Nauki Społeczno-Humanistyczne Соціально-Гуманітарні Науки Social and Human Sciences

 

Zhilenkova, Iryna, 2015. AGRO-CULTURAL ACTIVITIES ZEMSTV OF THE UKRAINE AND TRADE DEVELOPMENT AT THE BEGINNING OF XX cent. Social and Human Sciences. Polish-Ukrainian scientific journal, 02 (06), pp. 153-165.




 

Zhilenkova, Iryna, 2015. AGRO-CULTURAL ACTIVITIES ZEMSTV OF THE UKRAINE AND TRADE DEVELOPMENT AT THE BEGINNING OF XX cent. Social and Human Sciences. Polish-Ukrainian scientific journal, 02 (06), pp. 153-165.



АГРОКУЛЬТУРНА ДІЯЛЬНІСТЬ ЗЕМСТВ УКРАЇНИ І РОЗВИТОК ТОРГІВЛІ НА ПОЧАТКУ ХХ ст.

УДК 94(477)083:339.564+352.075

Жиленкова, Ірина,
кандидат історичних наук, доцент,
Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова (Київ, Україна)
кафедра історії та етнополітики,
доцент,
i.zhilenkova@ukr.net

АНОТАЦІЯ
Проаналізовано ставлення губернських та повітових земств до урядової аграрної політики. Розкрито зміст та особливості втілення їх окремих ініціатив щодо активізації зовнішньої торгівлі на початку ХХ ст. Констатовано, що під впливом земств уряд Російської імперії активізував роботу щодо надання фінансової підтримки сільському господарству та безпосередньо селянству. На конкретних прикладах охарактеризовано активну діяльності земств Полтавської, Харківської та Київської губернії, спрямовану на проведення сільськогосподарських та економічних заходів. Статистичні дані дозволили стверджувати про участь земств у фінансуванні таких агрономічних заходів, як: розвиток дільничної організації, поширення сільськогосподарських знань, облаштування показових полів, прокатних пунктів сільськогосподарських машин і знарядь праці, злучних пунктів у скотарській галузі тощо. З’ясовано, що суттєвий вплив на активність практичної роботи мало субсидіювання урядових структур, зокрема, головного землеробського відомства. Окремим напрямком роботи вказаних організацій було поширення сільськогосподарської техніки для підвищення продуктивності землеробських господарств, застосування нових технологій при обробітку ґрунтів, селекції насіння та ін. Суттєву роль агрономічні структури відігравали і у розробці для землеробського населення рекомендацій, які мали сприяти підвищенню продуктивності господарств. Серед них наступні: поширення сільськогосподарських знань шляхом видання популярних брошур, організації читань, співбесід користі зразкових полів; використання кредиту та досягнень селекції для розведення елітної худоби; преміювання господарств для стимулювання їх розвитку; сприяння селянам у справі придбання землеробської техніки шляхом організації сільськогосподарських складів; надання інформації про рівень цін на продукцію на світовому продовольчому ринку; створення сільськогосподарських товариств та ін. Детально простежено структуру витрат за вказаними статтями. Відзначено специфіку правобережних сільськогосподарських товариств, пов’язану із впливом польського фактору.
Ключові слова: земство, Україна, сільське господарство, Російська імперія, зовнішня торгівля, світовий ринок.


AGRO-CULTURAL ACTIVITIES ZEMSTV OF THE UKRAINE AND TRADE DEVELOPMENT AT THE BEGINNING OF XX cent.

Zhilenkova, Iryna,
Candidate of Historical Sciences (Ph.D. in History), associate professor,
National Pedagogical Dragomanov University (Kyiv, Ukraine),
Department of History and Ethnic Policy,
associate professor,
i.zhilenkova@ukr.net

