Nauki Społeczno-Humanistyczne Соціально-Гуманітарні Науки Social and Human Sciences

 

Bortnikov, Valeriy; Rozik, Nazar, 2014. FORMS OF POLITICAL PARTICIPATION OF CITIZENS OF CRIMEA AT THE BEGINNING OF 2000th. Social and Human Sciences. Polish-Ukrainian scientific journal, 04 (04), pp. 94-102.




 

Bortnikov, Valeriy; Rozik, Nazar, 2014. FORMS OF POLITICAL PARTICIPATION OF CITIZENS OF CRIMEA AT THE BEGINNING OF 2000th. Social and Human Sciences. Polish-Ukrainian scientific journal, 04 (04), pp. 94-102.

 

 

ФОРМИ ПОЛІТИЧНОЇ УЧАСТІ ГРОМАДЯН АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ НА ПОЧАТКУ 2000-Х РОКІВ

 

УДК 323.2

Бортніков, Валерій,  

доктор політичних наук, професор,

Східноєвропейський національний університет ім. Лесі Українки (Україна, Луцьк),

кафедра політології та державного управління,

завідувач,

Розік, Назар,  

Східноєвропейський національний університету ім. Лесі Українки (Україна, Луцьк),

кафедра політології та державного управління,

аспірант,

nazar_igorov@ukr.net

 

АНОТАЦІЯ

Проблема політичної участі відіграє важливу роль в історії та сучасному стані АР Крим. Це пояснюється низкою факторів, й у першу чергу його геополітичним положенням. Півострів знаходиться у фокусі геополітичних векторів зовнішньої політики багатьох держав. Цим і можна пояснити таку зацікавленість АР Крим з боку Російської Федерації та її анексією. Аналіз політичної участі громадян Криму на початку ХХІ ст. дасть можливість уявити картину сукупності форм політичної участі та вплив зовнішніх гравців на внутрішню ситуацію країни. В статті розкрито основні характеристики політичної участі кримчан, її фоми та роль в умовах демократизації суспільства.

Ключові слова: політична участь, протестна активність, протестний потенціал, політична ефективність, демократичний транзит.

 

 

FORMS OF POLITICAL PARTICIPATION OF CITIZENS OF CRIMEA AT THE BEGINNING OF 2000th

 

Bortnikov, Valeriy,

Doctor of Political Sciences, Professor,

Lesya Ukrainka Eastern European National University (Ukraine, Lutsk),

Department of Political Science,

Head;

Rozik, Nazar,

Lesya Ukrainka Eastern European National University (Ukraine, Lutsk),

department of political science and state administration,

PhD student,

nazar_igovor@ukr.net

 

SUMMARY

The problem of political participation plays an important role in the history and present state of Crimea. This is due to many factors. First of all, the geopolitical situation that is at the crossroads of interests. The peninsula is the focus of geopolitical vectors of foreign policy of many states. It also explains such interest Crimea from the Russian Federation and its annexation. Analysis of the political participation of citizens in the Crimea beginning of. will provide an opportunity to present a complete picture of protest movements and the impact of foreign players in the internal situation of the country. In the article the basic characteristics of political participation Crimean, and its level of importance in democratic society.

Keywords: political participation, protest activity, protest potential, political efficiency, democratic transit.

 

 

Період від виборів Президента України 1999 р. до парла­ментських виборів 2002-го відрізнявся відносною стабільністю у країні в цілому. Однак у суспільстві назрівало незадоволення режимом Л. Куч­ми, посилювалася його політизація.

Показник цього − стан суспільної свідомості населення, ставлення населення до політики, а також динаміка настроїв протесту. За висновками вчених, етап трансформації, коли заро­джувалася нова інституційна криза (1999–2004), розпочався з того, що «сформована у попередні роки інституціональна систе­ма вступила в суперечність із потребами найактивніших верств населення, і з інтересами впливових опозиційних політичних еліт, які не знайшли (або втратили) своє місце в усталеній владній ієрархії». Причинами цього, на їхню думку, було те, що, «відчувши певну свободу від повсякденної і виснажливої боротьби за фізичне виживання, чимало громадян АР Крим ви­явили підвищений інтерес до політичних колізій, пов’язаних із завершенням “епохи Кучми” і необхідністю вибору його наступ­ника» [3, с. 44 –45].

