Nauki Społeczno-Humanistyczne Соціально-Гуманітарні Науки Social and Human Sciences

 

Begey, Igor, 2014. NATIONAL, STATE COMPONENT OF THE ACTIVITY OF THE UKRAINIAN SOCIAL DEMOCRATIC PARTY (1899-1939). Social and Human Sciences. Polish-Ukrainian scientific journal, 04 (04), pp. 71-85.




 

Begey, Igor, 2014. NATIONAL, STATE COMPONENT OF THE ACTIVITY OF THE UKRAINIAN SOCIAL DEMOCRATIC PARTY (1899-1939). Social and Human Sciences. Polish-Ukrainian scientific journal, 04 (04), pp. 71-85.

 

 

НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНИЦЬКА СКЛАДОВА ДІЯЛЬНОСТІ

УКРАНСЬКОЇ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНОЇ ПАРТІЇ (1899-1939)

 

УДК    329.1/.6

 

Бегей, Ігор,

кандидат політичних наук, доцент,

Університет банківської справи Національного банку України

Львівський інститут банківської справи (Львів, Україна),

доцент

 

АНОТАЦІЯ

У статті йдеться про основні тактичні і стратегічні засади політики Української соціал-демократичної партії в Галичині у сфері національного і державницького розвитку українців. Звернено увагу на послідовність і  незалінність курсу партії на відновлення української державності на всіх українських етнічних землях. Виокремлено теоретичні обґрунтування цих процесів у працях кількох відомих діячів УСДП.

Ключові слова: Українська соціал-демократична парія, національне і соціальне визволення, Галичина, Австрія, Польща, Юліан Бачинський, Микола Ганкевич, Володимир Левинський, Володимир Старосольський.

 

 

 

NATIONAL, STATE COMPONENT OF THE ACTIVITY OF THE

UKRAINIAN SOCIAL DEMOCRATIC PARTY (1899-1939)

 

Begey, Igor,

PhD (political science), docent,

Banking University of the National Bank of Ukraine

Lviv Banking Institute (Lviv, Ukraine),

docent

 

 

SUMMARY

The article discusses the basic tactical and strategic policies of the Ukrainian social-democratic party of Galicia in the field of national and state development Ukrainians. Attention was drawn to the consistency and independence of the party's policy on the restoration of Ukrainian statehood on all Ukrainian ethnic lands. Selected theoretical study of these processes in the works of several well-known figures USDP 

Keys words: Ukrainian social democratic Paria, national and social liberation, Galicia, Austria, Poland, Julian Bachinsky, Nicholas Gankevich, Vladimir Levinski, Vladimir Starosolski. 

 

 

Практична  і теоретична діяльність українських соціал-демократів Галичини по відновленню національної державності тривалий час знаходить своє висвітлення у дослідженнях українських і зарубіжних, передусім польських, науковців. Однак, як правило, вони стосуються окремих періодів діяльності УСДП у цьому сегменті, скажімо, до Першої світової війни, під час неї, в роки існування ЗУНР, між світовими війнами. У цій розвідці здійснено стислий узагальнений «наскрізний» огляд національно-державницької складової діяльності УСДП впродовж eсієї її  історії, з певною деталізацією міжвоєнного періоду, що актуалізує вибрану тему.

Її висвітлення вважаємо за доцільне розпочати з того, що вже «молоді радикали», більшість з яких стали засновниками Української соціал-демократичної партії Галичини і Буковини, ще в лоні Русько-української радикальної партії почали ставити завдання національно-державницького відродження українців на всіх етнічних землях, які ті заселяли. Саме завдяки послідовній наполегливості «молодих радикалів» IV з’їзд РУРП наприкінці 1895 р. одноголосно затвердив у програмі партії положення про політичну незалежність України [1, с. 70].

Отож, цілком закономірним стало поєднання національно-державницької та соціал-демократичної ідеології в теоретичній та практичній діяльності УСДП, утвореної 17 вересня 1899 р. «молодими радикалами». А вже наприкінці вересня того ж року делегований установчою конференцію есдеків на VІІ Всеавстрійський конгрес соціал-демократів Микола Ганкевич заявив: «Ми знаємо, що  соціальне і політичне освобожденє обусловлює також і національну емансипацію. Українські соціал-демократи змагають тому до національної волі своєї нації, щоб з’єднаний і освобожденний народ  станув у ряді народів як рівноправний член» [2, с. 82]. Цю заяву УСДП визнала програмовою і ніколи не відступалася від неї. Правда, виходячи з тодішніх історично-політичних реалій її прогамою-мінімум була автономія українських земель у складі Австро-Угорщини, а програмою-максимум – самостійна, соборна Україна. Важливо і те, що українські соціал-демократи відстоювали «етнографічні» принципи відновлення Української держави, в той час як їхні польські колеги наполягали на «історичній Польщі».

 З початком Першої світової війни, незважаючи на воєнний стан, УСДП діяла як партія парламентського типу. Разом з галицькими-українською радикальною і національно-демократичними партіями вона була спів-засновницею Головної Української Ради (1 серпня 1914 року). Одним із заступників її голови Костя Левицького став есдек М. Ганкевич. Вже 3 серпня Рада ухвалила Маніфест, у якому закликала український народ до національного визволення у боротьбі «проти російської імперії, як найбільшого ворога України» [3, с. 198]. (Варто зазначити, що ще до початку Першої світової війни УСДП у випадку її початку вирішила підтримати Австрію).

А ще через три дні вона ініціювала створення всеукраїнського військового легіону – першого українського формування ХХ ст., під назвою Українські Січові Стрільці. Бойову управу УСС очолив ідеолог і майбутній керівник УСДП, відомий адвокат Володимир Старосольський, увійшов до неї й тодішній голова есдеків – Володимир Темницький.