SUMMARY
Attitude of province and district zemstva towards governmental agrarian politics is analyzed. Content and features of making their separate initiatives concerning activation of foreign trade at the beginning of XX cent. is opened. It is established that under influence of zemstva government of the Russian Empire activated work in order to give financial support to agriculture and peasantry. Zemstva's activity of Poltavska, Kharkivska and Kyivska provinces which was sent to realize agricultural and economical measures is characterized on concrete examples. Statistical data let us assert that zemstva took part in financing of such agronomical measures as: development of district organization, wide spreading of agricultural knowledge, arrangement of model fields, points of rent of agricultural cars and tools, impregnation points in cattle breeder industry etc. It is found out that giving subsidies to governmental structures, in particular main agrarian department, had big influence on activity of practical work. Separate brunch of work of mentioned organizations was: wide spreading of agricultural technique in order to promote the productivity of agricultural economies, usage of new technologies in treatment of soil, in selection of seed and etc. Agronomical departments took a big part in development of recommendations to agricultural population which had to promote productivity of agricultural economies. Among them are: wide spreading agricultural knowledge by printing of popular brochures, organization of readings, speeches about benefit of the exemplary fields; usage of credit and achievements of selection for breeding of elite cattle; giving bonuses to economies for stimulation of their development; helping peasants to buy agricultural technique by organization of agricultural storages; giving information about level of products prices in the world food market; arrangement of  agricultural societies etc. The structure of charges by mentioned articles is traced in details. The specific of right-bank agricultural societies is marked and it was connected with the influence of polish factor.
Keywords: zemstvo, Ukraine, agriculture, Russian Empire, foreign trade, world market.