Каталізаторами політичної кризи початку 2000-х рр. стало вбивство журналіста інтернет-видання «Українська правда» Ге­оргія Ґонгадзе і наступний касетний скандал, що спровокували достатньо масові антипрезидентські виступи населення, які тривали від осені 2000-го до весни 2001 р. Акції громадянської непокори під назвою «Україна без Кучми», що означали свідоме ненасильницьке протистояння автократії, стали провісниками достатньо широкого руху опору тодішньому режиму. Щоправда, влада спромоглася достатньо швидко їх придушити.

Початок 2002 р. ознаменувався активізацією політичних сил у зв’язку з парламентськими виборами, що мали відбутися у березні. При відсутності чіткого закону про уряд АР Крим, функції виконавчої влади перебрав на себе головний представницький орган автономії під керівництвом Леоніда Грача.

Інший політичний полюс презентувала команда екс-прем’єра Криму, радника Президента України Сергія Куніцина. Третьою політичною силою на березневих виборах стали місцеві соціал-демократи. Також фактором, який справляв вплив на перебіг передвиборної кампанії, став російський фактор у внутрішньому і у зовнішньому вимірах. Найчастіше його використовували у популістських лозунгах “надання російській мові офіційного статусу”, “інтеграції у межах СНД”, “введення єдиної валюти” ті політики, які не мали реалістичних програм соціально-економічного розвитку півострова.

На передодні виборів 2002 р. активність громадян в Автономній Республіці Крим була нижчою за середні показники по Україні і становила – 57,13 % [2]. Цей показник можна пояснити як загальноукраїнською тенденцією, так і «проросійськими» настроями в Криму і, відповідно, небажанням населення брати участь в загальноукраїнських політичних процесах.

 Осінь 2002 р. ознаменована підвищенням «градуса» протест­ної активності населення. За даними соціологічного опитування Фонду «Демократичні ініціативи», ситуацію в країні в серпні 2002 р. вважали напруженою 51 % опитаних, а кризовою – 25 %; 42 % виступали за мирне вирішення і стільки ж за активні дії (мітинги, демонстрації); особисту участь в акціях протесту планували по Україні 18 %, а в Києві – 8 % опита­них [7].

За даними Центру Разумкова, у 2002 р. готові взяти участь в акціях протесту були 32,9 % [7].  Акції були співзвучні із соціально-політичними проблемами президентства Л. Кучми: монополізація влади, корупція, порушення прав людини, тиск на опозицію, підконтрольність суду виконавчій гілці влади тощо.

16 вересня 2002 р., у день, коли виповнилося два роки зникнення журналіста Георгія Ґонгадзе, майже у всій Україні відбулися масові заходи, організовані опозицією в межах Все­української акції протесту «Повстань, Україно!» Найбільш ма­сові акції відбулися в столиці. За різними підрахунками в них узяло участь понад 100 тис., а загалом по Україні – близько одного мільйона.

Восени 2003 р. суспільно-політична обстановка в регіонах значно пожвавилась у зв’язку з їх відвідуванням лідерами опо­зиції. Загостренню ситуації сприяли дії влади, що створювали перешкоди не лише таким візитам, а й організовували справжню інформаційну блокаду опозиції. Народжується нова форма ін­формаційно-пропагандистських заходів – установлення на цен­тральних майданах міст інфор­маційних пунктів-наметів із символікою «Так! Ющенко», де громадяни могли отримати об’єктивну інформацію про стан суспільно-політичного розвитку в країні, ознайомитися з вимо­гами опозиції, її планами на майбутнє.

27 листопада 2003 р. в межах Всеукраїнської акції грома­дянського протесту проти підвищення цін на хліб, продовольчі товари та комунальні послуги, ініційованої консолідованою опо­зицією у складі партій ВО «Батьківщина», КПУ, «Наша Україна» та СПУ відбулися масові мітинги та пікетування обласних дер­жавних адміністрацій. 10 грудня цього ж року в межах Все­української акції «Комуністи проти підвищення цін на хліб!» відбулися мітинги протесту в найбільших містах АР Крим.

Початок травня традиційно став багатим на мітинги. Активною у цей час стала кримськотатарська громада, акції яких стосувалися проблеми повернення та облаштування кримських татар у Криму та їхньої інтеграції в українське суспільство. Виступаючи 14 травня 2004 р. на вечорі-реквіємі до 60-ої річниці депортації кримських татар, Президент України Леонід Кучма підкреслив, що незалежна Україна, яку  визнала і кримськотатарська громада, відкрила для депортованого народу шлях додому.