Тоді ж, у серпні 1914 року у Львові було створено Всеукраїнську політичну організацію Союз визволення України (з наступом російських військ його діяльність 1915 року було перенесено до Відня). Провідну роль у СВУ відігравали соціал-демократи: Ю. Бачинський, В. Старосольський (УСДП), Д. Донцов (до 1913 р. член УСДРП), В.Дорошенко (до 1911 р. член УСДРП), А. Жук (УСДРП), М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський (Спілка УСДП). Союз першим серед всеукраїнських політичних організацій проголосив своєю кінцевою метою створення самостійної Української держави.

УСДП була представлена і в реорганізованій у травні 1915 р. ГУР у Загальну Українську Раду (ЗУР), що мала представляти всі політичні сили Наддніпрянщини і Наддністрянщини у боротьбі за самостійну Україну. Представники УСДП були і в Українській парламентській репрезентації.

У роки війни УСДП активно проводила свою національно-державницьку політичну лінію не лише через українські політичні організації, а й через міжнародні, зокрема II Соціалістичний Інтернаціонал. Так, його бюро навесні 1917 р. постановило дати поштовх до початку мирних перемовин між державами, що воювали. З цією метою у червні - липні в Стокгольмі було скликано так звану передконференцію соціалістичних партій усіх держав, що перебували в стані війни та нейтралітету. Вона мала з'ясувати їх погляди щодо укладення загального миру, його умов, а узгоджені пропозиції запропонувати конгресу Соцінтерну, що мав відбутися восени 1917 р. у Стокгольмі.

Усвідомлюючи значення присутності українських соціал-демократів на Стокгольмській перед конференції, УСДП Галичини і Буковини від­рядила туди свого представника - голову В. Темницького. Впродовж півторамісячного перебування у Стокгольмі він діяв активно і корисно. Зокрема, організував низку інформативних конференцій для делегатів соціал-демократичних партій, оскільки про Україну та її народ у світі знали мало, розповсюджував серед них спеціальні бюлетені, в яких роз'яснював політичні вимоги українського народу, доводив його окремішність. 4 липня 1917 року В. Темницький видав для делегатів спеціальну брошуру, в якій підкреслювалось, що головним завданням галицьких соціал-демократів є:

1) забезпечити українському народові відповідну можливість розвитку, поступу і вдосконалення;

2) щоб знищити джерело небезпеки війни відновити самостійну Українську державу, в яку мають увійти всі землі, заселені українцями [4, с. 97]

Однак держави Антанти не сприйняли цю мирну ініціативу II Соцінтерну і перешкодили скликанню конгресу.

Коли стало зрозуміло, що розпад Австро-Угорської імперії неминучий, українські політичні партії і в Галичини, і в Буковині почали вживати заходів до перейняття в краю влади до своїх рук. З цією метою голова Української парламентської репрезентації Є. Петрушевич скликав до Львова на 18 жовтня 1918 р. Українську Конституанту, щоб вирішити подальшу долю підавстрійських українських земель. Із приблизно 20-ти її членів п'ятеро були членами УСДП. Передусім, вони обстоювали об'єднання Східної Галичини, Північно-Західної Буковини, Лемківщини, українських земель Північно-Східної

Угорщини з Наддніпрянською Україною в єдиній державі. Після проголошення ЗУНР есдеки у злагоді і громадянському мирі співпрацювали і іншими партіями над розбудовою відновленої держави. Соціал-демократи посідали такі посади: С. Вітик - заступник голови (президента) Української Національної Ради, член її Виділу (Президії), Й. (О.) Устиянович - секретар Ради, А. Чернецький - секретар першої Державної Ради, М. Казаневич - секретар другої Державної Ради (з січня 1919 р.).

У січні 1919 р. Трудовий конгрес у Києві прийняв Акт Злуки УНР і ЗУНР. Щоб підкреслити єдність соціалістичного руху на всіх українських землях, наддніпрянські соціал-демократи, які керували УНР, висунули головою Конгресу галичанина С. Вітика. Великий досвід роботи в австрійському парламенті допоміг йому успішно виконувати свої обов'язки. Члени УСДП: В. Темницький - міністр закордонних справ, О. Безпалко, В. Старосольський, товариш (заступник) міністра закордонних справ, входили до уряду УНР [5, с. 115-120].

З втратою політичної незалежності УНР і ЗУНР вплив УСДП на суспільно-політичні процеси в Західній Україні значно змалів.

Один із лідерів партії – А. Чернецький був змушений визнати, що на початку 1920-х рр. існування УСДП було «хіба формальне, бо політичного впливу вона не мала і видатної ролі в політичному житті більше не грала»[6]. У політичній сфері соціал-демократи продовжували критикувати політичний режим Другої Речі Посполитої, її соціально-економічну і культурно-освітню політику.

На VІ з’їзді партії, який відбувся у Львові 18 березня 1923 р. з ініціативи А. Чернецького прийнята «Декларація з’їзду УСДП про Східну Галичину», в якій соціал-демократи засудили рішення Ради послів держав Антанти від 14 березня 1923 p. У підсумковому документі йдеться: «Незважаючи на всі ухвали капіталістичного імперіалізму, український пролетаріат нашої країни вважає себе одним цілим пролетаріатом нашої матері Радянської Соціалістичної України і Союзу Радянських Соціалістичних Республік» [7, арк. 6].