Потреба у корінних реформах сільського господарства та промисловості України обумовлює доцільність не лише вивчення поточних кон’юнктурних тенденцій світового ринку, а й використання вітчизняних управлінських практик попередніх історичних епох. Такий підхід визначає актуальність дослідження такої історичної проблеми як особливості та роль агрокультурної діяльності земств у розвитку внутрішньої та зовнішньої торгівлі на початку ХХ ст.
Ставлення окремих губернських і повітових земств до урядової аграрної політики було різним, але загалом ці органи місцевого самоуправління, «не бажали злитися» з державним курсом, визначеним указом від 9 листопада 1906 р. Частина земських діячів засвідчувала свою незгоду зі столипінськими перетвореннями у сільському господарстві. Ряд українських губернських земств, зокрема, харківське і катеринославське, наполягали на необхідності введення своїх представників до складу агрономічних нарад землевпорядних комісій і, хоча й не надто рішуче, висловлювали своє бажання стати господарями у сфері агрокультурної політики [1, с. 69–70].
Під тиском громадськості уряд лавірував і неодноразово заявляв про свою згоду передати агрономічну допомогу населенню в одні руки – «саме земські». Про це було оголошено, наприклад, на з’їзді членів головного землеробського відомства у С.-Петербурзі в лютому 1910 р. На цьому зібранні була ухвалена постанова про те, що замість переходу в розпорядження земських управ, сільськогосподарських товариств й інших громадських організацій, спеціалістів та інструкторів Департаменту землеробства, останній має надавати кошти для запрошення агрономічного персоналу. Трохи пізніше в бюджетній комісії ІІІ Державної думи, на засіданні 19–20 січня 1912 р., директор Департаменту землеробства граф П. Ігнатьєв заявив, що працювати із земствами в повній співдружності «є тим ідеалом, до якого ми прагнемо» [1, с. 72]. Більше того, товариш (заступник) керівника головного землеробського відомства визнав на засіданні фінансової комісії законодавчого органу, що уряд усвідомив свою помилку щодо надання агрономічної допомоги населенню й вирішив її змінити корінним чином – на користь всього хліборобського населення, а не лише хуторян [2].
Однак ці та інші заяви були не зовсім щирими, адже навіть коли уряд формально погодився передати агрономічну допомогу в районах землевпорядкування земствам, то зберіг за собою нагляд і керівництво за цією діяльністю через особливі наради при губернських землевпорядних комісіях. Окрім того, в економічні й сільськогосподарські наради при земських управах було введено «агрономічні чини». Із цією ж метою паралельно з земською створювалася землевпорядна агрономічна організація, що ускладнило діяльність місцевих громадських установ [3, с. 108]. У зв’язку з цим Київський сільськогосподарський з’їзд, що працював у вересні 1913 р., розглянувши питання про взаємовідносини земства й уряду у справі надання агрономічної допомоги землеробському населенню, відзначив у своїй резолюції «всю безцільність і шкідливість існування двох паралельних агрономічних організацій – земської та землевпорядної» і вважав, «що вся агрономічна допомога на місцях повинна зосереджуватися в руках земств, а там, де їх немає,у руках місцевих громадських організацій». Характерно, що цю постанову було ухвалено під назвою «Умови, що гальмують нормальний розвиток агрономічної роботи» [1, с. 76].
На цьому тлі й проходила робота земств та інших громадських організацій щодо надання агрономічної допомоги землеробському населенню. Зокрема, на Полтавщині, агрономічні служби стимулювали розвиток травосіяння для розширення кормової бази тваринництва. На просторі цієї губернії за час існування агрономічної організації було відкрито показових ділянок: під люцерною – 9110, під викою – 882, конюшиною – 178, могаром – 62, сорго – 55, сумішшю лугових трав – 50 і стоколосом безостим – 18 [4, с. 5–7]. Щодо фінансових можливостей земств України у цій сфері, то їх витрати на сільськогосподарські й економічні заходи в 1913 р. становили 8493,3 тис. руб. [5, с. 149–150]. Найбільшими внесками в агрокультурні заходи землеробського населення відзначилися земства Полтавської, Харківської і Київської губерній.
Прагнення і зусилля головного землеробського відомства щодо збереження свого контролю за агрокультурною діяльністю мали свої результати. Про це свідчить його співробітництво, наприклад, і з губернським земством Полтавщини після створення в 1909–1910 рр. дільничної агрономічної організації. По-перше, земство формально надавало агрономічну допомогу всьому землеробському населенню, без виокремлення тих чи інших форм володіння землею. По-друге, по мірі виникнення за сприяння землевпорядних комісій і Селянського поземельного банку господарств одноосібного володіння, тобто хутірських і відрубних, агрономічна допомога повинна була надаватися переважно саме їм. По-третє, інтереси урядової аграрної політики виявилися в тому, щоб, за можливістю, як агрономічна допомога, так і всі показові заходи було наближені до землевпорядної території та її окремих пунктів. Зрештою, земства губернії, знову ж таки формально, могли не дотримуватися останньої норми з метою рівномірного обслуговування всього землеробського населення.
Попри те, що деякі положення цієї угоди між урядом і земством Полтавщини не були виразно окреслені, землевпорядна агрономічна організація по суті злилася із земською. Керівництво справою в губернії перейшло до земських органів, а за землевпорядними – залишилася контролююча роль [6, с. 117]. Фінансування більшості таких агрономічних заходів, як розвиток дільничної організації, поширення сільськогосподарських знань, облаштування показових полів та ділянок, прокатних пунктів сільськогосподарських машин і знарядь праці, злучних пунктів у скотарській галузі тощо, мало забезпечуватися за рахунок спеціального землевпорядкувального кредиту. Тільки на утримання агрономічного персоналу землевпорядним відомством було асигновано 74 тис. руб., що сприяло вирішенню ряду організаційних завдань.