Наступний сплеск політичної активності, пов’язаний із під­готовкою та проведенням виборів Президента України 2004 р., – консервування внутрішніх суперечностей на тлі повільного зро­стання антидемократичних тенденцій призвело до відкритого протистояння влади й опозиції. Порівняльний аналіз регіональних особливостей протестних настанов за десять років (1994–2004) засвідчив, що, порівняно з 1994-м, у 2004 р. збільшилася част­ка соціально пасивного населення в Північно-Східному регіоні та АР Крим, а у Західному регіоні, навпаки, помітно зменши­лася. Водночас серед жителів Західного, Південно-Західного й Північного регіонів істотно зросла кількість тих, хто висловлю­вав готовність узяти участь у законних мітингах і демонстра­ціях [9, с . 243–253].

Підґрунтя Помаранчевої революції становили зсуви в пло­щині перерозподілу сфер впливу та власності, а, відповідно, ви­никнення нових бізнес угруповань, які прагнули дістатися вла­ди.

Системний характер української політичної кризи, яка до­сягла апогею в листопаді – грудні 2004 р., засвідчують такі об­ставини:

–          несформованість ефективної демократичної політичної системи, адекватної вимогам сучасного соціально-еконо­мічного розвитку;

–          застарілі технології в промисловості, занепад сільського господарства та маніпуляції з власністю на землю;

–          деградація освіти й науки, що призводить до зниження культурного рівня населення, втрати духовних та етніч­них цінностей;

–          неефективне соціальне забезпечення, суцільна корупція, бюрократичне свавілля, що породжує соціальну обуре­ність і політичну розчарованість;

–          ігнорування владою потреб української спільноти в арти­ку­ляції своїх інтересів у формі громадянського суспільства;

–          брак повноцінної інформації в умовах заангажованості ЗМІ;

–          спроба певних фінансово-промислових груп, яким ко­лишній режим надавав необґрунтовані преференції в питаннях приватизації державної власності;

–          несформованість середнього класу як основи стабільного та сталого розвитку й функціонування суспільства [5, с. 44–55].

Слушною є думка вітчизняного дослідника Ю. Мацієвського про те, що події наприкінці 2004 р. не можна назвати револю­цією в традиційному сенсі. В Україні відбулася «ненасильниць­ка зміна владної еліти за масової участі населення в період президентської виборчої кампанії. Паралельно зі зміною владної еліти відбувається зміна політичного режиму. Політичний ре­жим, що склався в Україні з 1994 до 2004 р., поєднував ознаки патримоніального авторитарного режиму та панування кланової олігархії. Політичний цикл, що тривав в Україні 13 років, за­кінчився. На початку 2005 р. ми повернулися до вихідної точки 1991 р., щоправда, на якісно іншому рівні» [4, с. 15].

Помаранчева революція стала своєрідним індикатором росту національної самосвідомості широких народних мас, помітною віхою в прагненні українського народу до свободи та становлен­ня громадянського суспільства.

31 жовтня 2004 р. відбувся перший тур виборів Президента України. Однак іще не закінчилася процедура офіційного підра­хунку голосів першого туру виборів, як опозиція приступила до підготовки до другого. На майданах міст розміс­тилися мобілізаційні пункти, які почали проводити запис спостерігачів від В. Ющенка на другий тур виборів Президента України. 12 листопада 2004 р. було повідомилено про Всеукраїнську акцію «Знайди себе», яка була спрямована на перевірку достовірності виборчих спис­ків і закликала виборців у вихідні 13–14 листопада піти на дільниці й перевірити наявність себе та своїх близьких у списку виборців.

21 листопада відбувся другий тур виборів Президента Укра­їни. 22 листопада 2004 р. люди по всій Україні вийшли аби висловити свій протест проти результатів виборів, які оголосила ЦВК, підтри­муючи в такий спосіб загальнонаціональну акцію непокори. Обґрунтованість думки щодо фальсифікації виборів дала резуль­тати національного екзит-полу, проведеного в день перед голосу­ванням у другому турі президентських виборів фондом «Демо­кратичні ініціативи», Київським міжнародним інститутом со­ціології, соціологічною службою УЦЕПД імені Разумкова, які прогнозували перемогу В. Ющенкові.