Перехід УСДП в ліворадикальний табір викликав занепокоєння влади, що породило відкриту конфронтацію. У ніч з 14 на 15 жовтня 1923 р. поліція провела ревізії в партійному секретаріаті, редакціях у Львові і на квартирах лідерів УСДП [8].Зазнали півмісячного арешту найбільш активні діячі УСДП – А. Чернецький, С. Рудик, І. Галятинський і С. Волинець[9, арк 4,5]. Репресії проти УСДП дуже швидко поширилися краєм. Закрито культурно-освітні товариства «Воля», які перебували під впливом партії у Львові, Перемишлі, Станиславові [10]. Під час проведення розширеного засідання Головної управи УСДП 9 грудня 1923 р. поліція вчинила обшук[11, арк 40]. Переконавшись, що поодинокі репресії не дають бажаних результатів, а розширення впливу УСДП може стати небезпечним для держави, Міністерство внутрішніх справ Польщі 9 грудня 1923 р. постановило «ліквідувати УСДП на території всієї держави у зв’язку з виразно комуністичним напрямком діяльності як самої партії, так і організацій і товариств, які перебувають під її впливом» [12, арк. 6].

Ліквідаційна акція відбулась 30 січня 1924 р. Поліція провела понад 10 тисяч обшуків і 2 тисячі арештів[13, с. 1]. Арештовано відомих діячів УСДП: А. Чернецького, І. Калятинського, С. Рудика і редактора «Селянської волі» Л. Степанюка [14, арк. 4,5]. «Розлилася повінь трусів і арештів по провінції, за два дні виарештовано декілька тисяч членів УСДП», – писав журнал КПЗУ «Наша правда» [15, с. 72].

Під виглядом ліквідації УСДП польська влада проводила репресії проти українства загалом. Газета «Діло» зазначала, що «поза тюремними ґратами опинилися вже не тільки члени і симпатики УСДП, а й громадські діячі з українського національного табору, що нічого спільного не мають з соціялізмом» [16]. Холмська газета «Наше життя», в свою чергу, писала, що у зв’язку із забороною УСДП був «оголошений хрестовий похід проти всього українського...» [17, с. 27]. «Труси і арешти серед українського громадянства 30 і 31 січня, – заявив депутат польського сейму С. Маківка, – можна рахувати за найбільші репресії, які практикувалися польським урядом до сього часу» [18]. За даними уряду, під час ліквідації УСДП до кримінальної відповідальності за злочин «державної зради» було притягнено 60 осіб [19, с. 73].

Представники соцфракції в сеймі 8 лютого 1924 р. внесли запит до міністра внутрішніх справ Польщі з вимогою негайно скасувати розпорядження про заборону УСДП. Однак міністерство заперечило можливість відновлення діяльності УСДП з приводу того, що вона «виразно комуністична» і передбачала відірвання Галичини від Польщі [20, с. 1]. І все ж, незважаючи на заборону, УСДП деякий час існувала. Як слушно зазначила газета «Наше життя», «розвязання... УСДП владою... не могло, очевидно, самої партії зліквідувати» [21, с. 1].

У другій половині 1920-х рр. українська соціал-демократія «дарма, що має за собою… тридцятилітню історію, цілком зійшла зі сцени суспільного життя» [22, с. 3]. Певні зрушення відбулися у 1927 р. – наприкінці року у Львові відбулася політична конференція, на яку прибули делегати зі Львова, Перемишля, Дрогоби­ча, Борислава, Калуша, Болехова, Станиславова, Сколе й інших міст[23, арк. 94]. В. Темницький у доповіді «Сучасне політичне становище і завдання українського пролетаріату» заявив, що «робітництво здезорієнтоване, позбавлене проводу», і тому «попадає в чужі табори, в яких затрачує своє клясове обличчя» [24].

Виступаючий закликав «створити самостійну політичну партію українського пролєтаріяту», платформа якої обґрунтована у «Впереді». І. Квасниця зауважив, що причиною відновлення партії стали «не вибори», як свідчила «буржуазна і ворожа нам преса», а «домагання самого робітництва». Нарада одностайно підтримала «відновлення самостійної політичної партії українського робітництва» і позицію УСГ «Вперід» на виборах [25].

На основі виступу В. Темницького делегати одностайно ухвалили резолюцію про утворення партії українського пролетаріату, котра до скликання «конгресу, який вирішить справу програми, виступатиме під фірмою Української соціялістичної групи (УСГ) «Вперід». Група мала створити на виборах до польського парламенту блок з «соціялістичними партіями». Головою УСГ «Вперід» обрано І. Жовніра, членами управи –  В. Старосольського, Л. Ганкевича, І. Квасницю, П. Буняка, В. Темницького [26, арк. 72]. Польські органи влади вважали УСГ «Вперід» «зародком» формаль­ного відновлення УСДП [27, арк. 81 зв.].

8-9 грудня 1928 р. у Львові за участю 72-х делегатів відбувся з’їзд УСДП (V конгрес). На з’їзді обрано склад ЦК УСДП. Головою партії став Лев Ганкевич. В. Старосольський, П. Буняк, В. Темницький, А. Кусик, М. Гарасимець та І. Квасниця увійшли до складу ЦК. П. Буняка об­рано секретарем партії. Учасники  з’їзду одноголосно підтримали рішення про відновлення УСДП. Партія зайняла антипольську та антикомуністичну позицію. Зокрема П. Буняк констатував, що «основний камінь нашої праці – це самостійність українського робітничого руху» [28, арк. 3].