Проаналізовані нами статистичні дані засвідчують, що кожен повіт у Полтавській губернії мав щонайменше трьох земських агрономів, а в Костянтинівському повіті, де землевпорядкування досягло найбільших успіхів, у 1911 р. їх було десятеро. Попри величезну площу цього повіту на одного агронома тут припадало 1230 селянських господарств. За мінімальною площею ділянки цей повіт поступався тільки Гадяцькому, який характеризувався найбільш розвиненою дільничною агрономічною організацією [6, с. 118]. Загалом, у земстві Полтавської губернії налічувалося 64 агрономи і 34 агрономічних старости. На одного агронома припадало у середньому 3452 господарства, що очевидно було недостатньо для їх повноцінного обслуговування. Середній розмір ділянки кожного агронома сягав величезної площі – 70°605 дес. або 678 кв. верст. Частка землевлаштованих (хутірських і відрубних) господарств у загальній кількості хліборобських становила близько 12%. Із наведених цифр зрозуміло, що надати повноцінну агрономічну допомогу всім хліборобським господарствам (338°323 одиниці) губернській організації Полтавщини було не під силу. Саме тому, на наше переконання, вона і поступилася головному землеробському відомству у принциповому питанні щодо рівномірного обслуговування всього землеробського населення губернії.
Надання агрономічної допомоги малоземельним господарствам залишалося надзвичайно актуальним завданням. Це питання розглядалося, зокрема, у доповіді агронома Мініна на секції громадської агрономії під час роботи Всеросійського сільськогосподарського з’їзду в Києві (1913 р.). Доповідач звернув увагу на те, що агрономія зосередила центр своєї діяльності на допомозі забезпеченим землею прошаркам селян. Тим часом становище малоземельних господарств погіршувалося, особливо під час розверстання земель і розширення столипінського землевпорядкування, що позбавляло їх загального користування угіддями для випасу домашньої худоби [7, с. 119–120]. З урахуванням цього, частина учасників з’їзду, серед яких переважали представники земських агрономічних організацій, наголошувала на тому, що підняття продуктивності дрібних господарств за допомогою агрокультурних заходів можливе тільки в разі їх об’єднання у сільськогосподарські кооперативи. З’їзд ухилився від розгляду резонансного питання про необхідність конфіскації поміщицького землеволодіння на користь малоземельних господарств і ухвалив примирливу резолюцію, згідно з котрою громадська агрономія мала обслуговувати все землеробське населення. Із цією метою пропонувалося практикувати для підвищення продуктивності дрібних господарств спеціальні агрокультурні заходи, надаючи особливого значення поліпшенню умов земельної оренди.
Заслуговує на увагу діяльність земських агрономічних організацій щодо надання допомоги землеробському населенню по інших губерніях. Так, на Чернігівщині напередодні Першої світової війни функціонувало щонайменше 66 агрономічних ділянок, з них 20 утримувалися на кошти землевпорядного відомства і 46 – спільно Департаментом землеробства та земствами. Як і на Полтавщині, надмірне навантаження на агрономічний персонал не дозволяло йому повноцінно здійснювати агрокультурні заходи для підвищення продуктивності всіх землеробських господарств. Про це можна судити з таких фактів: розмір агрономічної ділянки становив у середньому 72°000 дес., а середній роз’їзний радіус – 26,5 верст, на одну ділянку загалом припадало 38 селищ і 5400 дворів [8]. На початку 1914 р. в повітах губернії налічувалося 66 агрономів, 40 агрономічних старост, 14 інструкторів із садівництва, 4 – з тваринництва та молочного господарства, 7 – спеціалістів з луківництва. Сільськогосподарські знання поширювалися на спеціальних курсах, шляхом лекцій і бесід. Довгострокові районні курси у 1913 р. було організовано губернською землевпорядною комісією у Чернігові, а губернським земством – у м. Бобровиці. Окрім того, у повітах діяли 29 короткострокових курсів.
Значної популярності серед дорослого населення набули сільськогосподарські курси, організовані чернігівським губернським земством упродовж 1908–1914 рр. у таких містах, як Ніжин, Новгород-Сіверський, Борзна, Новозибків, Стародуб, Бобровиця, Слобідка. Тут сільськогосподарськими знаннями оволодівали сільські господарі, учителі, представники різних ремесел. Із 377 курсистів 181 особа займалася винятково сільським господарством [9]. Серед них були безземельні й малоземельні господарі, але більшість становили ті, хто володів ділянками від 5 до 10 дес. і від 10 до 20 дес.
Найбільший інтерес викликає, на наш погляд, склад курсистів за формами землеволодіння. Статистика свідчить, що серед слухачів сільськогосподарських курсів у всіх містах переважали подвірники. Найбільше їх було на слобідських курсах (83,3%) і найменше – на новгород-сіверських (56,2%). Общинників була мінімальна кількість, або ж не було взагалі, за винятком м. Бобровиці. Відсоток хуторян і відрубників складав: на борзненських курсах 26,8%, ніжинських – 19,1%, в інших містах їх частка не перевищувала 12,1%. Відсоток слухачів із мішаною подвірно-відрубною формою володіння був значним на новгород-сіверських (31,2%) і стародубських (28%) курсах [9].
Чернігівське губернське земство активно поширювало сільськогосподарські знання серед населення й за допомогою друкованого слова. Тільки в 1913 р. по повітах було розіслано близько 75°000 різноманітних брошур. Проте чи не найважливішим напрямом у діяльності чернігівського земства стала організація показових полів і ділянок. Їх чисельність у 1913 р. досягла 3654, у середньому – 64 ділянки на кожного агронома. У південних повітах губернії, як правило, на показових полях і ділянках практикувалося чотирипілля: пар – озимина – просапні культури – яровина. У північних повітах переважало семипілля: пар – озимина – просапна яровина – конюшина – конюшина – яровина [8].
Агрономічна культура охоплювала й питання щодо поширення сільськогосподарської техніки для підвищення продуктивності землеробських господарств, застосування нових технологій при обробітку ґрунтів, селекції насіння та у тваринницькій галузі. Для вирішення цих завдань у губернії напередодні Першої світової війни функціонувало 200 прокатних і зерноочисних пунктів, організованих земством. Кількість землеробських машин і знарядь праці в них становила 1349 одиниць, у тому числі 351 плуг і борона, 253 культиватори, 211 сівалок, 93 трієри, 250 сортувалень, 40 молотарок, 25 корморізок, 73 знаряддя праці у луківництві. Кожен трієр очищував від сміття у середньому 1200 пудів зернових культур, сортувальня – 500 пудів, рядкова сівалка обслуговувала 17 дес. земельної площі. Трієри зерноочисних пунктів обслуговували 400 селищ Чернігівщини. Ці та інші заходи в агрокультурній галузі проводилися завдяки зростаючим асигнуванням земств Чернігівської губернії, які становили в 1911 р. 83°514 руб., у 1912 р. – 159°052 руб., у 1913 р. – 127°095 руб. [10].