Дещо несподівано для багатьох західних і навіть деяких українських оглядачів громадяни України настільки масштабно й майже одночасно виступили з протестами проти фальсифіка­ції. Як зазначив американський політолог З. Бжезин­ський, ніхто у світі не очікував такого стрімкого й масштабного розвитку подій в Україні. На його думку, відбувся вибух само­свідомості, який охопив значну частину українського суспіль­ства. У Києві й інших містах (спершу Західної, а згодом Цен­тральної і Південної України) зібралися мітинги, у яких узяли участь 50 000–150 000 людей. На противагу їм, на вулиці ви­йшли 1000–30 000 (у різних місцевостях) прихильників В. Яну­ковича [10, с. 83]. Останні, щоправда, швидко розходилися, а мітинги на підтримку В. Ющенка і з вимогою скасувати сфальсифіковані результати виборів, набирали сили.

26 листопада на противагу опозиційним силам відбувся  Всеукраїнський з'їзд депутатів Верховної ради АР Крим, місцевих рад усіх рівнів у Сєвєродонецьку.

Мешканці заходної України, які здебільшого підтримали Віктора Ющенка, оголосили його єдиним легітимним Президентом, відмовившись визнавати результати виборів. У відповідь на акцію протесту опозиції, Луганська обласна рада 26 листопада заявила про непокору центральним органам влади, припинила відрахування до державного бюджету, створила власний виконавчий комітет та звернулася за підтримкою до президента Росії Володимира Путіна. Учасниками з'їзду стали 3576 делегатів, що представляли 17 регіонів України.

В ході з'їзду було ухвалено резолюцію, що містила 4 основні пункти.

Ухвалено рішення щодо визнання легітимним постанови ЦВК про результати виборів, відповідно до якої перемогу здобув Віктор Янукович. Делегати постановили, що у випадку приходу до влади нелегітимного президента, Віктора Ющенка, вони залишають за собою право на захист громадян своїх регіонів у вигляді створення Південно-східної української автономної республіки.

Було вирішено створити Міжрегіональну раду органів місцевого самоврядування українських регіонів, робочий орган якого було вирішено розмістити у Харкові.

Прийняте рішення про проведення 12 грудня 2004 р. референдуму у Луганській та Донецькій областях стосовно надання цим регіонам статусу автономних республік у складі федеральної України [7]. Пізніше планувалося проведення референдуму і в АР Крим.

З'їзд у Сєвєродонецьку засудив Президент України Леонід Кучма, назвавши такі дії такими, що не відповідають ані українській конституції, ані українському законодавству. Провокаційними назвав дії своїх опонентів й кандидат від опозиції Віктор Ющенко, зазначивши, що Україна має залишатися єдиною державою. 

Ефективна та мудра діяльність політиків придушила сепаратистські настрої як в АР Крим так і Східній Україні. Антиукраїнська політика та пропаганда не знайшла широкої підтримки в масах. 30 листопада Служба безпеки України порушила карну справу по статті 110 Кримінального кодексу України (посягання на територіальну цілісність і недоторканність України). Того ж дня Генеральна прокуратура України порушила кримінальне провадження за фактом спроби захоплення державної влади. 

Напередодні та під час Помаранчевої революції національна скарбниця форм політичної участі істотно поповнилася. Серед них – маніфестації, мітинги, марафони-протести, демонстрації, народні віча, пікетування, блокування державних установ, пере­криття шляхів сполучення, народні трибунали, страйки, позови до суду, звернення, інформаційно-просвітницькі кампанії [1, с. 59–61]. Наймасштабнішими в ці роки стала організація всеукраїнських інформаційно-мобілізувальних акцій громадянського протесту «Україна без Кучми» та «Повстань, Україно!».

Характерною особливістю виборчої кампанії 2004 р. у кон­тексті участі в ній молодіжних організацій стало масове ство­рення й активність позапартійних структур та проведення ши­рокомасштабних кампаній і акцій молодими людьми. Це насам­перед громадська ініціатива «Знаю», кампанія «Пора», «Чиста Україна», «Студентська хвиля» та ін. Особливістю цих кампаній було їх демонстративне дистанціювання від політичних партій. У своїй роботі вони акцентували на захисті права вільного вибору й політично-правової освіти. Утім у їхній діяль­ності відверто простежувалася симпатія до опозиції.