Як і УСРП, УСДП різко негативно відреагувала на проект Конституції, який підготувала ББСУ. «Цей проект домагається від сойму, – констатував «Вперед»,  – ухвали зміни конституції в тім напрямі, щоби президент держави мав необмежену владу. Після проекту президент мав  би дезизію навіть у тих справах, як виповідження війни, заключування миру та міжнародніх договорів, касування постанов сейму і т. д.» [29]. Соціал-демократи солідаризувалися з критикою цього конституційного проекту польськими лівими партіями, а також УНДО та УСРП. «На користь працюючій клясі це не вийде, – йдеться у повідомленні, – бо кожне стремління до абсолютизму є вороже робітничим інтересам і загрожує всім його здобуткам» [30].

УСДП критикувала також посилення авторитарних тенденцій в державному управлінні Польщі, зокрема послаблення сейму як найвищої законодавчої інституції: «Ще перед травневим переворотом, себто за правління Владислава Грабського, варшавський сойм допустив до того, що позбавлено його найважнішої частини його суверенної влади,  – підкреслював «Вперед»,  – Окремою постановою сойм надавав міністерському урядові право в дуже важних господарських справах видавати закони без сойму. Таким чином сталося, що найвищої влади сойму і то найважніша!  – перейшла з сойму на уряд. І це був перший крок до позбавлення сойму атрибутів його найвищої влади!» [31].

Особливу увагу УСДП приділила акції пацифікації 1930 р. Каральна операція влади спонукала партії національно-державницького табору до порозуміння. ЦК УСДП у вересні 1930 р. і Головна управа УСРП опрацювали спільне комюніке, у якому засудили саботажні акції УВО, як «з національного погляду безцільні, позбавлені політичного змислу…». Водночас, соціал-демократи протестували проти «безправних вчинків так званих пацифікаційних відділів», застосування владою колективної від­повідальності щодо невинного населення [32].

Пацифікація, арешти провідних діячів УНДО та УСРП змусили українські партії об’єднатися напередодні виборчої кампанії 1930 р. до вищого законодавчого органу Польської держави. 30 вересня того ж року УНДО, УСРП і УСДП проголосили утворення «Українського і білоруського виборчого блоку». У відозві підкреслено, що «українські національні демократич­ні партії, не порушуючи своїх окремих ідеольогічно-програмових завдань», об’єдналися для захисту «українців без огляду на партії, кляси і віросповідання». Кандидатами блоку від УСДП стали І. Ква­сниця, Р. Скибінський, Р. Домбчевський, О. Тимків та ін. Однак, як і на виборах 1928 р., відчутних результатів партія не здобула.

Після завершення виборчої кампанії 1930 р. до сейму та сенату Польщі, де УСДП увійшла до спільного блоку УНДО та УСРП. Критика соціально-економічної та культурно-освітньої політики Другої Речі Посполитої надалі залишалися одним із практичних напрямів діяльності УСДП у першій половині 1930 років. Так, 22 травня 1931 р на засіданні Ширшої управи УСДП під головуванням Л. Ганкевича, Р. Скибінського ухвалено резолюції, в яких розкритиковано капіталістичний лад, владу буржуазії в європейських державах, зокрема Польщі: «З одного боку далекойдучі обмеження політичної свободи, давлення політичної преси, насильство моральне й фізичне, адміністраційні та судові репресії, небувало розвинений поліційний режим, з другого – спроби й заходи з метою розбиття, розложення, здеморалізування робітничого руху – от це спроби, якими буржуазія хоче осягнути свою мету: рятувати загибаючий капіталістичний лад» [33].

У другій половині 1930-х рр. у Польщі проявилися загальноєвропейські тенденції до «фашизації» країни. Польський уряд активізував наступ проти українства. Суспільно-політичні процеси негативно позначилися на діяльності УСДП. Наростання диктатури суперечило здійснен­ню політичного ідеалу партії – побудови соціалістичної, самостій­ної і соборної України. «Демократія – це шлях до перемоги соціялізму, – констатував «Робітничий голос», – Як пошесть, як масове божевілля поширилася серед українського громадянства... ненависть до демократичної думки» [34]. Втративши, де-факто, вплив на суспільно-політичні процеси у краї, УСДП, тим не менше, продовжувала антипольську пропаганду серед українців. «Політична боротьба – це боротьба за право. Політична національна боротьба – теж боротьба за право. Також у національно чужій державі не сміє національна меншина бути безправною, бо й там прислуговують їй права, які мусять бути безумовно признані та шановані… Ті права – це права людини й громадянина, це публічні вольности, це права, які гарантує політична демократія також кожному членові недержавної нації. Ті права – це інтернаціональне визнане й за поручене право недержавної нації на всебічний розвій…» - наголошував у своєму вистіпі один із лідерів УСДП В. Старосольський [35]

Ширша управа УСДП на засіданні 10 листопада 1935 р. ствердила, що українські трудові маси опинилися «серед страшної нужди земельного безробіття... під обухом денаціоналізаторської політики...». В. Темницький з обуренням писав про «ненависну та безпощадну екстермінаційну боротьбу» польської влади «проти українсько­го корінного на цих землях елементу» [36].

Політичний курс УСДП окреслено на VIIІ конгресі УСРП, який відбувся 17 жовтня 1937 р. у Львові. На з’їзд прибуло 35 делегатів зі Львова, Калуша, Самбора, Долини, Стрия, Дрогобича. Політична резолюція конгресу закликала «український про­летаріят до боротьби з диктатурою, фашизмом і реакцією...». Водночас УСДП засудила шовіністичну полі­тику польського уряду, домагалась проведення демократичних виборів до сейму і сенату та демократизації суспільства. Резолюція конгресу УСДП в профспілкових справах підтвер­дила становище «єдности і клясовости професійного руху» [37, акр. 1]. Проте, черговий партійний конгрес УСРП, за свідченням поліції, «крім згадки в українській пресі, не викликав більшого відгуку серед українського суспільства» [38].