Аналогічну роботу проводили земства інших губерній. У 1913 р. бюджет агрономічної організації Херсонщини становив 625°902 руб. Ця сума визначилася асигнуваннями губернського земства – 151°991 руб., повітових земств – 247°745 руб. і урядовими субсидіями – 226°166 руб. На сільськогосподарську освіту губернське земство виділило 81°851 руб., а уряд – 72°528 руб. Основою агрономічної діяльності тут стала дільнична агрономія [11, с. 127–128].
Свої особливості щодо надання агрономічної допомоги землеробському населенню були на теренах Правобережної України. У цьому регіоні земства, як органи місцевого самоуправління, з’явилися значно пізніше, у роки, що передували Першій світовій війні. Отже агрокультурні заходи у сільському господарстві на перших порах стали справою місцевої адміністрації і громадських організацій.
У 1884 р. на Правобережжі зокрема, в Подільській губернії, ще домінувала трипільна система господарювання – «як у поміщиків, так і селян». Перехід від застарілого трипілля до більш продуктивних багатопільних систем у польовому господарстві ледве започатковувався та й то тільки в окремих поміщицьких маєтках [12, арк. 4]. Родючість землі на більшій території краю, висока вартість оренди та відсутність новітніх технологій у землеробстві – усе це не дозволяло вести господарство передовими способами.
Проте через два десятиліття ситуація у землеробстві цього регіону дещо змінилася. Генерал-губернатор М. Клейгельс відзначав улітку 1904 р., що селяни й далі практикують «трипільну систему господарювання, попри існування у краї подвірного землеволодіння». Водночас було названо й причини такого консерватизму: третє поле – толока – слугує їм для випасу худоби через нестачу пасовищ [13, арк. 21]. Відтак змінити цю ситуацію можливо шляхом розселення селян по хуторах або виділення кожному господареві в його виняткове розпорядження певної кількості польової землі. Окрім того, урядовий агроном Київської губернії Терський і мирові посередники Лазаревич і Тригубов улаштували «з просвітницькою метою для сільського господарства» спеціальні школи. «У цьому я переконався особисто, оглянувши їх», – констатував генерал-губернатор. Зазначені школи робили землеробському населенню велику послугу. Поряд із теоретичними знаннями тут надавалася практична допомога шляхом організації показових дослідницьких полів, садів, городів, зразкових пасік тощо. Працівники шкіл навчали селян новим технологіям у вирощуванні рослин, розведенню садів за допомогою «нової землеробської техніки».
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. сільськогосподарські школи набули поширення в різних районах Правобережної України. Деякі з них було засновано під егідою навчальних закладів, інші існували за рахунок коштів приватних осіб. Зокрема, Мошногородищенська сільськогосподарська школа першого розряду у Черкаському повіті була облаштована землевласником і цукрозаводчиком М. Балашовим [14, арк. 39]. У с.°Ставки Радомишльського повіту член Державної ради В. Піхно заповів під сільськогосподарську школу власний маєток із землею та господарськими будівлями. Пізніше школа стала відома як Ставківські сільськогосподарські класи. Сільськогосподарські знання серед населення поширювали й працівники Золотопольського сільськогосподарського училища, сільськогосподарського відділення при народній школі в Тальнівському маєтку графа Шувалова на Уманщині, Зозулинської школи домогосподарства в Бердичівському повіті, Звонківських сільськогосподарських класів у Київському повіті.
Водночас агрономічні структури напрацьовували для землеробського населення рекомендації, які мали сприяти підвищенню продуктивності господарств. Найважливішими їх складовими були такі: поширення сільськогосподарських знань шляхом видання популярних брошур, організації читань, співбесід щодо користі зразкових полів; використання кредиту та досягнень селекції для розведення елітної худоби; преміювання кращих господарств для стимулювання загального розвитку; сприяння селянам у справі придбання землеробської техніки шляхом організації районних сільськогосподарських складів; надання населенню інформації про рівень цін на сільськогосподарську продукцію на світовому продовольчому ринку; створення сільськогосподарських товариств та ін. [13, арк. 21–22].
Аналогічні заходи з часом набули більш системного характеру. Із звіту подільського губернатора імператорові Миколі ІІ за 1909 р. дізнаємося, що агрономічну допомогу населенню губернії надавали як землевпорядні комісії, так і громадські організації. Зокрема, агрономічна нарада при губернській землевпорядній комісії напрацювала ряд відповідних заходів, поклавши їх виконання на повітові землевпорядні комісії, й засновані при них агрономічні наради. Виконавцями рішень останніх стали повітові агрономи та їх помічники – агрономічні старости, а також деякі священики, вчителі народних шкіл тощо [15, арк. 8–9]. На здійснення всіх намічених заходів у 1909 р. асигновано 48°284 руб. Завдяки цьому, агрокультурними заходами було охоплено такі галузі, як польове господарство, скотарство, плодівництво і городництво, виноградарство та ін.
У губернаторському звіті також вказувалося, що для ознайомлення землеробського населення регіону організовувалися показові поля й ділянки, велися співбесіди щодо впровадження нових технологій, поширювалися відповідні брошури і листки. Окрім того, хліборобське населення забезпечувалося елітними сортами польових культур і кормових трав. Поряд із цим було відкрито прокатні станції сільськогосподарських машин і знарядь праці. Старт організації показових полів на Поділлі дано у 1906 р. в Гайсинському повіті. Наприкінці 1909 р. такі поля вже функціонували в усіх повітах губернії, у 55 населених пунктах. Вплив показових полів на селянське населення був значним, адже високий рівень урожайності на них став для дрібних сільських господарів наочним прикладом необхідності застосування нових технологій у сільському господарстві. Найбільш переконливо це проявилося в результативності показових ділянок у с. Потошня Ольгопільського повіту, де врожайність зернових культур була дуже високою порівняно з навколишніми селянськими господарствами [16, с. 43].
