp.fr/m/europuissance.pdf
New Opportunities for EU-US foreign and security policy cooperation. Reply to the annual report of the Council. Document A/2010. June 2, 2009 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:: http://www.assembly-weu.org/en/documents/sessions_ordinaires/rpt/2009/2040.php# P75_162

REFERENCES:
I. Books and journal articles:
Ivanyc'ka, O.P. (2003), Novitnja Istorija Krai'n Jevropy ta Ameryky (1945 – 2002) [Contemporary History of Europe and America]. Foliant, Vinnycja, 560 p.
Obichkina, E.O. (2004), Francija v Poiskah Vneshnepoliticheskih Orientirov v Postbipoljarnom Mire [France Looking for Foreign Policy Guidelines in the Postbipolar World]. MGIMO, Moscow, 487 p.
Rubinskij, Ju.I. (2011), Francija. Vremja Sarkozi [France. Sarkozy’s Time]. Mezhdunarodnye otnoshenija, Moscow, 319 p.
Shapovalova, O.I. (2008), “Jevropejs'ka polityka bezpeky i oborony u kompleksi jevropejs'koi' polityky Francii'”,  Aktual'ni problemy mizhnarodnyh vidnosyn: Zbirnyk naukovyh prac’. – Vol. 76 (Part II), pp. 38 – 47
Serfaty, S. and Biscop, S.A. (2009), Shared Security Strategy for a Euro-Atlantic Partnership of Equals: A Report of the Global Dialogue Between the European Union and the United States, CSIS Press, Washington, DC, 192 p.
Hassner, P. (1987), The view from Paris. Eroding Empire: Western Relations with Eastern Europe, Washington, 232 p.
Védrine, H. (1996), Lesmondes de François Mittérand, Fayard, P, 784 p.

II. Internet Sources
Hyl'ko, O.L. (2013), “Francuz'ke bachennja suchasnoi' jevropejs'koi' bezpeky i oborony”, available at: http://sevgtu.sebastopol.ua/jspui/handle/123456789/3300 (accessed 7 May 2015)
2008 EU-U.S. Summit Declaration (2008), Brdo, Slovenia, available at: http://www.europarl.europa.eu/document/activities/cont/201004/20100427ATT73613/20100427ATT73613EN.pdf (accessed 7 May 2015).
Discours de François Mitterrand sur les bouleversements en Europedel’Est (1989), Strasbourg, available at: http://www.cvce.eu/obj/fr-e8763523-d492-4c2c-b0f4-d3c2449204ab (accessed 7 May 2015).
Discours de Monsieur Nicolas Sarkozy, Président de la République Française, devant la Conférence des Ambassadeurs (31 août 2011) available at: http://www.diplomatie.gouv.fr/fr/les-ministres-et-le-ministere/evenements11561 /conference-desambassadeurs/xixe-conference-des-ambassadeurs/article/xixe-conference-des-ambassadeurs (accessed 7 May 2015).
Discours de M. N. Sarkozy, Présidentde la République de la France devantle Congrèsdes États-Unis d’Amériques (7 novembre 2007) available at: http://www.elysee.fr/president/les-actualites/discours/2007/Congres-des-Etats-Unis-d-Amerique_7569.html (accessed 7 May 2015).
European Union and the United States Issue Joint Declaration on UN Security Council Resolutions 1540 and 1977 (October 19, 2011) available at: http://www.state.gov/r/pa/prs/ps/2011/10/175872.htm (accessed 7 May 2015).
EU-U.S. Summit (November 3, 2009), Washington, available at:  http://www.consilium.europa.eu/uedocs/cms_data/ docs/pressdata/en/er/110929.pdf (accessed 7 May 2015).
Single European act (1986), available at:  http://www.unizar.es/euroconstitucion/Treaties/ Treaty_SingleEA.htm (accessed 7 May 2015).
La Déclaration de Cologne (1999), available at: http:// www:diplomatie.gouv.fr/europe/index.hml#politique (accessed 7 May 2015).
Maury,  J. (2007), L’Europe puissance. À proposd’une illusion politique, available at:   http://mjp.univ-perp.fr/m/europuissance.pdf (accessed 7 May 2015).
New Opportunities for EU-US foreign and security policy cooperation. Reply to the annual report of the Council. Document A/2010 (June 2, 2009) available at: http://www.assembly-weu.org/en/documents/sessions_ordinaires/rpt/2009/2040.php# P75_162 (accessed 7 May 2015).



Создан 04 сен 2015