Усі опозиційні партії, у тому числі й УСДП, бойкотували вибори до парламенту, що відбулися в листопаді 1938 р. Вереснева конференція УСДП 1938 р. вимагала «зміни виборчої ординації» у демократичному напрямку [39]. Однак УСДП, а також УСРП взяли участь у виборах до органів місцевого самоврядування.

Представники різних поколінь УСДП зробили вагомий внесок у розвиток теоретичної бази соціал-демократії, суспільства і держави.

Назвемо окремих з них.

Юліан Бачинський. У 1893 р. він розпочав друк у журналі «Народ», а в 1895 р. видав окремою книжкою свою працю «Україна irredenta». У науковій літературі по різному перекладається її назва: Україна пригнічена, поневолена, уярмлена, возє’днана, незалежна… Однак тлумачити назву книжки варто не лише лінгвістично, а передусім з урахуванням національно визвольних змагань поневолених народів Європи в другій половині ХІХ ст.. Зокрема, у той час в Італії існував потужний рух ірредентистів (італ. Italia irredenta- незвизволена Італія), кінцевою метою якого було приєднання до Італії всіх земель, населення яких розмовляло італійською мовою, але перебувало під гужинським панування. Отож, Ю. Бачинський за аналогією в назву своєї книжки вклав не так лінгвістичний як політичний зміст.

У ній двадцятип’ятирічний автор уперше довів, що політична самостійність і соборність України є життєвою потребою її економічного і культурного розвитку,  пристосував економічну доктрину марксизму до аргументації необхідності створення Української національної держави; вдався до обґрунтування вищості ідеї держави,  ідеї нації; підійшов до розуміння потреби створення української політичної нації; започаткував вивченя економічних причин першої хвилі української еміграції… [40].

Після виходу в світ 1895  (друге видання – 1900, третє – 1924, четверте – 2003[1]) «Україна irredenta» набула широкого розголосу. Але навіть ті, хто критикував її автора за «марксистське докринерство» (М. Драгоманов, І. Франко), визнавали її оригінальність та історичність. Іван Франко відгукнувся розлогою рецензією під назвою «Ukraina irredenta» [ 41]. У мемуарній літературі сучасники Ю. Бачинський наголошували на її неабиякому впливі на суспільну свідомість, особливо молодого покоління, в одному ряду з «Кобзарем» Т. Шевченка, творами І. Франка [42, с. 16-18], на її канонічності «політичної віри найближчого покоління української молоді» [ 43, с. 17]. Дружина І. Франка Ольга відзначила, що «це книга, що появляється раз на сто літ!» [ 44, с. 7].

У праці «Гльосси» Ю.Бачинський чи не вперше в тогочасній українській науково-публіцистичній літературі торкається початків партійної структуризації галицького суспільства, суті, завдань і класифікації політичних партій [ 45 ].

Проблем українського лівого руху стосуюься його праці «Взаїмні відносини соціал-демократичних партій, української і польської в Східній Галичині (1910 р.)», «Зразок публіцистичної несовісности: відповідь О. Бауерови» (1911 р.), «Большевицька революція і Українці» (1925 р. ).

Микола Ганкевич. Ретельно вивчаючи різноманітні соціалістичні напрямки, які представляли Прудон, Бланкі, Герцен, Бакунін, Чернишевський, Бернштейн, Фольмар, Лєнін, не пристав до  жодного з них, шукав український соціалістичний шлях. Його пошуку він присвятив сотні статей, промов, віршів, а також кілька книг. Епіграфом до них можуть бути такі його слова: «Для нас русинів-українців, тим симпатичніший прапор соціал-демократії, що на нім видніється знамя національної свободи» [ 46]. Їх провідними темами були визволення України і робітничого люду,  становище робітників і селян, міжнародний робітничий рух, співпраця української,  польської і всеавстрійської соціал-демократій, необхідність повалення російського самодержавства. У книзі «Niepodleglosс Polski» (1910 р.) він розвінчує твердження Р. Люксембург, що буцімто не існує  необхідності здобуття політичної незалежності для народів російської імперії, вважає спільну боротьбу українських і польських соціал-демократів запорукою відновлення їх національних держав, висловлює переконання, що український народ «починає нову еру свого існуванн,я перестає бути «неісторичним»народом» [ 47, с. 49]. У праці «Соціалістичний Інтернаціонал і війна» (1915 р.) М. Ганкевич на відміну Лєніна підтримав тих соціалістів, які  у Першій світовій війні стали на  сторону своїх урядів, бо інакше європейські країни «були б віддані на поталу російським військам, ворота до Європи були б відчинені настіж перед  навалою московських орд» [ 48, с. 11].  Кожний соціал-демократ, вважав М. Ганкевич, має долучитися до поразки російської імперії, допомогти поневоленим нею народам здобути незалежність.

Володимир Левинський. У золотий фонд української та європейської соціал-демократії  можна запасати його праці: «За форму професійних організацій» (1910 р.) , «Ера демократичного парляменту в житю галицько-українського суспільства» (1911 р.), «Жидівське питанє і жидівська соціял-демократія в Галичині» (1911 р.), «Соціалістичний Інтернаціонал і поневолені народи» (1920 р.)…

 Володимир Левинський був особисто знайомий, листувався, полемізував з багатьма відомими соціал-демократами різних країн Європи. Зокрема, варто відзначити його очно-заочне опонування В. Лєніну й більшовизму взагалі. Передусім, воно стосувалося національного питання, до вирішення якого Лєнін підходив з подвійним стандартами, на словах декларував право кожної нації на політичне самовизначення і свободу відокремлення, а на ділі жорстоко придушував будь-які національно-визвольні рухи народів колишньої царської Росії. Так, до жовтневого перевороту  він говорив про свободу відокремлення України, Фінляндії, Польщі від Росії, а після нього «пішов війною проти всіх національних держав, збудованих на руїнах Росії».