Агрономічні організації Поділля приділяли також увагу садівництву й городництву. Для цього було організовано показові плодові сади та розсадники. Із метою стимулювання виноградарства в 1909 р. закладалися показові виноградники в Балтському, Брацлавському та Ямпільському повітах. Значна робота у цьому напрямі велося також у Могилівському, Ольгопільському та Ішицькому повітах [15, арк. 10]. За свідченням преси, малоземельні господарства Правобережної України «прагнули компенсувати нестачу земельної площі» впровадженням спеціальних культур, «більш прибуткових порівняно з польовими господарствами». Із цієї причини значних успіхів було досягнуті у садівництві, тваринництві та інших галузях сільського господарства.
За сприяння земств, що виникли незадовго до Першої світової війни – в усіх повітах губерній Правобережної України організовувалися злучні скотарські пункти, що забезпечували вирощування елітних порід великої рогатої худоби. Приватним землевласникам і сільськогосподарським товариствам надавалися позики для облаштування племінних господарств та організації показових виставок великої рогатої худоби. У квітні 1912 р. агрономічна нарада Київської губернії за сприяння земської управи ухвалила ряд постанов, що мали підвищити ефективність агрокультурних заходів. Із цією метою організовувалися навчальні курси: із загальних проблем сільського господарства – у 12 населених пунктах, садівництва – у 2, кредитної кооперації – у 4, споживчої кооперації – у 3, бджільництва – у 3, молочного господарства – в 1 населеному пункті губернії. Нарада розглянула програму навчальних курсів, визначила необхідні посібники, придбані зі спеціального кредиту в розмірі 2 тис. руб., та ухвалила програму діяльності двох пересувних музеїв-виставок. Останні з часом мали повинні створені в кожному повіті губернії [17, с. 27].
Серед найбільш солідних агрокультурних заходів Київського губернського земства напередодні Першої світової війни була організація обласної сільськогосподарської дослідницької станції і двох районних – Радомишльської й Уманської. У Подільській губернії Плотянську дослідницьку сільськогосподарську станцію заснував у січні 1914 р. землевласник П. Трубецькой. Для відповідної діяльності агрономічного персоналу він відвів 75 дес. земельної площі [18, с. 1–4]. До переліку найбільш значних агрономічних заходів Київського губернського земства слід також віднести організацію метеорологічної мережі, боротьбу зі шкідниками польових культур, ґрунтові дослідження, обстеження стану тваринництва і хлібної торгівлі в губернії.
Із кінця ХІХ ст. в Україні прискорено розширювалися земельні площі під цукровим буряком, що сприяло переходу від давньої трипільної системи до більш досконалих сівозмін і технологій обробітку ґрунтів. На початку ХХ ст. невеликі плантації буряку з’явилися і в селянських господарствах. Для підвищення врожайності цукрових буряків у Київській губернії було влаштовано ряд дослідницьких зразкових полів Всеросійського товариства цукрозаводчиків. Зазначене товариство ще в 1904 р. асигнувало на утримання дослідницької лабораторії й мережі зразкових полів 35 950 руб. Пізніше в органах місцевого самоуправління вивчалося питання щодо організації земського показового бурякового поля в інтересах дрібних сільських господарів [13, арк. 44, 49–50].
Агрокультурні заходи щодо підвищення врожайності цукрових буряків велися й у поміщицьких господарствах. Перші вдалі дослідження у цьому напрямі було проведено в маєтках землевласника і цукрозаводчика Харківської губернії П. Харитоненка. Останній власним коштом заснував «спеціальну дослідницьку станцію з головною метою вивчити умови застосування мінеральних добрив під буряки». Результати виявилися настільки серйозними, що відразу привернули увагу інших землевласників і цукрозаводчиків. Завдяки дослідженням П. Харитоненка мінеральні добрива з’явилися на місцевих ринках.
Для підвищення врожайності цукрових буряків дослідницькі поля створювалися в інших маєтках. У 1901 р. у мережі дослідницьких полів було задіяні 6 маєтків, у 1902 р. – 15, у 1903 р. – 17 маєтків. У Київській губернії до мережі дослідницьких полів увійшли маєток Синява графа В. Браницького, Кагарлик – М. Черткова, Грушівка – графів Браницьких, Іллінці – княгині О. Демидової та ін. У Волинській губернії аналогічні дослідження велися в маєтку Червоному, що належав спадкоємцям Ф. Терещенка. На Поділлі зразкові дослідницькі поля було влаштовано в маєтку поблизу містечка Шпиків, що належало П. Балашову та в маєтках Л. Бродського у Черепашинському і Старому. На показових дослідницьких полях поміщиків і цукрозаводчиків випробовувалися різні мінеральні добрива і їх вплив на підвищення врожайності цукрових буряків. Увага та прихильність великого землеволодіння, цукрозаводчиків до агрокультурної діяльності були, безумовно, пов’язані з гострою конкуренцією на міжнародному цукровому ринку.
Отже, діяльність земств українських губерній в агрокультурній області була досить продуктивною. Саме під впливом роботи цих органів місцевого управління уряд Російської імперії активізував роботу щодо надання фінансової підтримки сільському господарству та безпосередньо селянству. Загалом же, розвитку торгівлі на початку ХХ ст. сприяла діяльність земств, яка була спрямована на розвиток дільничної організації, поширення сільськогосподарських знань, облаштування показових полів, прокатних пунктів сільськогосподарських машин і знарядь праці, злучних пунктів у скотарській галузі тощо. Суттєву роль ці агрономічні структури відігравали і у розробці рекомендацій для землеробського населення, які мали сприяти підвищенню продуктивності господарств. Серед них: поширення с/г знань шляхом видання популярних брошур, організації читань, співбесід користі зразкових полів; використання кредиту та досягнень селекції для розведення елітної худоби; преміювання господарств для стимулювання їх розвитку; сприяння селянам у справі придбання землеробської техніки шляхом організації с/г складів; надання інформації про рівень цін на продукцію на світовому продовольчому ринку тощо.