Як показали дані соціологічних досліджень, акції протесту під час революції були масовими: особисто в мітингах і демон­страціях протесту взяло участь 18,4 % опитаних, тобто майже кожен п’ятий дорослий житель України, що в кількісному ви­мірі становить понад п’ять із половиною мільйонів. Серед тих, хто підтримував на виборах В. Ющенка, особисто в акціях про­тесту брали 34 % опитаних, серед прибічників В. Януковича – 9 %. Отож абсолютна більшість учасників протесту (15 %) була прихильниками В. Ющенка й лише 3 % (утім це майже мільйон осіб) – прибічниками В. Януковича. Серед областей найбільш активними були ті, де більшість проголосувала за В. Ющенка – Івано-Франківська, у якій в протестних акціях взяло участь 69 % дорослого населення, Львівська (46 %), Тернопільська (35 %), м. Києі (35 %), Житомирська (30 %). Серед областей, де пере­міг В. Янукович, підвищеною активністю вирізнялася лише До­нецька область (22 %) та АР Крим (12%) [1, с. 59–61].

Оригінальною формою політичної участі, що стала ефектив­ним засобом організації мас й тиску на владу став Майдан. За свідченням організаторів, Майдан мав виконувати декілька функцій. Безумовно, його головним завданням був тиск на владу самим фактом присутності на ньому кількох сотень тисяч лю­дей. Крім цього, він виконував роль інформаційно-пропаган­дистського центру.

Мотивація участі в акціях протесту характеризувалася низ­кою чинників. Найбільш поширеними відповідями були фальси­фікація результатів виборів (41,18 %) та неприйняття тодішніх реалій життя в Україні (32,09 %). Загалом ці два варіанти від­повіді можуть бути трактовані як протестні. Третя група моти­вації – прагнення побудувати демократичне суспільство в Украї­ні європейського зразка (20,86 %) – може бути визначена як спрямована на зміну, перебудову суспільства відповідно з напе­ред усвідомленими стандартами [6, с. 68–69]. Високий рівень політичної активності – усвідомленої позиції та спрямованості на діяль­ність – був властивий громадянам, які свідомо поїхали до Києва після оголошення результатів другого туру президентських виборів для виявлення свого протесту проти фальсифікації результатів виборів та проти тих негативних реалій, із якими був пов’я­заний режим попереднього президента, з надіями на проведення системних реформ.

Отже, на початку 2000-х р. зростає число громадян, які висловлюють намір брати участь у політичному житті країни. Хоча найнижчий рівень активності спостерігався саме в АР Крим (менше 65%), цей показник з часом зменшився, що пов’язано з наростаючим невдоволенням в середині країни. Апогеєм цього процесу стала Помаранчева революція в кінці 2004 р.

Дані, наведені в рамках аналізу показують, що за ці роки збільшився спектр форм політичної участі жителів Автономії. Також можна говорити про високий рівень їхньої організації. Підкреслюється, що найбільш активними формами політичної участі для жителів АР Крим стали участь у виборах, а також мітингах. Необхідно зазначити, що це є характерним процесом в цілому для держав і суспільств перехідного типу. Назрівє необхідність у нових формах взаємодії, комунікації з владою, за допомогою яких політична участь могла б мати діалоговий характер і могла б ліквідувати проблеми політичної нерівності.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:

1. Бекешкіна І. Акції Помаранчевої революції: що спонукало людей вийти на вулицю? / Ірина Бекешкіна // Політичний портрет України : часоп. Фонду «Демократичні ініціативи». – 2005. – № 32. – С. 59–61.

2. Васильченко С. Електоральний портрет Укаїни. Аналіз активності громадян на виборах 1994 – 2004 рр. в Україні в регіональному розрізі / С. Васильченко // [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://vasylchenko.maidan.org.ua/akt.pdf.

3. Головаха Є. Динаміка соціального самопочуття населення України: 1995–2006 / Є. Головаха, Н. Паніна // Українське суспільство 1994–2006: соціоло­гічний моніторинг / за ред. В. Ворони, М. Шульги. – К. : ІС НАНУ, 2006. – С. 44–45.

4. Мацієвський Ю. «Помаранчева революція» крізь призму міждисциплі­нарних соціальних досліджень / Юрій Мацієвський // Україна після президент­ських виборів: становлення демократії та розвиток громадянського суспільства : матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. / уклад. А. С. Романюк, Л. С. Скочиляс. – С. 15.

5. Медвідь Ф. Феномен «помаранчевої революції» в контексті громадян­ського суспільства / Ф. Медвідь, М. Гордієнко // Політ. менеджмент. – 2006. – № 1. – С. 44–55.