Аргументовано і дотепно Левинський критикує ленінське положення про те, що кінцевим завданням соціалізму є «не тільки знищення роздробленості людськості на дрібні держави, не тільки зближення націй, але і злиття їх. Український соціал-демократ слушно наголошує, що не може бути метою соціалізму те , «що противиться основним законам природи і біольогії». А відтак прогностично резюмує: «Трудно допустити, що Лєнін бажав собі «сліяніє» або «асиміляції» свого народу приміром з Німцями… Ні, коли він говорить про це «сліяніє», то має виключно на увазі асиміляцію малих народів із великодержавними, от хоч би Українців, Білорусинів з Великоросами» [49, с. 139-142; 50]. Саме так діяли «лєнінци» в Совєтському Союзі впродовж наступних 70 років. А переможцем у цій полеміці, що з висоти нашого часу очевидно, став саме В. Левинський.

Він належав до плеяди тих українських соціал-демократів, які вважали, що вирішення національного питання є обов’язковою передумовою соціальної революції. Докладаючи всіх своїх сил для  усамостійнення української соціал-демократії, відновлення Української держави, він одночасно боровся і за виокремлення соціал-демократичних партій поневолених народів, здобуття ними політичної незалежності.  Показовою у цьому контексті є його  підтримка самостійного статусу Європейської соціал-демократичної партії Галичини в Австрії і Соціалістичному Інтернаціоналі. Він наполягав визнати «зовсім природною і бажаною працю засимільованих Жидів в рядах П.П.С.Д. чи У.С.Д.П. як польських чи українських соціал-демократів з одного боку, узнаємо з другого боку  Ж.С.Д.П. як представницю жидівського зорганізованого пролєтаріяту , подаємо їй дружню руку, як товаришці спільної боротьби, спільних змагань і спільної мети…» [51, с.156]. Така позиція не збігалася з нейтралістичною офіційною політикою польських і австрійських есдеків.

Володимир Старосольський. Відбувся як лідер і ідеолог української соціал-демократії, правник, державний діяч і учений. Автор низки праць з політології, соціології, історії, права: «Причинки до теорії соціології» (1904 р.), «Національний та соціальний момент в українській історії» (1915 р.), «Теорія нації» (1922 р.), «Державне і політичне право» (1924-1925 р.р). Наскрізною лінією всіх його праць була сув’язь національного і соціального демократичного визволення.

Етнополітична концепція В. Сторопольського полягає в поєднанні двох рушійних чинників історичного процесу – національного (суб’єктивний) і соціального (об’єктивний). Поняття держави, на його думку, тісно пов’язане з пануванням і має дві форми: 1) поневолення одного класу іншим; 2) поневолення однієї нації іншою. Вирішення національного питання він бачив в «націоналізації держави чи удержавлення нації. Обі мусять зійтися з собою: організм нації і механізм держави…» Бо «тільки власна національна держава довершує і забезпечує повний розвій нації і тільки вона становить для неї… запоруку для повного визволення». Він дійшов висновку, що нація зароджується на ґрунті волі до політичного самовизначення і перестає існувати, коли втрачає таку волю. В самій природі нації закладено її прагнення до «опанування» державою. У зв’язку з цим обов’язковою є формула не лише «кожна нація - держава», а й «кожна нація є тільки однією державою» [52, с.315-320].

Свою етнополітичну концепцію В. Cтаропольський виклав у праці «Теорія націю», яку за образним висловом його сучасника і відомого громадсько-політичного діяча Осипа Назарука «повинен знати кожний українець, що хоче здавати собі справу про українську політичну думку сучасности» [53, с.15].

Підсумовуючи зазначимо, що на всіх етапах свого історичного існування УСДП в цілому, найвідоміші її діячі знаходились на позиціях відродження Української держави на всіх українських землях, вважали національне визволення обов’язковою умовою соціального, підтримували на цьому шляху інші поневолені народи.

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:

  1. Четвертий з’їзд радикальної партії // Радикал. – 1896. – 5 січ. - № 7.
  2. Ганкевич М. З перед двадцяти літ (Початок української соціал-демократії в Галичині) // Календар «Впереду». - Львів: З друкарні Діла, 1920.
  3. Маніфест Головної Української Ради // Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти р. – К:. Дніпро, 2001. Т.6 90-ті роки ХІХ-20-ті роки ХХ ст. Упор., прим. Т. Гунчака, Р. Сольчаника. – 520 с.
  4. Чернецький А. УСДП в світовому і австрійському Інтернаціоналі//Календар «Впереду». – Львів: З друкарні  Діла, 1920.
  5. Ганкевич Л. З минулого нашої партії (Матерімли до історії У.С.Д.П.)//Календар «Впереду». – Львів: З друкарні Діла, 1920.
  6. Чернецький А. Український робітник // Діло. – 1936. – 29 листопада.
  7. ЦДІАУ у Львові, ф.205, оп.1, спр.539, арк.6.
  8. Там само.
  9. ДАІФО, ф.2, оп.1, спр.164, арк. 4, 5.

10.  Земля і воля. – 1923. – 16 грудня.

11.  ДАЛО, ф.271, оп.1, спр.292, арк. 40.

12.  ДАЛО, ф.271, оп.1, спр.291, арк. 6.