Список використаних джерел та літератури:
1. Александрович М. Вопросы организационного строительства общественной агрономии на губернских агрономических совещаниях / М. Александрович // Агрономический журнал. – Х., 1914. – Кн. 2. – С. 69–91.
2. Южно-русская сельскохозяйственная газета. – 1912. – 29 марта.
3. Бажев В. Знаменательная страница в истории русской аграрной политики / В. Бажев // Агрономический журнал. – Х., 1913. – Кн. 6. – С. 5–22.
4. Иващуков Ф. Возникновение агрономической работы и рост показательных мероприятий / Ф. Иващуков // Вестник Хорольского общества сельского хозяйства. – 1914. – № 1/2. – С. 5–13.
5. Агрономический журнал. – Х., 1914. – Кн. 2. – С. 144–158.
6. Агрономический журнал. – Х., 1913. – Кн. 4. – С. 110–124.
7. Агрономический журнал. – Х., 1913. – Кн. 7. – С. 99–148.
8. Южно-русская сельскохозяйственная газета. – 1914. – 6 февраля.
9. Черниговская земская неделя. – 1914. – 8 августа.
10. Черниговская земская неделя. – 1914. – 7 февраля.
11. Агрономический журнал. – Х., 1913. – Кн. 5. – С. 117–156.
12. Центральний державний історичний архів України, м. Київ (ЦДІАК України. – Ф. 442. – Оп. 538. – Спр. 202. – Арк. 4–18.
13. ЦДІАК України. – Ф. 442. – Оп. 704. – Спр. 47. – 367 арк.
14. ЦДІАК України. – Ф. 442. – Оп. 637. – Спр. 545. – Арк. 38–54.
15. ЦДІАК України. – Ф. 442. – Оп. 641. – Спр. 704. – 23 арк.
16. Экономическая жизнь Подолии: Двухнедельный орган Подольского губернского земства (Каменец-Подольский). – 1913. – № 3–4. – С. 39–48.
17. Экономический листок Подольского губернского земства, посвящённый вопросам экономической жизни, в том числе кооперации. – 1912. – № 8. – С. 20–28.
18. Записки императорского общества сельского хозяйства Южной России. – 1915. – № 11/12. – Одесса, 1915. – С. 1–9.