6. Романюк А. Соціальний портрет учасників акцій протесту в Києві напередодні повторного голосування під час президентських виборів в Україні / А. Романюк // Політичний процес в Україні у 2004 році: регіональні аспекти : матеріали конф. (Львів, 12 лют. 2005 р.) / упоряд. А. Романюк,       Л. Скочиляс. – Львів : ЦПД, 2005. – С. 68–69.

7. Рева Т. Політична участь громадян в умовах демократизації суспільства / Т. Рева //[Електронний ресурс] – Режим доступу: http://papers.univ.kiev.ua/filosofija_politologija /articles/Citizen_s_political_participation_in_conditionsof_society_sdemocratization_19549.pdf.

8. Ротар Н. Політична участь громадян України у сис­темних трансформаціях перехідного періоду : монографія / Н. Ротар. – Чернівці : Рута, 2007. – С. 253–254.

9. Стегній О. Регіональні особливості розвитку політичної культури укра­їнського суспільства / О. Стегній // Українське суспільство 1994–2004: моніто­ринг соціальних змін. − К. : ІС НАНУ, 2004. – С. 243–253.

10. Україна: стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки – 2005 / за ред. О. С. Власюк. – К. : Знання України, 2005. – С. 83.

 

REFERENCES:

1. Bekeshkina I. Akcii Pomaranchevoi revoljucii: shho sponukalo ljudej vyjty na vulycju? / Iryna Bekeshkina // Politychnyj portret Ukrai'ny : chasop. Fondu «Demokratychni iniciatyvy». – 2005. – № 32. – S. 59–61.

2. Vasylchenko S. Elektoral'nyj portret Ukainy. Analiz aktyvnosti gromadjan na vyborah 1994 – 2004 rr. v Ukraini v regionalnomu rozrizi / S. Vasylchenko // [Elektronnyj resurs] – Rezhym dostupu: http://vasylchenko.maidan.org.ua/akt.pdf.

3. Golovaha E. Dinamіka socіalnogo samopochuttja naselennja Ukraini: 1995–2006 / Є. Golovaha, N. Panіna // Ukraїns'ke suspіl'stvo 1994–2006: socіolo¬gіchnij monіtoring / za red. V. Voroni, M. Shul'gi. – K. : ІS NANU, 2006. – S. 44–45.

4. Macijevskyj J. «Pomarancheva revoljucija» kriz pryzmu mizhdyscyplinarnyh socialnyh doslidzhen / Jurij Macijevskyj // Ukraina pislja prezydentskyh vyboriv: stanovlennja demokratii ta rozvytok gromadjanskogo suspilstva : materialy Vseukr. nauk.-prakt. konf. / uklad. A. S. Romanjuk, L. S. Skochyljas. – S. 15.

5. Medvid F. Fenomen «pomaranchevoi revoljucii» v konteksti gromadjanskogo suspilstva / F. Medvid', M. Gordijenko // Polit. menedzhment. – 2006. – № 1. – S. 44–55.

6. Romanjuk A. Socialnyj portret uchasnykiv akcij protestu v Kyjevi naperedodni povtornogo golosuvannja pid chas prezydentskyh vyboriv v Ukraini / A. Romanjuk // Politychnyj proces v Ukraini u 2004 roci: regionalni aspekty : materialy konf. (L'viv, 12 ljut. 2005 r.) / uporjad. A. Romanjuk, L. Skochyljas. – L'viv : CPD, 2005. – S. 68–69.

7. Reva T. Politychna uchast' gromadjan v umovah demokratyzacii' suspil'stva / T. Reva //[Elektronnyj resurs] – Rezhym dostupu: http://papers.univ.kiev.ua/filosofija_politologija /articles/Citizen_s_political_participation_in_conditionsof_society_sdemocratization_19549.pdf

8. Rotar N. Politychna uchast gromadjan Ukrainy u systemnyh transformacijah perehidnogo periodu : monografija / N. Rotar. – Chernivci : Ruta, 2007. – S. 253–254.

9. Stegnij O. Regionalni osoblyvosti rozvytku politychnoi kultury ukrainskogo suspilstva / O. Stegnij // Ukrainske suspilstvo 1994–2004: monitoryng socialnyh zmin. − K. : IS NANU, 2004. – S. 243–253.

10. Ukraina: strategichni priorytety. Analitychni ocinky – 2005 / za red. O. S. Vlasjuk. – K. : Znannja Ukrainy, 2005. – S. 83.

 

 

 



Создан 28 мар 2015