13.  Діло. – 1924. – 17 лютого. – С.1.

14.  ЦДАГОУ, ф.6, оп.1, спр.132, арк. 4, 5.

15.  Наша правда. – 1924. – Ч. 2 – 3. – С. 72.

16.  Діло. – 1924. – 15 лютого.

17.  Наше життя. – 1924. – 10 лютого. – С.2.

18.  Там само.

19.  Наша правда. – 1924. – Ч. 2 – 3. – С.73.

20.  Діло. – 1924. – 17 лютого. – С.1.

21.  Наше життя. – 1924. – 30 листопада. – С.1.

22.  Літній С. «Вперід» чи назад в багносоціял-угоди?... – С. 3.

23.  ДАІФО, ф.2, оп.1, спр.418, арк. 94.

24.  Конфереція // Вперід. – 1928. – 22 січня.

25.  Вперід. – 1928. – 6 лютого.

26.  ЦДІАУ у Львові, ф.205, оп.1, спр.442, арк.72.

27.  ДАІФО, ф.2, оп.1, спр.599, арк. 81 зв.

28.  ЦДАГОУ, ф.6, оп.1, спр.470, арк. 3.

29.  Зміна польської конституції // Вперед. – 1929. – 1 березня.

30.  Там само.

31.  Сойм і маршал // Вперед. – 1929. – 15 квітня.

32.  Діло. – 1930. – 1 жовтня.

33.  Засідання Ширшої Управи УСДП // Вперед. – 1931. – квітень. – Ч.2.

34.  Демократія // Робітничий голос. – 1938. -  березень.

35.  Там само

36.  Робітничий голос. – 1938. – травень.

37.  ДАІФО, ф.2, оп.1,спр.1486, арк. 1.

38.  Там само.

39.  Краєва конференція УСДП // Робітничий голос. – 1938. – жовтень.

40.  Бачинсткий Юліан. Україна irredentо. – К:. Основні цінності, 2003.

41.  Франко І. Ukraina irredenta//Житє і слово. – 1895 – T.N. – кн..VI/- c/ 471-483/

42.  Баран С. Перші українські державники – соборники//Орлик. – 1947. – Литоп. – Ч.11. – с. 16-18.

43.  Темницький В. Микола Ганкевич. – Львів, 1932

44.  Бачинський Ю. Як я видавав українську еміграцію. Зрозок культури Українського «пємонту» зпочатком ХХ-го віку. – Львів: Наклад «Ради»- 32с.

45.  Бачинський Ю. Гльосси. – Львів: Наклад: «Ради»-1904.

46.   Robitnyk. -1897-№1.

47.   Mikolaj Hankiewisz. Niepodleglosі Polski./ №а, 1910.

48.   Микола Ганкевич. Соціалістичний Інтернаціонал і війна. – 1915.

49.   Левинський В. Соціалістичний Інтернаціонал і поневоленні народи. – Київ-Відень, 1920.

50.   Портнов А. Ленін і більшовизм в українській соціалістичній думці першої третини ХХ століття//historians.in.ua/index.php/doslidzhennya.

51.   Левинський В. Жидівське питанє і жидівська соціял-демократія в Галичині. - Наш Голос. – 1911. – Ч. 1.

52.   Старосольський В. Теорія нації //Володимир Старопольський.  1878-1941. Записки НТШ. – Нью-Йорк; Прайс; Сідней; Торонто, 1991. – Т. 210.

53.   Назарук О. До історії революційного часу на Україні. Українські політичні партії, їх союзи і теорії. – Вінніпег, 1924.

54.   

 

REFERENCES:

1.            Chetvertyy z"yizd radykal'noyi partiyi//Radykal. – 1896. – 5 sich. - # 7.

2.            Hankevych M. Z pered dvadtsyaty lit (Pochatok ukrayins'koyi sotsial-demokratiyi v Halychyni) // Kalendar «Vperedu». - L'viv: Z drukarni Dila, 1920.

3.            Manifest Holovnoyi Ukrayins'koyi Rady // Tysyacha rokiv ukrayins'koyi suspil'no-politychnoyi dumky. U 9-ty r. – K:. Dnipro, 2001. T.6 90-ti roky KhIKh-20-ti roky KhKh st. Upor., prym. T. Hunchaka, R. Sol'chanyka. – 520 s.

4.            Chernets'kyy A. USDP v svitovomu i avstriys'komu Internatsionali//Kalendar «Vperedu». – L'viv: Z drukarni  Dila, 1920.

5.            Hankevych L. Z mynuloho nashoyi partiyi (Materimly do istoriyi U.S.D.P.)//Kalendar «Vperedu». – L'viv: Z drukarni Dila, 1920.