REFERENCES:
1. Aleksandrovich M. Voprosy organizacionnogo stroitelstva obscestvenno agronomii na gubernskih agronomicheskih sovescaniiah, Agronomicheski jurnal, H., 1914, Kn. 2., pp. 69–91.
2. Iujno-russkaia selskohoziastvennaia gazeta, 1912, 29 marta.
3. Bajev V., Znamenatelnaia stranica v istorii russko agrarno politiki / V. Bajev // Agronomicheski jurnal, H., 1913, Kn. 6, pp. 5–22.
4. Ivascukov F., Vozniknovenie agronomichesko raboty i rost pokazatelnyh meropriiati, Vestnik Horolskogo obscestva selskogo hoziastva, 1914, № 1/2, pp. 5–13.
5. Agronomicheski jurnal, H., 1914, Kn. 2, pp. 144–158.
6. Agronomicheski jurnal, H., 1913, Kn. 4, pp. 110–124.
7. Agronomicheski jurnal, H., 1913, Kn. 7, pp. 99–148.
8. Iujno-russkaia selskohoziastvennaia gazeta, 1914, 6 fevralia.
9. Chernigovskaia zemskaia nedelia, 1914, 8 avgusta.
10. Chernigovskaia zemskaia nedelia, 1914, 7 fevralia.
11. Agronomicheski jurnal, H., 1913, Kn. 5, pp. 117–156.
12. Tsentral'nyy derzhavnyy istorychnyy arkhiv Ukrayiny, m. Kyyiv (TsDIAK Ukrayiny, F. 442, Op. 538, Spr. 202, ark. 4–18.
13. TsDIAK Ukrayiny, F. 442., Op. 704, Spr. 47, 367 ark.
14. TsDIAK Ukrayiny, F. 442, Op. 637, Spr. 545, ark. 38–54.
15. TsDIAK Ukrayiny, F. 442, Op. 641, Spr. 704, 23 ark.
16. Ekonomicheskaia jizn Podolii: Dvuhnedelny organ Podolskogo gubernskogo zemstva, Kamenec-Podolski,1913, № 3–4, pp. 39–48.
17. Ekonomicheski listok Podolskogo gubernskogo zemstva, posviascnny voprosam ekonomichesko jizni, v tom chisle kooperacii, 1912, № 8, pp. 20–28.
18. Zapiski imperatorskogo obscestva selskogo hoziastva Iujno Rossii, 1915, № 11/12, Odessa, 1915, pp. 1–9.



Создан 04 сен 2015