6.            Chernets'kyy A. Ukrayins'kyy robitnyk // Dilo. – 1936. – 29 lystopada.

7.            TsDIAU u L'vovi, f.205, op.1, spr.539, ark.6.

8.            Tam samo.

9.            DAIFO, f.2, op.1, spr.164, ark. 4, 5.

10.          Zemlya i volya. – 1923. – 16 hrudnya.

11.          DALO, f.271, op.1, spr.292, ark. 40.

12.          DALO, f.271, op.1, spr.291, ark. 6.

13.          Dilo. – 1924. – 17 lyutoho. – S.1.

14.          TsDAHOU, f.6, op.1, spr.132, ark. 4, 5.

15.          Nasha pravda. – 1924. – Ch. 2 – 3. – S. 72.

16.          Dilo. – 1924. – 15 lyutoho.

17.          Nashe zhyttya. – 1924. – 10 lyutoho. – S.2.

18.          Tam samo.

19.          Nasha pravda. – 1924. – Ch. 2 – 3. – S.73.

20.          Dilo. – 1924. – 17 lyutoho. – S.1.

21.          Nashe zhyttya. – 1924. – 30 lystopada. – S.1.

22.          Litniy S. «Vperid» chy nazad v bahnosotsiyal-uhody?... – S. 3.

23.          DAIFO, f.2, op.1, spr.418, ark. 94.

24.          Konferetsiya // Vperid. – 1928. – 22 sichnya.

25.          Vperid. – 1928. – 6 lyutoho.

26.          TsDIAU u L'vovi, f.205, op.1, spr.442, ark.72.

27.          DAIFO, f.2, op.1, spr.599, ark. 81 zv.

28.          TsDAHOU, f.6, op.1, spr.470, ark. 3.

29.          Zmina pol's'koyi konstytutsiyi // Vpered. – 1929. – 1 bereznya.

30.          Tam samo.

31.          Soym i marshal // Vpered. – 1929. – 15 kvitnya.

32.          Dilo. – 1930. – 1 zhovtnya.

33.          Zasidannya Shyrshoyi Upravy USDP // Vpered. – 1931. – kviten'. – Ch.2.

34.          Demokratiya // Robitnychyy holos. – 1938. -  berezen'.

35.          Tam samo

36.          Robitnychyy holos. – 1938. – traven'.

37.          DAIFO, f.2, op.1,spr.1486, ark. 1.

38.          Tam samo.

39.          Krayeva konferentsiya USDP // Robitnychyy holos. – 1938. – zhovten'.

40.          Bachynstkyy Yulian. Ukrayina irredento. – K:. Osnovni tsinnosti, 2003.

41.          Franko I. Ukraina irredenta//Zhytye i slovo. – 1895 – T.N. – kn..VI/- c/ 471-483/

42.          Baran S. Pershi ukrayins'ki derzhavnyky – sobornyky//Orlyk. – 1947. – Lytop. – Ch.11. – s. 16-18.

43.          Temnyts'kyy V. Mykola Hankevych. – L'viv, 1932

44.          Bachyns'kyy Yu. Yak ya vydavav ukrayins'ku emihratsiyu. Zrozok kul'tury Ukrayins'koho «pyemontu» zpochatkom KhKh-ho viku. – L'viv: Naklad «Rady»- 32s.

45.          Bachyns'kyy Yu. Hl'ossy. – L'viv: Naklad: «Rady»-1904.

46.          Robitnyk. -1897-#1.

47.          Mikolaj Hankiewisz. Niepodleglosi Polski./ #a, 1910.

48.          Mykola Hankevych. Sotsialistychnyy Internatsional i viyna. – 1915.

49.          Levyns'kyy V. Sotsialistychnyy Internatsional i ponevolenni narody. – Kyyiv-Viden', 1920.

50.          Portnov A. Lenin i bil'shovyzm v ukrayins'kiy sotsialistychniy dumtsi pershoyi tretyny KhKh stolittya//historians.in.ua/index.php/doslidzhennya.

51.          Levyns'kyy V. Zhydivs'ke pytanye i zhydivs'ka sotsiyal-demokratiya v Halychyni. - Nash Holos. – 1911. – Ch. 1.

52.          Starosol's'kyy V. Teoriya natsiyi //Volodymyr Staropol's'kyy.  1878-1941. Zapysky NTSh. – N'yu-York; Prays; Sidney; Toronto, 1991. – T. 210.

53.          Nazaruk O. Do istoriyi revolyutsiynoho chasu na Ukrayini. Ukrayins'ki politychni partiyi, yikh soyuzy i teoriyi. – Vinnipeh, 1924.42.            Baran S. Pershi ukrayins'ki derzhavnyky – sbornyky//Orlyk. – 1947. – Lytop. – Ch.11. – s. 16-18.

43.          Temnyts'kyy V. Mykola Hankevych. – L'viv, 1932

44.          Bachyns'kyy Yu. Yak ya vydavav ukrayins'ku emihratsiyu. Zrozok kul'tury Ukrayins'koho «pyemontu» zpochatkom KhKh-ho viku. – L'viv: Naklad «Rady»- 32s.

45.          Bachyns'kyy Yu. Hl'ossy. – L'viv: Naklad: «Rady».

46.          Robitnyk. -1897-#1.

47.          Mikolaj Hankiewisz. Niepodleglosi Polski./ #a, 1910.

48.          Mykola Hankevych. Sotsialistychnyy Internatsional i viyna. – 1915.

49.          Levyts'kyy V. Sotsialistychnyy Internatsional i ponevolenni narody. – Kyyiv-Viden', 1920.

50.          Portnov A. Lenin i bil'shovyzm v ukrayins'kiy sotsialistychniy dumtsi pershoyi tretyny KhKh stolittya//historians.in.ua/index.php/doslidzhennya.

51.          Levynkyy V. Zhydivs'ke pytanye i zhydivs'ka sotsiyal-demokratiya v Halychyni. - Nash Holos. – 1911. – Ch. 1.

52.          Staropol's'kyy V. Teoriya natsiyi //Volodymyr Staropol's'kyy.  1878-1941. Zapysky NTSh. – N'yu-York; Prays; Sidney; Toronto, 1991. – T. 210.

53.          Nazaruk O. Do istoriyi revolyutsiynoho chasu na Ukrayini. Ukrayins'ki politychni partiyi, yikh soyuzy i teoriyi. – Vinnipeh, 1924.



[1] Вийшло у видавництві «Основні цінності», з ініціативи і за науковою редакцією автора цієї статті.



Создан 28 мар 2015